Православна гемологія, або Кому який потрібен камінь

Фото: freepik.es

Апостол Павло в читанні 9-ї неділі по П'ятидесятниці порівнює життя християнина зі споруджуваним будинком. У залежності від матеріалів, які він буде використовувати для цього будівництва, залежить його вічна доля.

«А коли хто на цій основі будує з золота, срібла, дорогоцінного каміння, із дерева, сіна, соломи, то буде виявлене діло кожного, бо виявить день, тому що він огнем об'являється, і огонь діло кожного випробує, яке воно є» (1 Кор. 3:12-13). Отже, щоб будинок нашої душі не згорів, його потрібно будувати з матеріалів, які не можуть бути знищені вогнем – а це дорогоцінні метали і камені.

Оскільки «Бог є світло, і немає в Ньому жодної темряви» (1Ів. 1:5), то золото стало «абсолютною метафорою Бога». Обидва аспекти світла – прозора ясність і важке блищання виражені через субстанцію скла і золота в образі Небесного Єрусалиму: «...місто було щире золото, подібне до чистого скла» (Об'явл. 21:18). Срібло – це символ моральної чистоти, святості, цнотливості.

Значно менше ми знаємо про символіку дорогоцінних каменів. А їм у Біблії надається велика увага, оскільки камінь, в силу своєї щільності, є ідеальною емблемою надійності і відображає процеси духовного творення і перетворення. Наріжним Каменем нашого спасіння іменує себе Сам Господь, Ісус Христос. На камені віри Петра будується Церква, живими каменями якої є християни.

Пряму вказівку Бога на використання дорогоцінних каменів в богослужбових цілях ми знаходимо в книзі Вихід (39:8-30), де названі дванадцять каменів, пов'язані з іменами ізраїльських родів, які повинні були прикрашати Судний нагрудник первосвященика. За свідченням Йосипа Флавія ці камені мали чудову властивість передавати волю Божу. Вони були провідниками Божественної енергії і символізували її властивості.

У середні століття з колінами Ізраїлю стали пов'язувати деякі окультні течії іудаїзму і знаки зодіаку, прив'язуючи їх до символіки дорогоцінного каміння нагрудника і розвиваючи свою магічну світоглядну доктрину.

В інших місцях Біблії згадка дорогоцінного каміння служить для вираження Священної Слави Бога, яка була відкрита пророкам.

Мойсей і Єзекіїль бачать трон Господній, як сапфір (Єз.1:26), (Вих. 24:10). Синій колір цього каменю символізує таємницю, істину, незбагненність. У Новому Заповіті велику кількість символіки дорогоцінного каміння ми знаходимо в Одкровенні Іоанна Богослова. Бог «з вигляду до каменя яспіса й сардиса, а веселка навколо престолу видом подібна була до смарагду» (Об'явл. 4:2).

Слава Божа освячує Небесний Єрусалим подібно «до каменя дорогоцінного, як каменя ясписа, що блищить, як кришталь» (Об'явл. 21:11). Яспис – це камінь зеленого кольору, швидше за все яшма або нефрит. Смарагд – ізмарагд зеленого кольору. Сарди – червоний камінь (яшма або корнеол). Таким чином, у Новому Завіті символом Господа є камені зеленого і червоного кольору, що передають образ Сина Божого. Зелені – (яспис і смарагд) показують Христа, як джерело Вічного Життя, а червоний колір (сарди) нагадує про Його Жертву.

Але найбільшим матеріалом Нового Завіту, пов'язаним із символікою дорогоцінного каміння, є опис апостолом Іоанном Небесного Єрусалима (Об'явл. 21:11–23). Основа стін міста має написи імен апостолів, які «прикрашені всяким дорогоцінним камінням». Іоанн Богослов перераховує найменування дванадцяти каменів, які з тлумачення Андрія Кесарійського відповідають іменам таких апостолів: яспис (Петро), сапфір (Павло), халкідон (Андрій), смарагд (Іоанн), сардонікс (Яків Алфеїв), сардолик (Филип), хризоліт (Варфоломій), берил (Фома), топаз (євангеліст Матфей), хрисопрас (Тадей), гіацинт (Симон Зилот), аметист (Матфій).

Найменування всіх цих каменів збігаються з тими каменями, які використовуються у Судному нагруднику первосвященика в Старому завіті, про який ми говорили вище.

Інші тлумачі дорогоцінні камені, на яких побудований Небесний Єрусалим, відносили виключно до Особистості Спасителя, які символізували його духовні якості: яспис – спокутування гріхів, сапфір – душу, халкідон – прагнення до істини, смарагд – доброту, сардонікс – силу духовного життя, сарди – готовність віддати свою кров за Церкву, хризоліт – Божественну красу, берил – смирення, топаз – чесність, хризопраз – непримиренність до гріха, гіацинт – царську гідність і аметист – досконалість.

Християнин, який будує свою душу в згоді із задумом Божим про себе, також повинен придбати такі властивості, які будуть відображати в ньому подобу Божу.

Цікаве, на наш погляд, трактування цим дорогоцінним каменям ми знаходимо у архієпископа Рабана Мавра (ІХ ст.): «В яшмі відображається істина й віра; в сапфірі – висота надій небесних; в халцедоні – полум'я внутрішнього милосердя. В смарагді виражена сила віри в нещасті; в сардоніксі – смирення святих; у сарді – священна кров мучеників. Хризоліт відображає справжню духовну проповідь; берил – досконалість пророцтв. Нарешті, в хризопразі відображені праці благословенних мучеників і їхня винагорода; у гіацинті – вознесені на небо у високих думках і їх покірне зішестя до справ земних; в аметисті – постійна думка про Царство Небесне в душах смиренних».

Звичайно, символічне тлумачення значення дорогоцінних каменів не може претендувати на якусь богословську точність. Нам слід не забувати слова святого Андрія Кесарійського про те, що «точне дослідження незбагненних для нас речей гідно посміяння». Але ми не помилимося, якщо скажемо, що дорогоцінні камені в біблійній традиції є символами духовних якостей, незалежно від їх персоніфікації. Цим пояснюється велика кількість самоцвітів на окладах святих чудотворних ікон, Євангелій та інших особливо шанованих церковних реліквій.

У побутовій свідомості значення дорогоцінних каменів часто пов'язувалося з їх особливими властивостями. В народі ходили цілі твори, які називалися «лапідарії». В них детально описувалися лікувальні і магічні властивості тих чи інших дорогоцінних каменів. Таке язичницьке значення дорогоцінного каміння Церквою було, звичайно ж, відкинуто. Але в мирському мистецтві, особливо середньовічного періоду, магічні властивості каменів грали дуже важливу роль. Відомо, що, наприклад, цар Іван Грозний дуже любив самоцвіти і свято вірив в їхню магічну силу.

Можна додати, що церковні ювеліри при роботі з дорогоцінними каменями їх практично не обробляли. Вся обробка зводилася лише до одного – виявлення кольору, а природна форма каменю по можливості зберігалася. Кристалічна структура при цьому не оголювалася, як при ограновуванні, а завдяки поліровці, спалахувала внутрішнім світлом. Камені, в прямому сенсі, виходили «живими». Відбувалося ніби духовне перетворення матерії. Це було прекрасним символом перетворення душі, яка, не змінюючи свої особисті індивідуальні особливості, перетворюється божественною енергією.

У світському ж ювелірному мистецтві відбувається прямо протилежна тенденція. Там кожен камінь вимагає абсолютної ідентичності всіх зовнішніх параметрів, які використовуються у загальній груповій композиції. Тому для таких штучних проектів більше підходять штучні камені, які вирощують виробники штучних кристалів. Якщо камінь – це символ людської особистості, то в цьому виробництві відображається суть того ідеалу, який пропагує новий світовий порядок.

Православ'я вказує на зовсім інше розуміння. Бог, не порушуючи людської свободи, дає нам можливість увібрати в себе Його Світло. Тоді сірий камінь нашої душі, не змінюючи своєї форми, придбає дорогоцінні властивості Божественної природи, граючи яскравими фарбами Фаворського світла. Невипадкове наше нове ім'я в Царстві Небесному, «якого ніхто не знає, тільки той, хто приймає його», також буде написано на білому камені (Об'явл. 2:17).

Читайте також