«Приймали добре, приймемо покірно й погане... Слава Богу за все!»

Священномученик Віктор Кіранов. 20-ті роки XX ст. Фото: drevo-info.ru

Священномученик Віктор Кіранов народився в сім'ї потомственого священика 8 березня 1881 року в селі Мануїлівка неподалік від Бердянська. Колись його предки, болгари, рятуючись від турків, переїхали в Росію. В його роді вже були сповідники, які постраждали за віру під час мусульманських гонінь. Так, родоначальник сім'ї Кіранових священик Протасій багато зазнав гонінь від іновірців і заповідав своїм дітям, щоб вони, незважаючи ні на які труднощі, не ухилялися від священичого служіння і, якщо на те буде воля Божа, прийняли мученицький вінець. Цей заповіт виповнився на його нащадку священномученику Вікторі Кіранові.

Життя отця Віктора до початку більшовицьких гонінь йшло звичайним ладом. Спочатку навчання в семінарії, потім послух псаломщика, одруження на доньці священика і рукоположення в 1905 році. Його ревне служіння, проповідницький талант, любов до Бога і людей були відзначені священноначаллям. У 20-х роках отець Віктор вже був протоієреєм і настоятелем Покровської церкви м. Бердянська.

Революційна чума, яка прийшла після Жовтневого перевороту, зачепила всі парафії Бердянського повіту. Храми закривалися, священиків з сім'ями виганяли з нажитих місць, їхні діти голодували. Отець Віктор у своєму храмі дав притулок всім батюшкам, які були позбавлені приходів. Він також завів спеціальну касу для незаможних, чим рятував від голоду сім'ї переслідуваних священиків.

У 1936 році нависла загроза закриття і Покровської церкви, в якій служив отець Віктор. Панотець робив все, що було в його силах для того, щоб відстояти церкву. Обходячи будинки вірян, він запросив на парафіяльні збори близько чотирьох тисяч осіб. Люди одностайно виступили проти закриття храму. Але сатанинська влада не звертала жодної уваги на думку народу, від імені якого вона нібито правила. У 1937 році храм був закритий, а отець Віктор заарештований. Слідчий пред'явив батюшці абсурдні звинувачення в тому, що він доручав під час виборів труїти у людей колодязі і видавав для цього своїм парафіянам отруту. А також у тому, що він передавав якісь шпигунські повідомлення.

Одним із наклепників на отця Віктора виявився колишній священик його парафії, який з початком революції вирішив зняти з себе рясу і піти на світську роботу. Протоієрей Віктор всіляко умовляв його не робити такого відчайдушного кроку, але той не хотів і слухати. Коли ж він зустрів свого колишнього товариша по службі на ринку, де той продавав пиво, почав його докоряти в тому, що він проміняв Христа на пивний ларьок. Той, затамувавши образу, став лише шукати нагоди, щоб помститися своєму колишньому настоятелю. Чекісти з радістю надали йому таку можливість.

Протягом тринадцяти днів йому не давали спати. Слідчі змінювали один одного, а допити тривали цілодобово без перерви.

Отця Віктора жорстоко побили і зажадали, щоб він підписав висунуті проти нього звинувачення. Після того, як отець Віктор відмовився це зробити, почалися всілякі тортури священика. Протягом тринадцяти днів йому не давали спати. Слідчі змінювали один одного, а допити тривали цілодобово без перерви.

Після закінчення слідства, так нічого і не добившись, священика відправили для очікування вироку в Запорізьку в'язницю. В цей час протоієрей Віктор писав своїй сім'ї: «Шлях до порятунку проходить нормально, за вказівкою апостола Якова – спершу страждання, потім терпіння, а переносячи їх, привчаєшся до смирення, яке, сподіваюся, породить у майбутньому любов і призведе до спасіння...»

У жовтні 1936 року трійка НКВС засудила отця Віктора до восьми років ув'язнення у виправно-трудовому таборі. Про радянських ВТТ написано багато книг. Напівголодне життя, важка багатогодинна робота, тортури наглядачів, щоденне вмирання... Але, читаючи ці книги, ми ніколи не зрозуміємо, які душевні муки відчували люди, що проходили через це земне пекло. Тільки віра, надія на майбутню відплату і милість Божу давала сили терпіти всі ці страшні муки.

Ось уривки з листів отця Віктора:

«Приймали добре, приймемо покірно й погане, закінчувати життя де-небудь та й потрібно; слава Богу, що Він дав можливість спокутувати цим шляхом незліченні гріхи перед Ним»;

«Всі наші праведники, достойні пастирі, несуть покарання за свої гріхи, але набільше ж за людське неуцтво і благополуччя тих, хто сидить на місцях і думають про свої заслуги, яких ніколи не було. Бог дощить на праведних і на злих, і сонечко гріє тих і інших, в горнилі правди Божої виявиться, де золото і срібло, а де полова й солома. Слава Богу за все!»

Дуже страшно виявитися одним з тих людей, яких отець Віктор порівнює з соломою. Коли, не знаючи, що таке мучеництво або хоча б сповідництво, коли, не зазнавши навіть малих страждань за Христа, живучи в відносному благополуччі й достатку, ми будемо думати про себе, як про щось важливе тільки тому, що ми виконуємо молитовні правила, ходимо в храм і намагаємося в міру сил жити за заповідями.

Йому дає сили терпіти ці тяготи розуміння того, що він засуджений за наклеп і страждає задля очищення своєї душі і спасіння.

Отець Віктор писав рідним, що ті умови, в яких він живе, і те, що йому доводиться переносити, недоступно ніякому опису. Йому дає сили терпіти ці тяготи розуміння того, що він засуджений за наклеп і страждає задля очищення своєї душі і спасіння. Звичайно, як і більшість новомучеників, він не шукав для себе такої долі і не напрошувався на той хрест, який вручив йому Бог. Він так само, як і кожен з нас, хотів жити тихо, мирно, служити в храмі, няньчити дітей і онуків.

У листі до дружини в лютому 1941 року отець Віктор писав про ті побажання, яким не судилося збутися:

«Як би хотілося ще пожити разом і, підводячи підсумки минулого життя, замкнутися від усього світу у свою хатку і безвихідно просидіти в ній до кінця свого життя, слухаючи твої милі, завжди добрі і ласкаві розмови, мовчки насолоджуватися ними, разом з тим уплітаючи завжди охайно і смачно приготовані й улюблені мною страви. Це з одного боку, а з іншого – провести нам разом залишки життя в благочесті і молитовному настрої, дякуючи Богові за Його великі милості і нагороди за все минуле життя, і насолоджуватися здоров'ям і любов'ю своїх милих діток та онуків...».

Як і будь-якій людині, батюшці хотілося ще раз зануритися в просте життєве щастя, яке, на жаль, багато з нас, маючи, не цінують.

Але дні його земного життя підходили до кінця. Почалася Велика Вітчизняна війна. Положення ув’язнених різко погіршилося. Кількість робіт різко збільшилася, а норма виданих пайків значно зменшилася.

Протоієрей Віктор Кіранов помер у таборі 30 березня 1942 року і був похований у безвісній могилі.

Читайте також