Депресія – пряма дорога до раю?

Депресія. Фото: sunmag.me

Горе-терапевти

Найкращий спосіб довести людину, яка хворіє на депресію, до суїциду – запропонувати їй почитати те, що пишуть з приводу цієї хвороби випускники духовних семінарій і академій, які відкопали в собі медичний талант. Одне з найстрашніших словосполучень, яке мені доводилося зустрічати у своєму житті, звучить як «православний психотерапевт». Наведу лише деякі цитати цих фахівців: «Депресія – це відсутність Бога в душі»; «За допомогою покаяння вгамуй цього звіра...»; «Наша релігія каже, що це походить від спокусника».

Для цих горе-фахівців все дуже просто. Депресія – це інша назва розпачу, хронічного різновиду відчаю та смутку. Як її перемогти? Та немає проблем, все дуже просто – молись, кайся, радуйся і веселись. Само собою, що такого роду рекомендації рясно посипаються посиланнями на святих отців.

Але вони писали тільки про пристрасті, а не про клінічну депресію, що є насамперед важкою психічною хворобою, яка приносить людині страждання не менші, ніж онкологія в занедбаній формі.

Біль, від якого немає ліків

І позбутися її, так само як і раку, дуже непросто. Коли людина зазнає фізичного болю, від цього є хоч якісь ліки, а від страшного психічного болю, який переживають люди, які хворіють на депресію, знеболюючих засобів немає. Тому серед хворих на депресію більше половини живуть з думкою про самогубство, а 10-15 % її все-таки реалізують. Засуджувати цих людей за зневіру, маловірність або, що, мовляв, вони самі винні, може тільки людина, яка нічого не розуміє ні в медицині, ні в психології, ні в духовному житті.

Більше половини людей, які хворіють на депресію, отримують цей хрест у спадок від предків, і в цьому немає жодної їхньої провини. Крім того, провокаторами депресії можуть бути хвороби щитовидної залози, зміни гормонального фону, екологія, інсульти, хвороба Паркінсона і навіть пологи.

Страждань, які зазнає людина, хвора на депресію, здорова зрозуміти не може, тому що вона знайома лише з досвідом фізичного болю. Більшості людей страждання від психічних хвороб невідомі. Ми можемо скільки завгодно перечитати книг про те, що таке, наприклад, шизофренія, але чим вона є насправді і як переживається зсередини, може зрозуміти тільки той, хто сам пережив цей досвід.

Невтішна втіха

Часто священники змішують в одну купу все те, що так чи інакше пов'язане зі втратою настрою, апатією, зневірою, смутком, пригніченістю тощо, і все це різноманіття намагаються «лікувати» порадами, вичитаними з Отців, не розуміючи взагалі, про що йдеться. У результаті виходить у різних варіаціях така картина.

У людини страшенно болить зуб, вона корчиться від болю. Жалісливі родичі викликають до неї священника. Батюшка, прийшовши до мученика, починає соромити і ганьбити хворого такими словами: «Так тобі й треба. Маловірний, безсовісний, слабак. Як тобі не соромно! Ти – безсмертний дух, улюблене творіння Боже, створене на Його образ і подобу, дозволяєш якомусь маленькому нерву в зубі керувати тобою. Ти слухаєш своє тіло замість того, щоб жити за духом. Яка ганьба! Та ти взагалі не маєш права називатись християнином. І поки ти не навчишся терпіти цей біль так, щоб його ніхто з оточуючих не помічав, відлучаю тебе від причастя».

Насправді ж хворому потрібна допомога стоматолога.

Так само тому, хто страждає від депресії, потрібна допомога психіатра, спеціаліста-медика, яку в церкві від священника він ніяк отримати не зможе. Ця хвороба лікується, якщо встигнути вчасно схаменутися. Або, принаймні, її розвиток можна стримувати, не доводячи людину до страшних станів.

Вбити можна і по-православному

Але, на жаль, не всі це розуміють. Я знаю зі своєї священницької практики випадок, коли жінка, що хворіла на депресію, потрапила до одного младостарця. Той, недовго думаючи, оголосив її біснуватою і відправив на вичитку, наказав пити святу воду, причащатися і жити при монастирі, поки він не дозволить їй повернутися додому. Ця історія могла б скінчитися трагічно. Жінці ставало все гірше і гірше, а «старець» їхати з монастиря не благословляв, говорячи, що саме так біс і має виходити. Врятували нещасну родичі, змусивши повернутися додому та лягти до психіатричної клініки.

Були в моєму житті й інші приклади, коли самі родичі ніяк не могли збагнути, що їх близький дуже хворий. Прояви його хвороби вони сприймали як банальні лінощі, егоїзм, небажання працювати, звинувачуючи їх у нестерпному характері. А коли той дійшов до такого стану, що зовсім не міг підводитися з ліжка і навіть розмовляти, то рідні вважали, що це він таким чином показує на них свою образу. Так рідні поступово, самі того не розуміючи, доводили свого близького до відчаю та самогубства.

Святі отці про депресію

При уважному читанні святих отців можна дізнатися, що й у них є дещо про депресію. На відміну від смутку, що виникає від помислів або від неможливості отримати бажане, є розпач, який може виникати без будь-якої причини. Роздуми про це ми можемо знайти у блаженного Феодорита Кірського, преподобних авви Дорофея, Іоанна Кассіана Римлянина та інших.

Причин такого стану може бути дві: хвороба, тобто порушення, пов'язані з діяльністю нервової системи, чи вплив диявола. І те, й інше проявляється однаково і має страшну руйнівну силу. Якщо це хвороба, то значить такий хрест, даний людині. Про те, що в цей час відбувається в душі людини, отці не писали, тому що ми не маємо таких слів, якими могли б це висловити.

Описати невимовне

Якщо говорити образно, то як подібність можна взяти таку метафору. Уявіть собі, що має відчувати людина, яка хворіє на клаустрофобію, якщо вона знає, що зараз знаходиться в дуже тісній і товстій свинцевій труні. Труну залито бетоном у три метри завтовшки. А сама бетонна капсула знаходиться усередині гранітної кулі тридцять метрів у діаметрі. Куля закопана в землю на глибину три кілометри. Людина при цьому жива, може дихати, але знає, що ніхто їй не допоможе, і вибратися з цієї пастки їй ніяк не можна.

У Новому Завіті є два слова, які мало хто звертає увагу. Ними позначаються муки грішників у пеклі – це «скорбота і тіснота». Але, щоб було зрозуміліше, я й описав те, що відчуває людина, яка хворіє на депресію. Це справжнісіньке пекло на землі.

Саме тому святі отці не описують те, що відбувається з ними під час такого ось пекельного випробування. Тому що словами це висловити неможливо. Ось що з цього приводу пише авва Дорофей: «Прийшла до мене одного разу велика й нестерпна скорбота, і я був у такому стражданні й утиску, що ладен був навіть зрадити й саму душу мою… Така спокуса… тяжка для людини, …вона похмура, невтішна, ні в чому немає заспокоєння, але звідусіль сором, звідусіль пригнічення. Якби не благодать Божа, то ніхто не міг би перенести цього…».

Хрест страждань

Якщо ми уважно будемо читати сучасних преподобних отців, то легко побачимо, що і їм Бог допускав проходити через такі ж скорботи. Після періодів благодатних переживань і небесних осяянь, після смакування солодощі райських блаженств до них приходила така безодня богозалишення, що терпіти її було неможливо навіть для таких гігантів духу, як старці Йосип Ісихаст, Софроній (Сахаров), Силуан Афонський.

Я знаю одного священника, який у спадок від батьків має схильність до депресії. Він все чудово розуміє, але зробити з собою нічого не може через те, що хвороба сильніша за його волю і бажання. Вона сковує його по руках і ногах, вражає і навіть кидає у розпач, тисне на серце так, ніби на груди поклали важкий бетонний блок. Ця вага збільшується ще й тому, що побратими-священники його не розуміють, вважаючи все це малодушністю та маловір'ям. Їм навіть якось соромно і ніяково за такого ієрея. В їхніх очах легко прочитати: «Ну ти ж батюшка, повинен приклад іншим показувати, як потрібно постійно радіти і невпинно молитися».

Шлях до неминучої радості

Закінчити свою публікацію я хотів би на оптимістичній ноті. Для цього наведу приклад із життя однієї людини, яку я назву умовно Миколою. Ім'я це мною вигадане, а ось історія правдива.

Микола хворів на депресію все життя. Коли він описував цей випадок, йому було двадцять дев'ять років. І цього разу напад хвороби був особливо сильним. Прокинувся Микола, як завжди, серед ночі, за кілька годин до світанку. Він знав, що саме у цей час хвороба навалюється з особливою силою. Нескінченна боротьба з цією недугою вже зовсім його знесилила.

Чорний морок безвиході та безглуздості такого існування привели його до рішення добровільно піти із життя. «Я більше не можу жити з самим собою», – сказав він собі. Але перед тим, як здійснити своє рішення, він зупинив свою увагу на цій фразі. «То нас двоє чи я один? Якщо я не можу жити із самим собою, значить у мені є я, і є хтось інший. Той, із ким я жити більше не можу. Може реальний лише я один? А хто ж тоді той, другий?»

На піку розпачу ця думка послужила якимсь каталізатором того, що сталося з Миколою згодом. Він явно відчув, що його розум перестав працювати. Після цього він став кудись провалюватися. Здавалося, що всередині його самого відкривалася якась дірка, куди він почав відлітати. Спочатку Миколу скував страх, за ним прийшло сильне тремтіння, а що трапилося після, він не пам'ятає.

Отямився він, коли вже настав ранок. Не розплющуючи очей, він почув, як за вікном щебечуть птахи. Він зрозумів, що це найпрекрасніша музика, яку він колись чув у своєму житті. Розплющивши очі, Микола побачив, як сонячне проміння освітлювало його кімнату. Але це світло було якимось незвичайним – з нього струмувало життя, воно ніби випромінювало любов. Поступово ця любов, що світилася, стала заповнювати всю квартиру, а потім весь навколишній простір.

Вставши з ліжка, Микола пройшовся по кімнаті. З одного боку, це була та сама кімната, в якій він прожив довгі роки, а з іншого – він побачив її наче вперше. Все в ній було чудовим: олівці, книги, меблі – все світилося якоюсь первозданною красою та чистотою.

Вийшовши надвір, Микола був вражений побаченим. Він блукав містом, ніби ошелешений чудом нового життя, що відкрилося перед ним. В голові він не мав жодної думки, а в серці він відчував глибокий спокій і блаженство.

Два тижні він не міг нічого робити, окрім як з подивом дивитися на людей, які бачилися йому святими, слухати співи, як йому здавалося, райських птахів. Але найдивовижнішим був стан глибокого миру й тиші, які Микола відчував у своєму серці.

Наш кат усередині нас

Так Господь показав цій людині, а через неї і всім нам те, що знаходиться за межами нашого егоїзму – хибної самоти оманливого альтер-его. Коли те друге я, з яким Микола більше не міг жити, здулося і зникло разом з усіма своїми помислами, фантазіями, відчуттями, уявами, перед ним відкрилася його справжня свідомість, а разом з ним прийшло й одкровення про сьогодення.

Ще довгий час Микола перебував у цьому стані виняткової радості, яку неможливо описати словами. Поступово гострота цих відчуттів притупилась, але йому була дарована благодать жити чистим безмовним розумом у серці. А хвороба до нього не поверталася.

Читайте також