Від зустрічі з вовком – до зустрічі з Богом. Житіє прп. Софії Київської

Схиігуменія Софія Київська (1873- 1941). Фото: СПЖ

Не так давно ми розповідали нашим читачам про першу ігуменю та засновницю Покровського монастиря, преподобну княгиню Анастасію (Романову). Цього разу мова піде про її наступницю – святу сповідницю, схиігуменію Софію Київську (1873- 1941), обрітення мощей якої святкується 11 травня.

Дитинство і юні роки

Софія Гриньова народилася в 1873 році в Москві, де її батько в цей час закінчував університет. Щасливе життя Софії в батьківському домі виявилося недовгим. Батько помер дуже молодим, а мати, залишившись з малими дітьми на руках, впала у відчай від цієї втрати. На якийсь час вихователем дітей стала колишня гувернантка сім'ї Гриньових, яка на той час була вже ігуменею одного з монастирів. Перебуваючи більшу частину дня в монастирських стінах, діти, повертаючись додому, продовжували жити монастирським життям. Маленька Софія зображала з себе ігуменю і, одягаючись в довгу пелерину, роздавала всім благословення, а її брат і сестра в цей час «кадили матінку ігуменю» прив'язаними до мотузок котушками з-під ниток.

Йшли роки. Софія поступила в Олександро-Маріїнський інститут. Недалеко від Оптиної пустині жила бабуся Софії, і сім'я Гриньових нерідко приїжджала до неї в гості. Бували вони часто і на богослужіннях в монастирській обителі, зі старцями якої преподобну в майбутньому пов'язувала тісна дружба.

«Я її уві сні бачила на іконостасі»

Одного разу після служби стався дивний випадок. Юна Софія стояла серед інших парафіян, збираючись прикластися до хреста після закінчення літургії, яку служив отець Анатолій (Зерцалов). Але батюшка, даючи хрест, попросив, щоб вперед пропустили «матінку ігуменю», вказуючи рукою на здивовану дівчинку. Це було першою ознакою її чернечого служіння. Трохи пізніше преподобний Амвросій Оптинський, нічого не пояснюючи, вклонився в ноги майбутній святій. У селі, де жила сім'я Гриньових, до мами Софії підійшла якась селянка-каліка і сказала, щоб та не видавала заміж свою дочку: «Я її уві сні бачила на іконостасі».

Чи звертала мати Софії увагу на всі ці пророцтва? Швидше за все, що ні. Тому що ні вона, ні її сестра так і не змогли пробачити Софію за те, що вона вибрала чернечий шлях.

Доля занесла їх сім'ю до Києва, де Софія вступила в Київську консерваторію по класу співу. У неї був прекрасний голос, і викладачі пророкували їй блискучу кар'єру оперної співачки. Заняття співом змінювалися концертами, потім йшли вистави, в яких Софія брала активну участь. Все її життя, здавалося, злилося в одне суцільне свято. Але щось незрозуміле, незбагненне часто стискало серце дівчини. Серед усіх цих веселощів вона раптом ставала сумною, задумливою і мовчазною. Щось мучило її зсередини.

 Під час цієї подорожі на неї з лісу кинувся величезний вовк. Софія була впевнена, що загине.

Одного разу, коли Софія гостювала у своєї бабусі в Калузькій губернії, їй довелося взимку, в лютий мороз, йти дві версти уздовж дрімучого лісу. Місцевість була небезпечна, і всі знали, що в лісі водяться вовки. Що змусило дівчину знехтувати небезпекою, залишається невідомим. Під час цієї подорожі на неї з лісу кинувся величезний вовк. Софія була впевнена, що загине. Поки вовк наближався до неї, вона хрестила його і читала молитву. В той момент Софія пообіцяла Богу, що якщо залишиться жива, то обов'язково прийме чернецтво. На її подив, вовк зупинився, а потім повільно відійшов за дерева і зник з очей.

Життя йшло своєю чергою і молодість манила Софію своїми яскравими фарбами. Але одного разу, коли їй було 22 роки, прийшла біда. Морозним днем, перед самим закінченням навчання в консерваторії, замість того, щоб перечекати після уроку співу необхідні півгодини в теплому приміщенні, вона відразу ж побігла додому. По дорозі зустріла знайомих і довго, жваво з ними розмовляла. А через кілька днів злягла з гнійної ангіною в найсильнішій формі. Дев'ять місяців Софія не могла розмовляти. Весь цей час вона боролася за життя. Лікарі припускали, що у неї почався туберкульоз горла.

Майбутня велика співачка згасала на очах, всі чекали її наближається кінця. Бачачи, що він вже недалеко, до Софії запросили священика. Після причастя дівчина заснула. І сталося диво. Прокинувшись, вона вперше за всі місяці хвороби сказала кілька слів, а її здоров'я почало відновлюватися. З цього часу її життя радикально змінилося. Софія вирішила виконати дану колись Богу обітницю.

Чернецтво і ігуменство

Як і за яких обставин Софія прийняла рясофор, для нас залишається невідомим. Швидше за все, це було в Свято-Троїцькій обителі, де ігуменею була її колишня близька подруга, яка колись загорілася бажанням створити монастир і дуже багато зробила для його заснування. Але коли прийшли, як це зазвичай буває, спокуси, подруга їх не витримала і пішла, залишивши монастир.

Софія пробула в цій обителі також недовго, швидше за все через смути, пов'язаної з відходом подруги. Осівши в іншому, Миколаївському монастирі, Софія відразу ж звернула на себе увагу не тільки строгістю життя, а й особливим життєрадісним характером. Вона була дуже відкритою людиною і з великою любов'ю ставилася до всіх сестер обителі. За це її теж дуже полюбили черниці, але це ж і послужило приводом до того, що Софії довелося покинути і цей монастир. Заздрість скарбника до популярності Софії поступово привела до того, що та буквально вижила її з обителі.

Матушка Софія підтримувала постійний зв'язок з Оптинськими старцями, а старець Варсонофій Оптинський став її незмінним духівником.

На той час у самій Софії вже накопичився достатній духовний досвід, необхідні знання та вміння, які трохи пізніше допомогли їй самій керувати обителлю. Крім того, вона підтримувала постійний зв'язок з Оптинськими старцями, а старець Варсонофій Оптинський став її незмінним духівником.

Місцем, в якому зростала, набувала мужність і духовний досвід душа Софії, стала покинута церква в ім'я Іоанна Милостивого, навколо якої вона заснувала чернечу обитель в ім'я ікони Божої Матері «Відрада і Втіха». Цей майже зруйнований храм відносився до Дугнінського заводу Калузької губернії, куди засилали на роботу колишніх арештантів. Про рівень моральності і духовний стан цих людей ходили найжахливіші чутки. Софія і сестри, які зібралися навколо неї, натерпілися чимало лиха від працівників заводу, які робили все можливе, щоб вижити їх з цього місця. Але краса тієї місцевості, де знаходилася обитель, а також віра в Бога і допомогу преподобного Серафима Саровського, особливо шанованого матір'ю Софією, допомогли їй і сестрам вистояти в цьому протистоянні.

Часто матінка з сестрами опинялися в безвихідному становищі, але кожен раз, після того як вони служили акафіст Саровському чудотворцю, всі проблеми дивним чином вирішувалися. Причиною тому була віра ігумені Софії, її любов до Бога і нескінченне терпіння. Ось один з таких прикладів.

Сестри монастиря довго чекали, коли у них буде служити свій батюшка, щоб їм не потрібно було кожен раз просити священиків із сусідніх парафій відслужити у них святкові та недільні служби. І ось нарешті вони отримали довгоочікуване розпорядження правлячого архієрея – в їх обитель прямував штатний священнослужитель. Черниці зраділи: прикрасили, як могли, свій невеликий монастир, виклали доріжку до храму пелюстками квітів, приготували букет довгоочікуваному батюшці. У призначений час вони з трепетом чекали приїзду екіпажу. Нарешті в монастирський двір в'їхала карета, з якої випав вщент п'яний священик. Ігуменя спокійно, наче нічого не сталося, з повагою зустріла батюшку, потім зібрала схвильованих і розчарованих сестер і твердо застерігала їх сподіватися на промисел Божий і з повагою ставитися до прибулого священика, віддаючи належну повагу його сану і не спокушаючи його слабкостями.

Ієрей зненавидів ігуменю усіма силами душі. Він писав на неї доноси в єпархію, підбивав проти неї сестер монастиря, робив їй усілякі капості. Але, врешті-решт, любов перемогла, і його душа поступово почала змінюватися на краще.

Багато натерпілася матінка від цього ієрея. Він бив приставлену до нього стареньку послушницю, лаяв на весь храм співочих, лаявся у вівтарі. Сім'я цього священика від нього давно втекла з тієї причини, що він їх постійно бив у п'яному вигляді. Але ігуменя Софія все терпіла, відповідаючи батюшці тільки любов'ю і повагою. Того ж вона вчила і своїх сестер.

Якось матінка бачила сон, в якому вона піднімалася все вище і вище, ведучи вгору цього священика. Ієрей зненавидів ігуменю усіма силами душі. Він писав на неї доноси в єпархію, підбивав проти неї сестер монастиря, робив їй усілякі капості. Але, врешті-решт, любов перемогла, і його душа поступово почала змінюватися на краще. На той час монастир, заснований матінкою Софією, став відомий далеко за межами своєї єпархії.

Як показав час, у його настоятельки були дуже хороші організаційні здібності, глибокий розум, витриманість, духовна чуйність. Сергій Нілус у своїх щоденниках присвятив чимало рядків матінці Софії і її монастирю, який він називав «обителлю любові, віри і злиднів...».

Ігуменія Київського Покровського монастиря

У той час упокоїлася в Бозі ігуменя Покровського монастиря – велика княгиня Олександра (в чернецтві Анастасія). Покровський монастир був одним з найбільших обителей Києва. На його території діяла лікарня, оснащена за останнім словом тодішньої науки. В обителі було майже півтори тисячі черниць, було кілька церков, дитячий притулок, богадільня, працювало безліч найманих робітників. Священноначаліє не могло знайти нікого, хто міг би замінити собою покійну настоятельку. Всі ті, хто був поставлений на її місце, дуже швидко показували свою нездатність до такої діяльності.

Якось матінка Софія вирушила в Санкт-Петербург у справах свого монастиря. Там, волею Божою, один з членів Священного Синоду, поспілкувавшись з приїжджою ігуменею, зміг розгледіти в ній той самий діамант, який вони так безуспішно шукали весь цей час. Для самої матінки Софії ця новина була повною несподіванкою. Вона приросла душею до своєї обителі і нікуди з неї їхати не збиралася. Багато сліз вона пролила, збираючись залишати своє дітище. Ще більше сліз пролили її духовні діти, проводжаючи свою улюблену матінку.

У 1917 році сталося зречення імператора Миколая від престолу. Восени того ж року озвірілими активістами був убитий митрополит Київський Володимир. Наставали смутні часи безправ'я, вбивств і великої різанини.

У 1913 році матушка Софія приймає постриг в чернецтво (до цього вона була пострижена в рясофор) і призначається ігуменею одного з найбільших монастирів країни, безпосередньо пов'язаного з царською сім'єю. Йшла перша світова війна, в обителі був розташований лазарет, де лікувалося багато поранених солдатів. Потрібно було одночасно вирішувати безліч важливих і невідкладних справ. Але матінка Софія не тільки блискуче справлялася з усіма завданнями, вона змогла також завоювати глибоку любов і повагу всіх насельниць і робочих монастиря. Так, за короткий час вона стала для черниць Покровського монастиря нової матір'ю, якою до неї була велика княгиня Олександра.

Але шлях на особисту Голгофу для ігумені Софії вже почався. У 1917 році сталося зречення імператора Миколая від престолу. Восени того ж року озвірілими активістами був убитий митрополит Київський Володимир. Наставали смутні часи безправ'я, вбивств і великої різанини.

Спочатку Київ займають німці, а з їх приходом починається примарне правління гетьмана П. Скоропадського. З відходом німців в місті починають лютувати різні банди, наповнивши трупами все місто. Потім Київ займає добровольча армія. З її відступом в двадцятих роках утверджується влада більшовиків. І все це супроводжується голодом, вбивствами, повним безправ'ям і безкарністю.

У ці страшні роки матінка Софія, проходячи разом з народом весь ад цих років, всіма силами підтримує сестер монастиря і керує життям обителі. З приходом більшовиків Покровський монастир закривають одним з перших і відразу ж заарештовують його ігуменю. Далі почалися тортури, нічні допити, переводи з однієї в'язниці в іншу, безглузді і безпідставні звинувачення.

«Я, як людина обмежена, не можу цілком відповідати ідеальному образу християнки-черниці... і думаю, що за цю невідповідність християнського ідеалу я і стою нині перед Вами – земним суддею моїм по суду і волі вищої Правди Божої...»

Матушка Софія вела себе мужньо і з гідністю. На запитання слідчого чи знає вона за що її заарештували, преподобна відповідала: «Я, як людина обмежена, не можу цілком відповідати ідеальному образу християнки-черниці... і думаю, що за цю невідповідність християнського ідеалу я і стою нині перед Вами – земним суддею моїм по суду і волі вищої Правди Божої...».

Ми не знаємо всіх подробиць теремних поневірянь матінки Софії. Відомо тільки те, що, незважаючи на всі зусилля, більшовики так і не змогли її зломити. Сам Покровський монастир незабаром віддали обновленцям. Про те, яких прихожан зуміла виховати матінка в монастирі, свідчить такий епізод.

Коли на своє перше богослужіння в Покровський монастир приїхав обновленчеський «митрополит», то туди зібралося досить багато народу. Чекаючи, що до нього будуть підходити під благословення, «владика» приготувався давати свою руку для цілування. Перша жінка, яка підійшла, плюнула в простягнуту руку «митрополита» зі словами «скільки взяв?». Не встиг він отямитися, як до нього тут же підійшла друга і, плюнувши туди ж, запитала: «золотом чи радянськими?». Тут же підійшла третя і теж стала плювати в руки «архієрею». Так тривало доти, поки той не пішов до своїх покоїв.

Після тюремних випробувань більшовики випустили матінку Софію на свободу і їй вдалося довго ховатися від радянської влади. Деякий час вона жила в Ірпені на підпільній квартирі, де була влаштована домашня церква. Поневіряння, злидні, голод... Ще кілька разів її арештовували, але через слабкість здоров'я і відсутність доказів випускали.

У 1934 році ігуменя Софія прийняла постриг у схиму. Якимось дивом їй вдалося уникнути арешту в 1937 році, коли проводилися масові вбивства духовенства і прихожан Православної Церкви. Останні дні свого життя матінка Софія провела біля Покровського храму села Покров поблизу Серпухова Московської області.

*   *   *

Померла схиігуменія від нападу астматичної задухи 4 квітня 1941 року. Ось як цю подію описує у своєму листі її духовна дочка: «Протягом останніх трьох років матінка страждала болісною хворобою. Смерть її настала несподівано, хоча очікувати цю гірку подію можна було щодня. Їй стало важко дихати. Це тривало три години... Дихання ставало все важче, все рідше, очі були ясні, все розуміючи. Вони дивилися на ікони. Потім вона перевела їх в інший кут, на улюблений свій образ. Потім швидко і міцно закрила їх, і більше ці дорогі, ясні очі вже не відкривалися...».

25 серпня 2012 року рішенням Священного Синоду УПЦ схиігуменія Софія була зарахована до лику святих сповідників Київської єпархії.

Преподобна мати Софія, моли Бога за нас!

Читайте також