Нормандська зустріч та її значення для Церкви

В стремлении Президента к миру у него есть один настоящий союзник - Церковь. Фото: СПЖ

9 грудня 2019 року відбулася довгоочікувана зустріч керівників України, Росії, Франції та Німеччини. Тем для переговорів було дві: мир на Донбасі і газове питання. По обом темам істотного результату досягти не вдалося. Чи має саміт якесь значення? Чи можна сподіватися на зміни? І як він вплине на церковну ситуацію в Україні? Спробуємо розібратися.

Зустріч у нормандському форматі позиціонувалася як дуже важлива якщо не доленосна. Українські релігійні лідери благословляли її учасників у самий день переговорів, римський папа Франциск повідомив «місту і світу», що молиться за успіх зустрічі, Петро Порошенко зі співтоваришами накреслили Володимиру Зеленському «червоні лінії» (через які, до речі, сам же і переступив на минулому нормандському саміті), націонал-радикали влаштували мітинг біля адміністрації президента з вимогою не погоджуватися на мир в Україні. Насправді ж результат зустрічі вийшов досить скромний.

Про що домовилися більш-менш конкретно:

1. Наступна зустріч у нормандському форматі через чотири місяці.

2. Обмін полоненими за формулою «всіх на всіх» до кінця року.

3. Розведення військ ще у трьох населених пунктах на Донбасі.

4. Розширення мандата ОБСЄ. Якщо раніше співробітники цієї організації могли здійснювати моніторинг ситуації тільки вдень, то тепер – цілодобово, сім днів на тиждень.

Але навіть і ці домовленості у підсумковому комюніке часто супроводжувалися розпливчастими формулюваннями на кшталт «сторони домовилися зробити все необхідне для того щоб...».

Домовилися імплементувати «формулу Штайнмайера» в українське законодавство, а також всіляко сприяти припиненню вогню, що здійснити неможливо без розведення військ по всій лінії зіткнення, а про це як раз не домовилися.

Багато політичних аналітиків досягненням зустрічі нормандської четвірки визнали те, що вона взагалі відбулася. Досягнення, прямо скажемо, так собі...

Ми ж можемо констатувати, що глобального прориву до миру у нашого Президента на Саміті не вийшло. І, схоже він до цього на цій зустрічі і не прагнув. На переговорах в Парижі Володимир Зеленський мало не слово в слово озвучив ті пункти, які в якості «червоних ліній» йому накреслив Порошенко. Як сірий кардинал, який уважно стежив за позицією Президента, в Парижі знаходився міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. А щоб наш Президент не наважився на будь-які глобальні політичні дії біля його офісу на Банковій зібрався міні-Майдан, котрий погрожував у разі чого перетворитися на Майдан великий.

Не можна з упевненістю сказати, чи вплинули всі ці фактори на хід переговорів, але на пропозицію про розведення військ на всій лінії зіткнення, Володимир Зеленський відповів, що не зможе цього забезпечити через протидію з боку націонал-радикалів.

І тут необхідно зробити застереження, що не дивлячись на беззастережну перемогу самого Зеленського і його команди (про команду, правда, можна говорити тільки умовно) на президентських і парламентських виборах, йому поки не вдалося змінити ту внутрішню і зовнішню політичну парадигму, в якій діяла влада попередня. Йому також не вдалося змінити кадровий склад влади. Персоналії десь помінялися, але ідеологічна спрямованість залишилася тією ж. І політика, і кадровий склад української держави були сформовані Сполученими Штатами Америки під час перебування тамтешнім президентом Барака Обами. Нормандська зустріч показала, що основну скрипку в Україні поки що грають ті сили, які не хочуть миру, які орієнтовані на націоналістичну ідеологію і які готові нав'язувати всім свою точку зору насильницькими методами.

Проте, можна сказати, що в умовах, коли В. Зеленський оточений з усіх боків партією війни і об'єктивно не може просунутися на шляху до миру, ним була обрана єдино можлива тактика: тактика дрібних кроків. Поки він тільки так може реалізовувати свої передвиборчі обіцянки. І незважаючи на незначність досягнутих у Парижі домовленостей, незважаючи на очевидність того, що для них зовсім не варто затівати ці переговори на вищому рівні, можна констатувати, що вектор розвитку ситуації в Україні спрямований до миру, а не навпаки.

Війська розводяться, а не зводяться, полонені звільняються, а не захоплюються, переговори тривають, а не згортаються. Це маленькі кроки, але кроки до миру, а не до війни. І ось в цій прихильності В. Зеленського до миру в Україні природним союзником для нього є Українська Православна Церква. Союзником не в плані якихось адміністративних або дипломатичних можливостей, а в плані світогляду.

Ми знаємо, що найважливіший заклик і властивість християнства – піднятися над своїми гріхами, над національними, політичними та іншими розбіжностями і з'єднатися в принципово новій спільності – членів Церкви Христової, у якій немає еллінів ні іудеїв, ні римлян і ні євреїв, ні росіян і ні українців. Говорять про це багато християнських конфесій в Україні, але сповідує цю ідеологію (якщо можна так висловитися) не на словах, а на ділі тільки УПЦ. Тільки вона протестує проти поділу народу України на укропів і сепарів, патріотів і ватників. Тільки вона одна звершує пастирське опікування своїх вірних чад по обидві сторони конфлікту на Донбасі. Всі інші конфесії, прямо або побічно поділили українців на своїх та чужих, правильних і неправильних. Тільки УПЦ закликає всіх піднятися над своїми пристрастями, взаємною ненавистю і бажанням перемоги тільки для свого боку. Дуже багато сили в Україні, в тому числі і організації, які називають себе християнськими, культивують в суспільстві саме це: ми – хороші, вони – погані, ми – патріоти, вони – сепари, ми переможемо, вони будуть покарані, мир тільки на наших умовах, інакше він буде «несправедливим».

Завдання, яке звалив на свої плечі В. Зеленський (принаймні заявив про це), досягнення миру, дуже важке, але, без сумніву, дуже благородне. Він декларує намір побудувати нове українське суспільство. Суспільство, де не буде поділу на клани і ворожі один одному спільноти, де не буде ворожнечі і ненависті, де не буде умовних еллінів та іудеїв. І для реалізації своїх планів мало переговорів у нормандському або будь-якому іншому форматі. Потрібно реально об'єднати народ. Потрібно переосмислити саму парадигму взаємовідносин в українському суспільстві.

Потрібно, як це і робить Українська Православна Церква, відкрито назвати жителів Донбасу не населенням невизнаних республік, а нашими братами і сестрами, нашими співгромадянами. І тільки тоді можливо буде збудувати справжню Україну, не укропську, і не ватяну, а українську. Чи наважиться Володимир Зеленський на таке переосмислення – покаже час. Поки він тільки наважується заявляти, що у нього багато друзів з Донбасу (з прес-конференції в Парижі). Поки політика дрібних кроків...

Читайте також