Примат папи римського, або Чому католики неправі

Засідання кліриків під час Тридентського собору. Фрагмент. Фото: ru.wikipedia.org

25 грудня 1559 року, кардинал Джованні Анджело Медічі був обраний Папою Римським і увійшов в історію під ім'ям Пій IV. Одним з найвідоміших його діянь стало доведення до завершення засідань Тридентського собору (1545-1563 рр.).

В католицькій історіографії цей собор відомий також як XIX Вселенський і скликався в якості засобу протидії рухові Реформації.

Крім своєї основної мети собор прийняв ряд важливих рішень, таких як: підтвердження внесення filioque в Нікейський Символ віри, затвердження латинського перекладу Біблії, введення в неї вторинноканонічних книг, а також – зверхність влади папи римського. Таким чином, з середини XVI століття авторитет понтифіка остаточно стає вище авторитету соборів.

Про примат папи ми чуємо і говоримо досить часто, тому, особливо не заглиблюючись в історію і догматику Католицької церкви, хотілося б сказати кілька слів на цю тему.

Папство спочатку було явищем історичним. Ми знаємо, що з кінця IV століття Римська імперія розпадається на Західну і Східну. Хоча поділ цей носив досить умовний характер і був прийнятий вже істориками Нового часу, але ми все-таки будемо дотримуватися його.  

Поступово Східна імперія стає Візантією, Західна ж проіснувала до 476 року, коли вождем варварів-найманців Одоакром, останній імператор Ромул Августул був примушений до зречення від престолу.

Одним з вирішальних факторів у формуванні вчення про непогрішність Римського єпископа зіграв Великий розкол 1054 року, який позбавив папу від всякої зовнішньої церковної залежності.

 

В релігійному середовищі поступово складається ситуація згідно з якою у Візантійській імперії, тобто в одній державі з одним імператором, існує чотири основних християнських центри, а на заході залишається і поступово піднімається римський єпископ. При цьому мало того, що його влада була ширше влади будь-якого світського правителя, але ще й, в умовах падіння Риму, папа став асоціюватися у населення з горезвісною «римскістю» і останнім центром колись великої імперії. В результаті, папство з чисто історичного явища стало закріплюватися як явище релігійне, а згодом і догматичне.

Одним з вирішальних факторів у формуванні вчення про непогрішність Римського єпископа зіграв Великий розкол 1054 року, який позбавив папу від всякої зовнішньої церковної залежності. Незабаром почався процес консолідації Західної Церкви навколо Римського престолу, який втратив зв'язок з Соборним початком, що зберігався на Сході.

Деякий час ряд церков, як, наприклад, Галльська або Ірландська, зберігали свою самостійність. Проте ж пішли одне за іншим історичні явища, такі як інквізиція, Реформація, Просвітництво тощо – призвели до того, що в християнському середовищі західних держав виникло прагнення звільнитися від самостійного усвідомленого духовного вибору і перекласти тягар відповідальності за нього на римського первосвященика.

Дореволюційний богослов і церковний письменник Євген Миколайович Успенський каже, що закріплення догмата примату папи римського сталося завдяки трьом чинникам:

1. формуванню римською церквою різних вигадок і легенд;
2. виникненню уявних церковно-канонічних правил;
3. викладу догматичних підстав, які помилково спираються на Святе Письмо.

Щоб не бути голослівними, наведемо деякі приклади. Для того, щоб обґрунтувати першість апостола Петра (а відповідно і папи римського як його приймача) перед іншими учнями Христа, католики найчастіше посилаються на такі євангельські слова: «Ти – Петро, і на цім камені збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її» (Мф. 16,18). Але, наприклад, святитель Іоанн Златоуст каже, що дана фраза Спасителя має відношення до апостола Петра не як до людини, але до його віри, тобто Церква буде побудована на вірі учня Христового, виразилася в сповіданні: «Ти – Христос, Син Бога Живого» (Мф.16:16).

Іншим місцем Священного Писання є посилання на євангеліста Луку, який передає слова Христа, знову ж звернені до апостола Петра: «Але Я молився за тебе, щоб не зменшилась віра твоя; ти ж колись, як навернешся, зміцни своїх братів» (Лк. 22,32).

З позиції католика начебто все очевидно і зрозуміло. Тільки от святитель Феофілакт Болгарський вказує, що «ствердження братів» буде можливо після того, як Петро спокутує гріх свого зречення від Спасителя і з'явиться прикладом покаяння для всіх наступних поколінь християн: «Ніхто з віруючих у Мене не буде впадати у відчай, дивлячись на тебе, – як би від імені Христа говорить святитель, – який, будучи апостолом, відрікся і, проте ж, через покаяння знову отримав своє колишнє значення серед усіх апостолів».

Очевидно, що в словах Євгена Успенського немає будь-якого перебільшення, адже наведені слова Священного Писання тлумачаться з позиції верховенства римського первосвященика, а не соборного святоотцівського передання.

Давайте тепер поглянемо на титул римського понтифіка, що є досить красномовним і добре відображає те положення, яке він займає в західному християнстві. Отже, папа іменується «вікарієм Христа» і католицький катехизм вказує нам, що розуміти його слід не інакше як у значенні «намісника Христа».

Далі – «верховний первосвященик Вселенської Церкви» – частина титулу включає в себе відоме латинське найменування pontifex maximus. Цікаво, що свого часу ставилося воно до верховного жреця Юпітера, а ось його засвоєння християнському єпископу являє собою деякий парадокс. Слова «примас Італії, архієпископ і митрополит провінції Романії» означають первісного єпископа Риму і навколишніх його територій, а «суверен держави-граду Ватикану» – світського правителя відповідної країни. Ну, і в самому кінці читаємо «раб рабів Божих».

Якщо ми говоримо про Церкву як про благодатне Тіло Христове, де главою є Спаситель, то для католиків папа – це єдиний монарх, який концентрує в собі всю Церкву.

Якщо ми звернемо увагу на титули та звернення православних ієрархів, то можемо натрапити на не менш чудернацькі формулювання, але проблема тут криється в тому, що всі вони є даниною певній історичній епосі, і за ними не стоїть жодних догматичних визначень.

Зовсім по-іншому у католиків. Для них титул папи – це вираз віри в богоустановленість влади римського понтифіка і ті благодатні переваги, якими він володіє. Давайте подивимося, що про цей говорить офіційний катехізис Католицької церкви:

«Папа, єпископ Римський і наступник святого Петра, є постійним і видимим початком і основою єдності і єпископів, і безлічі вірних, бо Римський первосвященник має над Церквою, в силу своєї посади намісника Христа і пастиря всієї Церкви, повну верховну і вселенську владу, яку він завжди має право вільно здійснювати».

Наведене формулювання є наслідком попередніх догматичних визначень. Так, наприклад, у постановах Першого Ватиканського собору 1870 року є твердження про те, що папі дається пізнання Істини особисто, самостійно, фактично, поза зв'язком із Церквою. Загалом ці визначення були повторені другим Ватиканським собором 1962-1965 років, у числі завдань якого і було складання сучасного католицького катехизису.

Якщо ми говоримо про Церкву як про благодатне Тіло Христове, де главою є Спаситель, то для католиків папа – це єдиний монарх, який концентрує в собі всю Церкву. Він – джерело єпископської влади, який замінив собою все церковне тіло. Критерієм істини для католика є не Святий Дух, а голос понтифіка звучить з римського престолу. Церква для них – це юридичний організм, в той час як влада папи сприймається містично, тому владика Митрофан (Зноско-Боровський) робить висновок: «Гріх папства посяганні на те, що належить тільки Богу, що належить Духу Святому, що живе в Церкві».

Не можна не сказати, що на Другому Ватиканському соборі були покладені непогані починання, які полягають у тому, щоб підкреслити не тільки гідність понтифіка, але й інших єпископів особливо Колегії (тобто зборів усього єпископату), як соборного органу. Проте на такі, досить радикальні для католиків зміни, учасники собору все-таки не наважилися.

«Гріх папства в посяганні на те, що належить тільки Богу, що належить Духу Святому, що живе в Церкві».

Було визначено, що Колегія також є носієм вищої церковної влади, проте ж, з однією істотною обмовкою: лише одностайності, однодумності та злагоди з папою.

З одного боку, може здатися, що намітилися позитивні зміни помножити фактично на нуль, але з іншого – з часу Другого Ватикану все-таки пішло ставлення до папи як до свого роду «напівбога», особистість його стала більше, ніж людської. Однак ж в католицькій свідомості на папу покладено занадто багато, а його образ істотний, що відмова від примату римського понтифіка може загрожувати значними потрясіннями для всього церковного устрою Католицької церкви.

Як зазначає отець Максим Козлов: «Католицький розум змушений миритися з будь-якими суперечностями інституту папства, тому що будь-яка спроба похитнути його, загрожує викликати ланцюгову реакцію неконтрольованих змін».

Що ж, настане час, коли істотна частина Католицької церкви відмовиться від своїх помилок, ми не знаємо. Наша справа пам'ятати про наслідки внесення спотворень у священний переказ і триматися того скарбу, яким володіє церква православна.

Читайте також