Чому священників канонічної Церкви не допускають на фронт

Чиновники солдатам-прихожанам УПЦ: воювати можете, а причащатись у канонічній Церкві вам заборонено. Фото: СПЖ

Війна в Україні триває вже понад рік. За цей час Українська Православна Церква зробила величезну кількість справ милосердя. Мова не лише про допомогу фронту, а й допомогу переселенцям і біженцям. Гуманітарна місія УПЦ обчислюється десятками мільйонів гривень, зібраних звичайними парафіянами та духовенством. Але найбільша жертва – це, звісно, не гроші, а люди.

Ще першого дня війни Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Онуфрій закликав віруючих до захисту своєї Батьківщини. І цей заклик був почутий – сотні тисяч парафіян УПЦ у тилу допомагають фронту, а десятки тисяч – пішли на фронт.

Практично щодня ми чуємо про те, що священники нашої Церкви відспівують загиблих на війні солдатів, багато з них – відспівують своїх дітей. Крім того, згідно зі звітами, Українська Православна Церква у цій війні втратила вбитими священників і церковнослужителів більше, ніж усі інші релігійні організації країни разом узяті. Те ж саме можна сказати про храми та культові приміщення.

Інакше кажучи, нинішня війна, яка приносить величезні страждання нашому народу, є й найжорстокішою стосовно Церкви. У цьому контексті гоніння на Церкву з боку влади виглядають особливо дикими та цинічними. І йдеться не лише про фактичну підтримку захоплень храмів, а й про громадську ізоляцію Церкви, а головне – про позбавлення віруючих можливості молитися, причащатися Святих Христових Таїн та сповідувати свою віру. Причому мова зараз не лише про тих віруючих, у яких прихильники ПЦУ відібрали храми в тилу, а про тих, хто на передовій захищає нашу країну від ворога.

Хто може бути капеланом в Україні

В інтернеті можна знайти величезну кількість відео, на яких воїни ЗСУ звертаються до влади з проханням дати спокій УПЦ. Посилання солдатів зрозуміле: поки ми тут воюємо і захищаємо Батьківщину, вороги Церкви використовують ситуацію для того, щоб забрати наші храми. Як сказав один із віруючих УПЦ, який приїхав з лінії фронту підтримати Києво-Печерську лавру: «Я приїхав сюди тому, що хтось смикав і шарпав мою маму біля храму, де вона молиться». Далі військовий запросив усіх рейдерів на фронт – нехай покажуть свою силу та мужність у війні проти загарбників, а не у війні проти парафіян УПЦ.

Ми не знаємо, чи хтось із рейдерів пішов за його закликом (припускаємо, що навряд чи), але точно знаємо, що у цього воїна, і не тільки у нього, відібрали можливість молитися на фронті.

Так, голова Державної служби з етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський заявив, що представникам УПЦ не видали жодного мандату на капеланство. За його словами, «для того, щоб стати військовим капеланом, їм необхідно вийти з Московського патріархату». При цьому, крім ПЦУ, мандати на капеланство видали УГКЦ, Римо-католицькій церкві, Українській євангельській церкві, Українській церкві християн віри євангельської, Духовному управлінню мусульман України та низці інших релігійних організацій. Дане рішення влади виглядає тим більше дивним, що в Україні катастрофічно не вистачає військових капеланів. Але головне не в цьому.

Віруючі УПЦ – вороги?

Давайте ще раз вдумаємося в заяву Єленського: «для того, щоби стати військовим капеланом, їм необхідно вийти з Московського патріархату». Облишмо без уваги неграмотність (або навмисне спотворення) висловлювання Єленського про «Московський патріархат», бо очевидно, що глава Держетнополітики має на увазі представників УПЦ. Питання, чому він вважає неможливим бути священником нашої Церкви і капеланом?

Відповідь лежить на поверхні – бо сьогодні точиться боротьба проти УПЦ на всіх рівнях. Священників називають не інакше, як «фсбшниками», «колаборантами» та «представниками ворожої Церкви». Таких висловлювань – десятки, і будь-хто може легко їх знайти. Будь-які аргументи про те, що УПЦ надає допомогу фронту, що вона зайнята гуманітарними та благодійними проектами у тилу, що її чада гинуть на фронті – жодного значення для ворогів Церкви не мають. Тому що їм важливими є не аргументи, а знищення Церкви взагалі. Дивно інше.

Наприклад, «священник» та капелан ПЦУ з Володимира-Волинського Юрій Здебський заявив монахам Києво-Печерської лаври, що вони – «нелюди та кінчені москалі». Висловлювання Здебського можна було б прийняти за думку не зовсім здорової людини і не звернути на них уваги, якби не той факт, що він просто дотримується логіки свого «предстоятеля», – Епіфанія Думенка.

Так, за словами глави ПЦУ, Лавру захищають «руськомирівці» з антиукраїнськими настроями. В іншому місці він заявив, що представники УПЦ – колаборанти.

За словами Думенка, віруючі та духовенство УПЦ – це паразити, які не люблять усе українське: «Лаврами поки що продовжують користуватися ті, хто насправді не любить цей народ. Бо не любить по-справжньому нашу мову й культуру, не знає і не хоче знати нашої справжньої історії, і в унісон з Кремлем не визнає наше право на державну та церковну незалежність. Коли і як ці люди перестануть паразитувати на наших святинях, залежить від української влади та її рішучості у цьому справді важливому і для держави питанні».

Зауважимо, що і Думенко, і Здебський, й інші представники ПЦУ, які дозволяють собі ображати УПЦ, говорять не лише про священників, а й про мирян. Для них усі, хто молиться в Церкві разом із митрополитом Онуфрієм – це «колаборанти», «фсбешники», «паразити» та «русмирівці». Наголосимо – усі віруючі канонічної Церкви, не лише священники.

Хто воює проти Церкви?

Тепер повернемося до питання капеланства. Як не крути, але виходить, що віруючим УПЦ, що воюють на фронті, відмовлено в духовному окормленні. Воїни ЗСУ, які щохвилини ризикують своїм життям, захищаючи, зокрема, таких, як Єленський і Думенко, не можуть сповідатися і причаститися. Тому що, на думку деяких діячів, «належать до ворожої Церкви».

Проте воювати ж вони можуть? Бути на позиціях у Бахмуті, Макіївці, Костянтинівці? Можуть, кажуть у міністерстві оборони. Але якщо їхня Церква – «ворожа», то як же це все зрозуміти? Воювати можна, а причаститися не можна. Де тут логіка?

Втім, зрозуміло, що тут немає логіки і бути не може. Бо якби справді віруючі УПЦ були «колаборантами», а сама УПЦ – «ворожою Церквою», то треба було б не просто вигнати їх усіх з лінії фронту, а й визнати, що ті, хто проводить мобілізацію – беруть участь у колосальній змові з руйнування України та є посібниками агресора. Ніхто цього не говорить, правильно?

То чому ж тоді триває вся ця шалена вакханалія навколо УПЦ? Кому вона потрібна?

І ось тут ми дамо дещо несподівану відповідь: гоніння на Церкву влаштовують саме вороги України. Простий приклад.

У Хмельницькому представники ПЦУ забрали Георгіївський храм. Нині цей храм стоїть порожнім, віруючі до нього не йдуть, а рейдери ходити і не збиралися. Проте зовсім недавно у цьому храмі функціонувала їдальня, в якій годували щодня до сотні людей, переважно біженців та вимушених переселенців, а парафіяни храму регулярно відправляли допомогу на фронт. Тепер ні годувати нужденних, ні допомагати армії у Георгіївському храмі більше не будуть. Хто від цього виграв? Україна? Ні, звичайно. І таких прикладів – десятки, а то й сотні.

*   *   *

Що ж виходить?

Виходить, що забороняючи УПЦ, позбавляючи віруючих нашої Церкви можливості молитися і причащатися у своїх храмах, а воїнів ЗСУ позбавляючи духовної та матеріальної підтримки на фронті, українські чиновники вчиняють усупереч своїм заявам про бажання якнайшвидшої перемоги для України.

Читайте також

У всіх спокусах йди в духовне серце, більше нікуди

Сердечна розмова про важливе.

Бідний Лазар: найкращий засіб порятунку від пекла

Недільна проповідь.

Що не досказно у притчі про сіяча

Недільна проповідь.

«У гоніннях ми складаємо іспит нашої віри Христу»

Про мужність гнаного духовенства Черкаської єпархії. Розповідь про долю захопленого храму в містечку Драбові.

Про анафему взагалі та анафему меру Черкас зокрема

Митрополит Черкаський Феодосій проголосив відлучення мера Черкас від Церкви. Очевидно, це не останній такий випадок. Що таке анафема?

Безмозкі люди ближче до Бога, ніж безсердечні

Дух, який живе в нас, завжди тихий і мирний, а егоїзм метушливий, боягузливий і неспокійний. Коли ми знайдемо самі себе, то разом із собою знайдемо Бога.