Що кажуть християни про дружбу

Дружба марна, як марні філософія і мистецтво, для того, щоб добре влаштуватися в цьому житті, все це не потрібно. Тобто цьому життю дружба не потрібна, але вона одна з тих речей, без яких не потрібне це життя. Фото: socratify.net

30 липня резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 65/275 встановлено Міжнародний день дружби. Свято це світське і більшості народу не відоме. Ми взагалі на подібного роду дні не звертаємо уваги, але цього разу хотілося б використовувати його як привід для розмови.

Сьогодні в православному середовищі піднімається багато різноманітних тем, тільки от якось тема дружби частіше залишається «за бортом». А тут дуже навіть є про що поговорити. Про неї написано чимало як у Святому Письмі, так і в святоотцівській літературі.

Давид і Іонафан

Ще коли я готувався до складання вступних іспитів у семінарію й активно заповнював прогалини в знанні біблійної історії, мене особливо вразили стосунки Давида й Іонафана. Це, мабуть, найяскравіший приклад справжньої і міцної дружби протягом всього Старого і Нового Завітів. Почалася вона з того моменту, як Давид вразив Голіафа і передана дивними словами: «Душа Іонафана приліпилася до душі його, і полюбив його Йонатан, як душу свою» (1 Цар. 18, 1).

Очевидно, царський син побачив у Давида те, що цінне йому самому: мужність, сміливість, вірність, любов до Бога і своєї Вітчизни. Душа Іонафана розгледіла споріднену їй душу Давида, що і передано зворушливим і ємним словом «приліпилася». Це не просто прихильність, це справжнє єднання, злиття воєдино, коли стирається всякий поділ на «твоє» і «моє». Саме тому Іонафан, на знак їхнього дружнього союзу і вірності віддає Давиду кращі свої речі: «І зняв Йонатан верхню одежу свою, яка була на ньому, та й дав її Давидові, і він шати свої, і меча свого, і аж до лука свого, і аж до пояса свого» (1 Цар. 18, 4).

Навряд чи сьогодні можна знайти приклад настільки міцної і самовідданої дружби. У мене самого, звичайно ж, є друзі, життя нас трохи розкидало, часто бачитися немає можливості, але в міру сил і часу ми зберігаємо наше спілкування. Зустрічаємося ми досить рідко. Кожна така зустріч «говорить» нам, що між нами нічого не змінилося, що ми все ті ж, нам добре разом, але все ж я чудово розумію, що наша дружба ніяк не може зрівнятися з дружбою Давида й Іонафана.

Я не хочу переповідати всю історію їхніх зворушливих взаємин, прочитати про це зможе кожен у Першій та Другій книгах Царств. Достатньо зосередитися на словах Давида, сказаних після загибелі його друга: «Тужу за тобою, брате мій Йонатан; ти був дуже дорогий для мене; любов твоя була для мене понад жіночої любові» (2 Цар. 1, 26). Згадаймо, що жоден чоловік не обходиться без жіночої любові. У дитинстві та підлітковому віці – це любов материнська, в юності і зрілості – любов дівчини й дружини. У Давида було багато дружин, які дійсно любили його, але жодну з них він не поставив вище за Іонафана. Адже не дарма святитель Іоанн Златоуст підкреслює, що він бажав би, щоб таку любов мали всі, і живим, і померлим.

Чотири друга одного розслабленого

Прояв справжньої дружби ми можемо зустріти й у Новому Завіті. Досить згадати хоча б випадок, коли чотири людини через багатолюдність не змогли наблизитися з розслабленим другом до Христа і розібрали покрівлю будинку, щоб спустити його до ніг Спасителя (Мк. 2, 3-4).

Ми звикли чути, що Господь зцілює цю людину по вірі її друзів, але, наприклад, у святителя Григорія Палами є інша думка. Він стверджує, що на відміну від біснуватої дочки хананеянки або мертвої дочки Іаіра, які не мали ніякої можливості проявити власну віру, розум розслабленого не був вражений, а тому, пояснює святитель: «Мені видається, що саме більше на підставі його доброї надії і його віри пустила коріння віра і у тих, хто принесли його, і підбадьорила їх прийти, і переконаних цим розслабленим, принести і винести на покрівлю і звідти опустити його перед Господом. Тому що не проти його волі вони це зробили, і розслабленість паралічного не була розслабленістю його розуму, але він, справедливіше сказати, – очевидним чином був вище за те, що затьмарює і перешкоджає вірі».

Виходить, що саме віра самого розслабленого підбадьорила і зміцнила віру його друзів, які й стали свідками дива.

Ми бачимо, що в справжній дружбі, як і у всіх проявах справжньої любові, не може бути місця егоїзму. Дружба не може бути зведена до «келиха пива», в дружбі люди повинні збагачувати один одного, а в необхідний момент бути готовими і пожертвувати своїми інтересами, не кажучи вже про здоров'я і життя. Як тут не згадати слова з книги Премудрості Ісуса, сина Сирахова: «Вірний приятель – міцна захорона: хто знайшов його, той знайшов скарб. Вірному другові немає ціни, і немає міри його доброті. Вірний друг – ліки для життя, і хто боїться Господа, знайде його. Хто боїться Господа, той спрямовує свою дружбу так, що, який він сам, таким робиться і друг його» (Сир. 6, 14-17).

Каже Златоуст

Просто чудове міркування про дружбу є у святителя Іоанна Златоуста. Він пише, що яке б задоволення ми собі уявили, нехай низьке або нехай навіть благородне, але жодне з них не стане солодшим за справжню дружбу. Навіть мед, якщо його багато з'їсти, стає нудотним, а друг – ніколи. В дружбі любов тільки зростає, а одержуване від неї задоволення ніколи не призведе до пересичення. Ось чому, коли ми зустрічаємо старих друзів, з якими провели дитинство або юність і з якими рідко бачимося, ми просто не можемо наговоритися. Нам стає мало один одного.

Дружня любов вічна, саме тому – продовжує Златоуст – друг миліше за тимчасове земне життя. З ним можна жити і в засланні, і в бідності. Той, хто має друга, має іншого себе, і за таку дружбу «у Бога уготована така велика нагорода, що й висловити не можна», – підсумовує святитель.

Два святителі

Не можна тут не згадати про прекрасну і зворушливу дружбу між святителями Василем Великим і Григорієм Богословом. Вони були абсолютно різними і навіть протилежними людьми за характером і темпераментом, але їх пов'язувала міцна любов. Ось вже воістину кожен з них знайшов іншого себе. Вони познайомилися в юності під час навчання в Афінах і пронесли свою дружбу крізь все життя.

«А мені Бог і в цьому надав благодіяння, з'єднав мене узами дружби з людиною наймудрішою, – пише святитель Григорій, – що один і життям, і словом всіх був вище. Хто ж це? Досить легко впізнаєте його. Це Василь – велике придбання для цього століття. З ним разом ми навчалися і жили, і міркували. Якщо має чим похвалитися, то я складав з ним пару не безчесну для Еллади. У нас все було спільне, і одна душа в обох пов'язувала те, що розділяли тіла. А що переважно нас єднало, так це Бог і прагнення до досконалості».

Не менш зворушливо пише святитель Василій про свого друга. Вже на схилі років, під час розлуки з Григорієм, він з теплотою згадує дні їхньої юності, коли у них був один осередок, один дах, один наставник; коли працю і відпочинок, злидні і розкіш вони ділили між собою порівну. Василь чекає побачення зі своїм другом і пише, що все це вони оновлять в пам'яті при зустрічі, і ніби позбувшись важкої старості, знову стануть молодими.

*   *   *

Наостанок хотілося б згадати слова не святого отця, але однієї найдостойнішої людини – Клайва Льюїса. Він пише, що кожен з нас не зобов'язаний бути другом, як ніхто не зобов'язаний бути нашим другом. Дружба марна, як марні філософія і мистецтво, для того, щоб добре влаштуватися в цьому житті все це не потрібно. Тобто цьому життю дружба не потрібна, але вона одна з тих речей, без яких не потрібне це життя. Справжньому другу абсолютно все одно, який твій статус в тому чи іншому суспільстві, скільки у тебе грошей і влади. Все це пізнається частіше просто випадково. Одному потрібен безпосередньо ти. Саме тому дружба оголює саму особистість людини, в дружбі ми – справжні.

Людей на планеті стає все більше та більше, ось тільки поговорити часто просто ні з ким. Дай Боже, щоб у кожного з нас був справжній друг, хоча б один, і щоб ця дружба простягалася за межі цього земного світу.

Читайте також