Навчитися приймати волю Божу: Стрітенський урок Богородиці
Фото: rg.ru
Дуже люблю спостерігати за моментом, коли священик вводить молоду маму з малюком на руках у храм – вперше після появи на світ крихітна людина приходить в будинок свого Отця для воцерковлення. Зосереджені і трохи розгублені матері, метушаться родичі, серйозні тата – і діти – найчастіше мирно сплять. Бувають і непосиди, в основному, старші – агукають на весь храм, усміхаються батюшці, уважно розглядають все навколо. Хтось перелякано голосить, хтось намагається схопити священика за бороду, комусь дуже подобається блискучий батюшкин хрест – дітки, як і їхні батьки, ведуть себе зовсім по-різному.
А потім трапляється саме мить Зустрічі – священик урочисто і дбайливо бере на руки теплий згорток і, як коштовність, несе його до вівтаря, читаючи пронизливі слова молитви, одного разу вимовлені в Єрусалимі праведним старцем: «Нині відпускаєш раба Свого, Владико...».
Тоді, два тисячоліття тому, поріг єрусалимського храму переступила юна Діва з Немовлям на руках. Їх супроводжував поважний сивочолий чоловік. Вони вчинили, як належить за законом Мойсея – на сороковий день після народження дитини прийшли в храм, щоб подякувати Богу, і принесли жертву – двох пташенят голубиних. Євангеліст, описуючи цю подію, не говорить ні про емоції Матері, ні про те, як вів себе маленький Христос – спав він у материнських обіймах, чи, може, уважно розглядав навколишню пишність.
В епіцентрі уваги «людина, з іменем Симеон, ... людина праведна та благочестива, що потіхи чекав для Ізраїля. І Святий Дух був на ньому. І від Духа Святого йому було звіщено смерти не бачити, перше ніж побачить Христа Господнього... І як внесли Дитину Ісуса батьки, щоб за Нього вчинити звичаєм законним, тоді взяв він на руки Його, хвалу Богу віддав та й промовив:Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм із миром,бо побачили очі мої Спасіння Твоє, яке Ти приготував перед всіма народами, Світло на просвіту поганам і на славу народу Твого Ізраїля!».
Так трапилася та головна і найважливіша Зустріч для всіх, хто жив, живе і коли-небудь побачить світло в цьому світі. Старий старець простягнув руки до Богонемовляти, а разом з ним, незримо – і тисячі, мільйони тих, хто нудився в смертній тіні. Так тендітні зелені паростки тягнуться до світла, так в нічному мороці на сході з'являються перші відблиски світанку. І дуже скоро сонце справді заллє все навколо неймовірним сяйвом, тільки перед цим сходом сонця його промені осяють Голгофу, і Хрест, і камінь, відвалений від гробу.
Але до цього залишається трохи більше тридцяти років, а поки пророчі слова старця звернені до Марії: «Ось призначений Цей багатьом на падіння й уставання в Ізраїлі, і на знак сперечання, і меч душу прошиє самій же тобі, щоб відкрились думки сердець багатьох!». Євангеліст передає слова Симеона лаконічно і стримано.
У рядках Писання немає місця для реакції Богородиці на ці страшні віщування, але Її Материнське серце явно відчуває і розуміє, що незабаром станеться з Її Кровинкою, з Її Дитям. Древній старець не сповіщає Їй якихось страшних і незбагненних передбачень, але Богородиця чує між його слів те, що було приховано від інших. Будь-яка мати в подібній ситуації, напевно, не просто заперечувала б це, – я впевнена, що жіноча реакція могла б бути абсолютно непередбачуваною. Якийсь старий, нехай навіть і поважний, нехай навіть і навчений роками і сивиною, каже тобі, що плоть від твоєї плоті і кров від твоєї крові, твоя дитина, найдорожче і улюблене, що тільки є на цьому світі, буде терпіти муки і катування, а потім сам, добровільно, піде на страшну смерть. Як це прийняти? Як жити далі з таким знанням?
Ви уявили це, і у вас побігли мурашки. А як було почути такі слова передбачення Богородиці? Як жити в усвідомленні та уявленні цього? Не зійти з розуму, не опиратися, не бігти, а залишатися поруч і по спромозі розділяти ношу Сина?
…Была тишина
не менее странной, чем речь. Смущена,
Мария молчала. «Слова-то какие…»
И старец сказал, повернувшись к Марии:
«В лежащем сейчас на раменах твоих
паденье одних, возвышенье других,
предмет пререканий и повод к раздорам.
И тем же оружьем, Мария, которым
терзаема плоть Его будет, Твоя
душа будет ранена. Рана сия
даст видеть Тебе, что сокрыто глубоко
в сердцах человеков, как некое око».
Йосип Бродський, «Стрітення», фрагмент. 1972, березень
Прямо там, за крок від праведного Симеона, в єрусалимському храмі, почався хресний шлях Богородиці, звідси бере початок невичерпне джерело Її земної святості й небесної слави. Тому Стрітення – для мене – як Господнє, так і свято Цариці Небесної (хоча церковний Статут відносить його до Богородичних), ще одна можливість прославити Її смирення, терпіння, лагідність і, разом з тим – нелюдську силу духу. І подякувати за те, що від Своїх щедрот Вона зміцнює і підтримує тих, хто так потребує Її підтримки...
* * *
Юлії нещодавно виповнилося 30. Розумниця, красуня, перспективний науковий співробітник відомого вишу, рукодільниця і вигадниця. Чоловік журналіст, енергійний і діяльний, по вуха закоханий у свою талановиту жінку. У родині з цікавим «пташиним» прізвищем Скворцови троє діток – старшенькі двійнята Віталія та Олександра, й Іванка – на рік молодша. І якщо старшенькі «пташенята», як ласкаво називають їх батьки, цілком собі звичайні дітки, то в молодшої – складне неврологічне захворювання з купою супутніх захворювань.
Про те, що Іванка серйозно хвора, молоді батьки дізналися задовго до її народження. Дізнавшись про їхнє рішення зберегти вагітність і йти до кінця, лікарі крутили пальцем біля скроні і довго переконували, приводячи наймерзенніші аргументи. «Так він і року не протягне!», «Ви молоді, народите собі ще нормальну дитину», «Навіщо вам рослина?», «Будеш цілодобово соплі і слюні підтирати, а воно тобі й слова не скаже», – і це найм'якіші з виразів, які чула Юля на кожній консультації. Знайшовся тільки один лікар, який підтримав рішення Скворцових зберегти малюка і народжувати. Він і приймав пологи, і допоміг з подальшим лікуванням.
Зараз Іванці два роки. Це загальна улюблениця і неймовірна дитина – весела, усміхнена і страшно балакуча. Здібності цієї дівчинки – предмет нескінченних здивувань лікарів. Вона ще не вміє ходити, але вчить радіти життю всіх навколо себе. За її крихітними плічками – три операції. Скільки їх буде ще, і скільки взагалі цей маленький ангел буде осявати все навколо себе на цій землі – запитання без відповіді.
Людині, яка не зустрічалася з подібними ситуаціями, складно уявити, скільки сил забирають нескінченні реабілітації та підтримувальне лікування, – воістину титанічна праця. Все це можна було б вирішити або уникнути ще на початку – одним підписом і не складною медичною маніпуляцією. Але Скворцови обрали інший шлях – до зустрічі зі своєю дитиною і, як виявилося, до зустрічі з Богом. «Господь дав для людини свободу і можливість вибору – бути щирим або кривити душею. Перед собою і навіть перед Ним, Богом. Я свій вибір зробила», – сказала мені якось Юля. Більше дурних запитань я не ставлю.
З Юлією, як і з ще кількома сім'ями з подібною ситуацією, мені пощастило познайомитися в храмі. Не помітити колоритну компанію мам з дітьми в колясках, що дружно підхидили до Причастя, було неможливо. Не хочу обтяжувати читача зайвими подробицями, скажу тільки, що з тієї пори ми тісно спілкуємося. Чому згадую про них у контексті Стрітення Господнього? Їхні історії і є справжній досвід зустрічі з Господом і вміння жити, усвідомлюючи тяжкість Хреста, який ось-ось ляже на їхні плечі.
Нам, тим, хто не зіткнувся в своєму житті з подібним, знову ж, по Його волі, складно зрозуміти і відчути те, що їм довелося і доводиться переживати. І головне, що мене вразило, – практично у кожній із цих родин є друга, а часто – і третя дитина. Це ж наскільки треба довіряти Богові, щоб зважитися народити в такій ситуації ще одного малюка, – постійно крутилося в голові під час бесіди з ще однією такою особливою сім'єю.
– Сергійко (ДЦП, 11 років) навчив нас багато, – погладжуючи сина по кучерявій голівці, сказала якось його мама, в минулому – вчитель. – Цінувати – можливість, процес, результат; вірити в Промисел, в Його руку, що направляє лікарів, яким ти довіряєш найцінніше – свою дитину; дякувати за все, що маємо, за можливості, за почуття, за допомогу і підтримку. Ми – такі ж Його діти, зі своїми болячками і духовними паралічами, і ми прийняли рішення не сперечатися з Його рішенням щодо нас.
Ця жінка разом із чоловіком виховує важкохворого сина, яка поховала другого малюка і зараз носить під серцем третього – за прогнозами лікарів – дівчинку, говорила просто і щиро, без награності і надриву.
І, немов двотисячолітнє відлуння, в свідомість повертаються й інші слова, колись сказані у відповідь Архангелу Гавриїлу: «Се, раба Господня; нехай буде мені по слову Твоєму».
* * *
Стаючи мимовільним свідком життя і випробувань таких людей, а головне – того, як вони беруть свою долю і як реагують на все, що випадає на їхню долю, розумієш – та сама Зустріч із Христом в їхньому житті вже сталася. І Матір, що почула про те, що на Її руках «лежить Цей на падіння і на повстання багатьох в Ізраїлі», стала їхньою допомогою, захистом і підтримкою.
Дуже тонко підмітив хтось із святих отців: «Таємниця богоматеринської любові відкривається в трепетному досвіді особистого благочестя. Ми пізнаємо Матір, що втішає нас у скорботах і спрямовує нас шляхом спасіння»
Саме Її, Царицю Небесну, святкуючи Стрітення Господнє, ми прославляємо в чудових словах тропаря:
Радуйся, Благодатна Богородице Діво, з Тебе бо возсія Сонце правди, Христос Бог наш, просвіщай сущих у темряві. Веселися й ти, старче праведний, що приймаєш в обійми Свободителя душ наших, Який дарує нам воскресіння.
Молитвами Пресвятої Богородиці нехай дарує нам Господь радість Стрітення з Ним!
Читайте також
«У гоніннях ми складаємо іспит нашої віри Христу»
Про мужність гнаного духовенства Черкаської єпархії. Розповідь про долю захопленого храму в містечку Драбові.
Про анафему взагалі та анафему меру Черкас зокрема
Митрополит Черкаський Феодосій проголосив відлучення мера Черкас від Церкви. Очевидно, це не останній такий випадок. Що таке анафема?
Безмозкі люди ближче до Бога, ніж безсердечні
Дух, який живе в нас, завжди тихий і мирний, а егоїзм метушливий, боягузливий і неспокійний. Коли ми знайдемо самі себе, то разом із собою знайдемо Бога.