Навчитися приймати волю Божу: Стрітенський урок Богородиці

Фото: rg.ru

Дуже люблю спостерігати за моментом, коли священик вводить молоду маму з малюком на руках у храм – вперше після появи на світ крихітна людина приходить в будинок свого Отця для воцерковлення. Зосереджені і трохи розгублені матері, метушаться родичі, серйозні тата – і діти – найчастіше мирно сплять. Бувають і непосиди, в основному, старші – агукають на весь храм, усміхаються батюшці, уважно розглядають все навколо. Хтось перелякано голосить, хтось намагається схопити священика за бороду, комусь дуже подобається блискучий батюшкин хрест – дітки, як і їхні батьки, ведуть себе зовсім по-різному.

А потім трапляється саме мить Зустрічі – священик урочисто і дбайливо бере на руки теплий згорток і, як коштовність, несе його до вівтаря, читаючи пронизливі слова молитви, одного разу вимовлені в Єрусалимі праведним старцем: «Нині відпускаєш раба Свого, Владико...».

Тоді, два тисячоліття тому, поріг єрусалимського храму переступила юна Діва з Немовлям на руках. Їх супроводжував поважний сивочолий чоловік. Вони вчинили, як належить за законом Мойсея – на сороковий день після народження дитини прийшли в храм, щоб подякувати Богу, і принесли жертву – двох пташенят голубиних. Євангеліст, описуючи цю подію, не говорить ні про емоції Матері, ні про те, як вів себе маленький Христос – спав він у материнських обіймах, чи, може, уважно розглядав навколишню пишність.

В епіцентрі уваги «людина, з іменем Симеон, ... людина праведна та благочестива, що потіхи чекав для Ізраїля. І Святий Дух був на ньому. І від Духа Святого йому було звіщено смерти не бачити, перше ніж побачить Христа Господнього... І як внесли Дитину Ісуса батьки, щоб за Нього вчинити звичаєм законним, тоді взяв він на руки Його, хвалу Богу віддав та й промовив:Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм із миром,бо побачили очі мої Спасіння Твоє, яке Ти приготував перед всіма народами, Світло на просвіту поганам і на славу народу Твого Ізраїля!».

Так трапилася та головна і найважливіша Зустріч для всіх, хто жив, живе і коли-небудь побачить світло в цьому світі. Старий старець простягнув руки до Богонемовляти, а разом з ним, незримо – і тисячі, мільйони тих, хто нудився в смертній тіні. Так тендітні зелені паростки тягнуться до світла, так в нічному мороці на сході з'являються перші відблиски світанку. І дуже скоро сонце справді заллє все навколо неймовірним сяйвом, тільки перед цим сходом сонця його промені осяють Голгофу, і Хрест, і камінь, відвалений від гробу.

Але до цього залишається трохи більше тридцяти років, а поки пророчі слова старця звернені до Марії: «Ось призначений Цей багатьом на падіння й уставання в Ізраїлі, і на знак сперечання, і меч душу прошиє самій же тобі, щоб відкрились думки сердець багатьох!». Євангеліст передає слова Симеона лаконічно і стримано.

У рядках Писання немає місця для реакції Богородиці на ці страшні віщування, але Її Материнське серце явно відчуває і розуміє, що незабаром станеться з Її Кровинкою, з Її Дитям. Древній старець не сповіщає Їй якихось страшних і незбагненних передбачень, але Богородиця чує між його слів те, що було приховано від інших. Будь-яка мати в подібній ситуації, напевно, не просто заперечувала б це, – я впевнена, що жіноча реакція могла б бути абсолютно непередбачуваною. Якийсь старий, нехай навіть і поважний, нехай навіть і навчений роками і сивиною, каже тобі, що плоть від твоєї плоті і кров від твоєї крові, твоя дитина, найдорожче і улюблене, що тільки є на цьому світі, буде терпіти муки і катування, а потім сам, добровільно, піде на страшну смерть. Як це прийняти? Як жити далі з таким знанням?

Ви уявили це, і у вас побігли мурашки. А як було почути такі слова передбачення Богородиці? Як жити в усвідомленні та уявленні цього? Не зійти з розуму, не опиратися, не бігти, а залишатися поруч і по спромозі розділяти ношу Сина?

…Была тишина
не менее странной, чем речь. Смущена,
Мария молчала. «Слова-то какие…»
И старец сказал, повернувшись к Марии:

«В лежащем сейчас на раменах твоих
паденье одних, возвышенье других,
предмет пререканий и повод к раздорам.
И тем же оружьем, Мария, которым

терзаема плоть Его будет, Твоя
душа будет ранена. Рана сия
даст видеть Тебе, что сокрыто глубоко
в сердцах человеков, как некое око».

Йосип Бродський, «Стрітення», фрагмент. 1972, березень

Прямо там, за крок від праведного Симеона, в єрусалимському храмі, почався хресний шлях Богородиці, звідси бере початок невичерпне джерело Її земної святості й небесної слави. Тому Стрітення – для мене – як Господнє, так і свято Цариці Небесної (хоча церковний Статут відносить його до Богородичних), ще одна можливість прославити Її смирення, терпіння, лагідність і, разом з тим – нелюдську силу духу. І подякувати за те, що від Своїх щедрот Вона зміцнює і підтримує тих, хто так потребує Її підтримки...

*   *   *

Юлії нещодавно виповнилося 30. Розумниця, красуня, перспективний науковий співробітник відомого вишу, рукодільниця і вигадниця. Чоловік журналіст, енергійний і діяльний, по вуха закоханий у свою талановиту жінку. У родині з цікавим «пташиним» прізвищем Скворцови троє діток – старшенькі двійнята Віталія та Олександра, й Іванка – на рік молодша. І якщо старшенькі «пташенята», як ласкаво називають їх батьки, цілком собі звичайні дітки, то в молодшої – складне неврологічне захворювання з купою супутніх захворювань.

Про те, що Іванка серйозно хвора, молоді батьки дізналися задовго до її народження. Дізнавшись про їхнє рішення зберегти вагітність і йти до кінця, лікарі крутили пальцем біля скроні і довго переконували, приводячи наймерзенніші аргументи. «Так він і року не протягне!», «Ви молоді, народите собі ще нормальну дитину», «Навіщо вам рослина?», «Будеш цілодобово соплі і слюні підтирати, а воно тобі й слова не скаже», – і це найм'якіші з виразів, які чула Юля на кожній консультації. Знайшовся тільки один лікар, який підтримав рішення Скворцових зберегти малюка і народжувати. Він і приймав пологи, і допоміг з подальшим лікуванням.

Зараз Іванці два роки. Це загальна улюблениця і неймовірна дитина – весела, усміхнена і страшно балакуча. Здібності цієї дівчинки – предмет нескінченних здивувань лікарів. Вона ще не вміє ходити, але вчить радіти життю всіх навколо себе. За її крихітними плічками – три операції. Скільки їх буде ще, і скільки взагалі цей маленький ангел буде осявати все навколо себе на цій землі – запитання без відповіді.

Людині, яка не зустрічалася з подібними ситуаціями, складно уявити, скільки сил забирають нескінченні реабілітації та підтримувальне лікування, – воістину титанічна праця. Все це можна було б вирішити або уникнути ще на початку – одним підписом і не складною медичною маніпуляцією. Але Скворцови обрали інший шлях – до зустрічі зі своєю дитиною і, як виявилося, до зустрічі з Богом. «Господь дав для людини свободу і можливість вибору – бути щирим або кривити душею. Перед собою і навіть перед Ним, Богом. Я свій вибір зробила», – сказала мені якось Юля. Більше дурних запитань я не ставлю.

З Юлією, як і з ще кількома сім'ями з подібною ситуацією, мені пощастило познайомитися в храмі. Не помітити колоритну компанію мам з дітьми в колясках, що дружно підхидили до Причастя, було неможливо. Не хочу обтяжувати читача зайвими подробицями, скажу тільки, що з тієї пори ми тісно спілкуємося. Чому згадую про них у контексті Стрітення Господнього? Їхні історії і є справжній досвід зустрічі з Господом і вміння жити, усвідомлюючи тяжкість Хреста, який ось-ось ляже на їхні плечі.

Нам, тим, хто не зіткнувся в своєму житті з подібним, знову ж, по Його волі, складно зрозуміти і відчути те, що їм довелося і доводиться переживати. І головне, що мене вразило, – практично у кожній із цих родин є друга, а часто – і третя дитина. Це ж наскільки треба довіряти Богові, щоб зважитися народити в такій ситуації ще одного малюка, – постійно крутилося в голові під час бесіди з ще однією такою особливою сім'єю.

– Сергійко (ДЦП, 11 років) навчив нас багато, – погладжуючи сина по кучерявій голівці, сказала якось його мама, в минулому – вчитель. – Цінувати – можливість, процес, результат; вірити в Промисел, в Його руку, що направляє лікарів, яким ти довіряєш найцінніше – свою дитину; дякувати за все, що маємо, за можливості, за почуття, за допомогу і підтримку. Ми – такі ж Його діти, зі своїми болячками і духовними паралічами, і ми прийняли рішення не сперечатися з Його рішенням щодо нас.

Ця жінка разом із чоловіком виховує важкохворого сина, яка поховала другого малюка і зараз носить під серцем третього – за прогнозами лікарів – дівчинку, говорила просто і щиро, без награності і надриву.

І, немов двотисячолітнє відлуння, в свідомість повертаються й інші слова, колись сказані у відповідь Архангелу Гавриїлу: «Се, раба Господня; нехай буде мені по слову Твоєму».

*   *   *

Стаючи мимовільним свідком життя і випробувань таких людей, а головне – того, як вони беруть свою долю і як реагують на все, що випадає на їхню долю, розумієш – та сама Зустріч із Христом в їхньому житті вже сталася. І Матір, що почула про те, що на Її руках «лежить Цей на падіння і на повстання багатьох в Ізраїлі», стала їхньою допомогою, захистом і підтримкою.

Дуже тонко підмітив хтось із святих отців: «Таємниця богоматеринської любові відкривається в трепетному досвіді особистого благочестя. Ми пізнаємо Матір, що втішає нас у скорботах і спрямовує нас шляхом спасіння»

Саме Її, Царицю Небесну, святкуючи Стрітення Господнє, ми прославляємо в чудових словах тропаря:

Радуйся, Благодатна Богородице Діво, з Тебе бо возсія Сонце правди, Христос Бог наш, просвіщай сущих у темряві. Веселися й ти, старче праведний, що приймаєш в обійми Свободителя душ наших, Який дарує нам воскресіння.

Молитвами Пресвятої Богородиці нехай дарує нам Господь радість Стрітення з Ним!

Читайте також