«Церква – це острівець розсудливості серед божевілля»

Митрополит Митрофан (Нікітін). Фото: пресс-служби Горлівської і Слов'янської єпархії

На хвилі кадрових змін у вищих ешелонах влади в Україні пожвавилися розмови про перспективи миру на сході. Поспішають зловити «миротворчу хвилю» і розкольники: Православна церква України спільно з Держдепартаментом США готує проекти «реінтеграції Донбасу».

Проте всі роки війни в зоні конфлікту за фактом присутня тільки одна канонічна Українська Православна Церква. Яка не припиняла опікуватися українцями, не ділячи їх на своїх і чужих, і допомагати нужденним чим може.

Митрополит Горлівський і Слов'янський Митрофан (Нікітін) – один з двох правлячих архієреїв УПЦ, чия єпархія розташована по обидві сторони лінії розмежування. До початку Великого посту владика Митрофан розповів СПЖ, як Церква може допомогти в досягненні миру, що стоїть за красивими деклараціями розкольників і як залишатися християнином все життя.

– Владико, нещодавно радник секретаря РНБО з реінтеграції Донбасу Сергій Сивохо сказав, що саме Церква може стати «медіатором» конфлікту на сході. Тим більше, що вона завжди відрізнялася благодійністю і миротворчістю, і в найважчі часи Святогірський монастир приймав тисячі біженців. Владико, ви – один із двох правлячих архієреїв УПЦ, чия єпархія розташована по обидві сторони лінії розмежування. Чи дійсно Церква може стати миротворцем?

– По-перше, приємно, що говорять щось добре в адресу Української Православної Церкви. За шість років ми вже відвикли чути якісь добрі слова на свою адресу. Нам весь час розповідають, що ми – «п'ята колона», «агенти ФСБ» і мало не причина війни.

І якщо сьогодні цей погляд змінився і з'явилася здорова оцінка того, що Церква – це теж народ і громадяни України, які точно так само страждають разом з усіма від цього конфлікту, це, звичайно ж, допоможе нам просунутися вперед, ближче до миру.

Інша справа, що соціальна та благодійна діяльність Церкви не конкретно пов'язана з бойовими діями. Благодійність – частина її природи. Були чи не були бойові дії, Церква все одно б займалася благодійною діяльністю та соціальним служінням.

А ось те, що в цьому божевіллі, коли всі один одного звинувачують і ненависть практично позбавляє людей розуму, Церква є острівцем здорового глузду і закликає людей по обидві сторони конфлікту до пошуку точок дотику, шукає те, що між ними є спільного, що їх об'єднує, а не що їх розділяє, – так було завжди.

Якщо сьогодні з'явилася здорова оцінка того, що Церква – це теж народ і громадяни України, які точно так само страждають разом з усіма від цього конфлікту, це, звичайно ж, допоможе нам просунутися вперед, ближче до миру.

Будучи таким острівцем здорового глузду, вона може збирати навколо себе людей, які переслідують не свою політичну чи економічну вигоду, видобуту з цих подій по різні сторони конфлікту, а в першу чергу мету примирення людей і якнайшвидшого припинення ворожнечі і ненависті.

Церква – це точка тяжіння, навколо якої такі люди могли б збиратися і об'єднуватися. І якщо радник секретаря РНБО саме Церкву бачить таким острівцем, або, як сьогодні модно говорити, «точки зборки», я думаю, це дає нам надію, що таких людей ставатиме більше. А коли їх набереться достатня кількість, вони стануть здатними і якось вплинути на ситуацію.

– Як можуть допомогти подоланню конфлікту Донецька і Горлівська єпархії, які перебувають фактично на лінії вогню, і чиї парафіяни найбільше страждають від того, що відбувається?

– Ми – не учасники якого-небудь політичного процесу і категорично уникаємо, щоб в церковній проповіді давали оцінки політичних дій чи політичних гасел тієї чи іншої сторони. Ставлячись до людей як до своєї пастви по обидві сторони конфлікту, ми зберегли здатність бути для них в першу чергу Церквою, а не якоюсь політичною організацією.

І цим ресурсом, звичайно, треба користуватися. Раз люди довіряють Церкві, раз Церква має здатність пастирського окормлення і не ділить людей на «своїх» і «чужих», ставиться до них не як до ворогів, а як до своєї єдиної пастви, через її голос можна доносити якісь думки і пропонувати справжні щирі кроки, які призведуть до справжнього, а не уявного, примирення, за якими немає ніякого лицемірства, подвійного дна, подвійних смислів, які дійсно будуть слугувати на користь країни.

І якщо люди будуть в тому числі і від Церкви чути про такі кроки, через її довіру, через її пастирський авторитет можна рухатися вперед.

Ставлячись до людей як до своєї пастви по обидві сторони конфлікту, ми зберегли здатність бути для них в першу чергу Церквою, а не якоюсь політичною організацією.

– Голова ПЦУ Епіфаній Думенко на міжнародних зустрічах постійно говорить про утиски його структури на Донбасі з боку влади невизнаних республік. Ви часто буваєте на цій території, чи можете підтвердити чи спростувати цю інформацію?

– Тут гнобити нікого. За шість років я не побачив ні одного священика ПЦУ на Донбасі і не чув ні про які утиски. Якщо йому конкретні випадки відомі – хай називає день, час, місце, адресу і що конкретно сталося. Я не знаю жодного храму, але й жодного священика ПЦУ, які б тут перебували і здійснювали своє служіння.

У Горлівці є молитовний будинок Київського патріархату, де вони до війни збиралися. Всі ці шість років він залишається закритим. Хто там є, чим там люди займаються, хто за ним доглядає, чия це власність, я поняття не маю. І чому звідти виїхав їхній клірик, я теж не знаю. Гнобити нікого, тому що тут нікого немає.

– Голови ПЦУ і УГКЦ трактують конфлікт на Донбасі як українсько-російську війну і неодноразово говорили, що вона повинна тривати «до переможного кінця». Як ви вважаєте, така позиція «патріотичних» Церков може допомогти чи перешкодити в процесі реального примирення сторін, започаткованого Президентом Володимиром Зеленським?

– Я не бачив тут ні голови ПЦУ, ні глави УГКЦ, які б надавали якусь реальну допомогу людям у розпал бойових дій, не бачу їх і зараз. Тому що вони знають про війну до переможного кінця і про справжнє примирення – мені незрозуміло.

Взагалі мені здається, що глави ПЦУ і УГКЦ могли б, висловлюючись про таку болючу тему, як бойові дії, пролита кров, конфлікт, у якому гинуть люди, що називають себе християнами, шукати спосіб примирення, а не розпалювати багаття як можна яскравіше.

Продовження війни хоче той, хто поняття не має, що це таке. Люди, які перебувають на передовій, в окопах, і з тієї, і з цієї сторони, війни не хочуть. Війни хочуть ті, кому вона вигідна. Шкода, що в числі цих людей опинилися глави ПЦУ і УГКЦ, хоча вони повинні були б хотіти іншого.

– Після січневої зустрічі Думенко з держсекретарем США Майком Помпео стало відомо, що Держдеп має намір спільно з ПЦУ зайнятися реінтеграцією Донбасу за допомогою соціальних програм. Чи може це бути просто кроком до зміцнення позицій ПЦУ на Донбасі, де у неї майже немає храмів?

– Будь-яка ініціатива, яка пов'язана із соціальною складовою, звичайно, може мати якийсь хитрий план. Мовляв, ось ми через соціальну допомогу до людей прийдемо і будемо на них впливати.

Але бачачи, як страждають люди на Донбасі, я з великим задоволенням хотів би побачити тут соціальну допомогу від Державного департаменту і особисто від Епіфанія. Я думаю, люди були б раді цю соціальну допомогу отримати. Нехай почнуть щось робити, а ми оцінимо. Поки оцінювати нічого.

Продовження війни хоче той, хто поняття не має, що це таке. Люди, які перебувають на передовій, в окопах, і з тієї, і з цієї сторони, війни не хочуть.

– Події протягом останнього року стали приводом до збентеження і скорботи для багатьох вірян канонічної Церкви. Як ви порадите православним провести Великий піст? Що зробити, щоб максимально вберегти душу від впливу того, що відбувається і зростити в собі християнські любов і прощення?

– Я проти того, щоб бути християнином на місяць.

Бажаю православним постаратися християнську любов і радість від того, що ми маємо можливість жити на землі, робити щось добре, залишати після себе гарні сліди, пронести протягом усього свого життя, а не тільки під час посту або місяць після Великодня.

Життя – це великий дар Божий всім нам. Кожному. І кожна її мить, кожна її година і кожна хвилина – це нескінченна цінність. Треба навчитися її відчувати, відчувати, навчитись бути вдячним Богові за неї і використовувати максимально таланти і здібності для того, щоб якомога більше добра залишити тут, на землі.

Я бажаю, щоб це виходило у нас не тільки перед постом, під час посту, перед Великоднем або перед якимись датами, але і всі 365 днів у році.

Читайте також