8 тез у рішеннях Священного Синоду УПЦ

Засідання Священного Синоду УПЦ. Фото: Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ

6 грудня 2019 р. Священний Синод Української Православної Церкви прийняв Заяву про останні події у сфері міжправославних відносин. Які головні тези заяви і яка позиція УПЦ в тій кризовій ситуації, яка «милістю» патріарха Варфоломія охопила всю Православну Церкву?

Перш ніж коментувати по пунктах текст Заяви, кілька загальних зауважень.

Священний Синод приймав Заяву в умовах, коли розкольницьку Православну церкву України (ПЦУ) визнали Елладська і Олександрійська Помісні Православні Церкви. Причому з'явилася реальна загроза, що цими Церквами справа не обмежиться і вірус визнання розкольників продовжить поширюватися православним світом.

Зустрічі американських, а тепер вже і грецьких, дипломатів із керівництвом Болгарської, Грузинської, Румунської та інших Помісних Церков ясно вказують на групу ризику. Після визнання ПЦУ греками й олександрійцями тільки Польська Православна Церква заявила про принципову неможливість визнання розкольників з ПЦУ. Заяви Сербської Церкви теж досить категоричні. Всі інші говорять більш-менш дипломатичними формулюваннями. Та й після того, як Олександрійський патріарх Феодор спочатку заявляв про беззастережну підтримку УПЦ і особисто Митрополита Онуфрія, а потім зрадив і їх, і свої власні слова, дивуватися вже нічому не доводиться.

Так от, у цій ситуації УПЦ могла зайняти позицію або тверду, або більш дипломатичну. Та сама горезвісна акривія або ікономія. Ікономія, тобто більш м'яка, дипломатична позиція розташовує до переговорів і знаходження якогось компромісу. Акрівія, тверда позиція, як кажуть, спалює мости і не залишає ніякого простору для переговорів, поки Фанар (у даному разі) не визнає своєї неправоти і не виправить все, що наробив.

І Священний Синод УПЦ в даному випадку зайняв абсолютно правильну тверду позицію. Справді, яка ікономія може бути в питанні про те, хто є главою Церкви: Христос чи Константинопольський патріарх? Як можна по відношенню до лже-архієреїв із ПЦУ з міркувань дипломатії сказати, що вони архієреї справжні? Благодать священства або є, або її немає.

У Заяві Синоду все чітко і ясно: домагання Фанару на першість – принципове порушення віровчення, розкольники з ПЦУ – безблагодатні, співслужіння з ними – блюзнірство. Тепер про все по порядку.

Теза 1: Поділ між Помісними Православними Церквами відбувся

«1. Змушені констатувати, що в результаті антиканонічних дій Константинопольського патріархату в Україні, а також у зв'язку з прийняттям у спілкування Предстоятелями Елладської та Олександрійської Православних Церков розкольницької «Православної Церкви України», ситуація в світовому Православ'ї значно погіршилася і поділ між Помісними Православними Церквами поглибився не тільки на адміністративному, але й на духовному рівні – тобто на рівні спілкування у Таїнствах».

Першопричиною цього поділу є дії Константинопольського патріархату щодо створення ПЦУ з двох розкольницьких релігійних організацій в Україні. Але саме поділ (Синод поки ще не вжив слово «розкол») відбувся з визнанням цих антиканонічних дій двома іншими Помісними Церквами, Елладською та Олександрійською. Причому Синод позначив і рівень цього поділу – спілкування в Таїнствах, а не просто адміністративні розбіжності.

У Заяві Синоду все чітко і ясно: домагання Фанару на першість – принципове порушення віровчення, розкольники з ПЦУ – безблагодатні, співслужіння з ними – блюзнірство.

Теза 2: Фанар пропонує небачене досі вчення про свою першість у Церкві, а його співслужіння з розкольниками – блюзнірство і наруга Святої Євхаристії

«2. Стало очевидним, що ця криза є не тільки проблемою двосторонніх відносин між Константинопольським і Московським Патріархатами, а стосується всього світового Православ'я – всіх Помісних Православних Церков, оскільки руйнує самі основи життя і місії Церкви Христової. Дана проблема має не адміністративний, а еклезіологічний характер.

Назовні вийшла нова концепція першості Константинопольського патріарха як «без першого рівних» у світовому Православ'ї, якої ніколи не знала Православна Церква, і фактично є порушенням принципу соборності Церкви і наслідком неправильного розуміння природи Церкви взагалі і ролі окремої Помісної Церкви у Тілі Христової Церкви, зокрема. Крім того, Константинопольський Патріархат почав допускати до співслужіння осіб, які не мають священного сану, що є блюзнірством і наругою Євхаристії».

Тут у провину Константинопольському патріархату ставляться два моменти: його домагання на верховенство в Церкві і його співслужіння з особами, які не мають священного сану. Перший вже відверто тягне на єресь, хоча це слово Священний Синод також не вживає (маленька ікономія все ж є). Концепція «без першого рівних» була розроблена в 2014 р. митрополитом  Елпідофором (Ламбриніадісом) і є за замовчуванням офіційною точкою зору Константинопольського патріархату.

Сам же митрополит Елпідофор відтоді пішов на помітне підвищення, цьогоріч його призначили керувати найголовнішою і найбільш прибутковою структурою у складі Константинопольського патріархату – Американською архієпіскопією. А в майбутньому саме його мітять у наступники патріарху Варфоломію. Ця концепція «без першого рівних» є новим вченням, яке відверто суперечить догмату про Церкву: «Вірую в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву». Синод УПЦ так про це і каже, що концепція «першого без рівних» «є порушенням принципу Соборності Церкви».

Теза 3: Припинення євхаристійного спілкування з тими, хто визнав розкольників – це спосіб самозбереження Церкви

«3. Враховуючи це, припинення Українською Православною Церквою євхаристійного спілкування з Константинопольським патріархатом і з Церквами та ієрархами, які визнали розкольників, є не зловживанням Євхаристією, або тим більше шантажем Євхаристією, як деякі іноді говорять, а навпаки, є захистом Євхаристії і збереженням канонічної і духовної чистоти й непорочності Церкви. Адже Господь наш Іісус Христос, за словом святого апостола Павла, "Христос полюбив Церкву, і віддав за неї Себе… щоб поставити її Собі славною Церквою, що не має плями чи вади, чи чогось такого, але щоб була свята й непорочна!" (Еф. 5: 25-27)».

Цей пункт є відповіддю на критику позиції як Української, так і Руської Церкви, які розірвали спілкування як з Константинопольським патріархатом, так і з іншими Церквами, які визнали українських розкольників. Такі критики заявляють, що не можна розривати євхаристійне спілкування через те, що зробив Фанар, що це занадто радикальний захід. І причому міра двосічна.

Але Синод УПЦ заявив про те, що ця міра є чи не єдино можливою для того, щоб захистити Церкву і Євхаристію від наруги, зберегти її чистоту. Якщо вовк вліз в овечу шкуру, це не робить його вівцею. Це лише робить його ще більш небезпечним. Якщо хтось (Фанар, у даному випадку) назвав розкол Церквою, це не перетворює його в Церкву, це робить його більш небезпечним, оскільки в очах багатьох людей розкол набуває окремих рис цієї Церкви. Але по суті це симулякр. І про це наступна теза Заяви.

Теза 4: Фанар створив симулякр церкви, організацію, яка має на меті підмінити справжню Христову Церкву

Слово «симулякр» звичайно ж у тексті Заяви відсутнє, по суті 4-й пункт Заяви говорить про те, що визнавши розкол і допустивши до Святої Євхаристії лже-архієреїв, Фанар зі своїми прихильниками створюють нову церкву, яка повинна замінити собою Церкву, створену Христом.

«4. Саме з цих причин, помилковими і маніпулятивними є звинувачення на адресу Української Православної Церкви в тому, що нібито вона рухається до самоізоляції, припиняючи євхаристійне спілкування з тими, хто вступив у спілкування з нерозкаяними розкольниками. Насправді, ми відстоюємо чистоту канонічного передання Церкви, захищаємо Церкву від блюзнірства.

Інакше, якщо до священнослужіння допускаються особи, які не мають законних хіротоній, якщо розкол оголошується Церквою, а справжня Христова Церква ігнорується або називається розколом, то виникає небезпека підміни Церкви. Крім того, такими антицерковними діями стирається грань між Церквою й розколом. У результаті створюється нова «церква», заснована людьми, замість тієї, яку заснував Господь наш Іісус Христос, придбавши її Собі Кров'ю Своєю (див. Діян. 20:28)».

Священний Синод у цих коротких словах дуже точно описав те, що відбувається. До всіх цих беззаконних рішень Фанару в Україні існувала Церква Христова, УПЦ, й існували дві розкольницькі організації: УПЦ КП і УАПЦ. Всі Помісні Церкви визнавали саме такий стан справ.

Та ось чомусь раптом, за рішенням фанаріотів розкольники стали називатися церквою, а УПЦ ніби перестала існувати. Ця вражаюча сліпота вельми дивує в рішеннях Елладської та Олександрійської Церков про визнання ПЦУ. У їхніх заявах нічого, абсолютно нічого не йдеться про УПЦ. Неначе 12 тисяч громад, що об'єднують мільйони віруючих, раптом просто взяли й випарувалися.

Але з розколу, як і з будь-якого іншого гріха, в Церкву не повертаються ніяк інакше, як тільки через покаяння. Якщо покаяння немає (а його немає), то розкол залишається розколом, як би його не називали. А Церква, тобто УПЦ, продовжує залишатися Церквою.

Але патріарх Варфоломій зі своїми соратниками намагаються зробити підміну. По суті справи, обдурити людей. Замість істини підсунути брехню. І ось УПЦ вустами Синоду заявляє, що не збирається брати участь у цій брехні і цій підміні Церкви. Не збирається брати участь у симулякрі. І тому не може мати з симулякром євхаристійного спілкування. Той, хто має таке спілкування з розкольниками, сам стає на бік розколу. І про це наступний пункт Заяви.

Якщо покаяння немає (а його немає) то розкол залишається розколом, як би його не називали. А Церква, тобто УПЦ, продовжує залишатися Церквою. Але патріарх Варфоломій зі своїми соратниками намагаються зробити підміну. По суті справи, обдурити людей. Замість істини підсунути брехню.

Теза 5: Хто має спілкування з розкольниками – бере участь у їхньому гріху

«5. Один із базових принципів канонічного права Православної Церкви полягає в тому, що той, хто вступає в євхаристійне спілкування з відлученим, сам відлучається від спілкування з Церквою. У зв'язку з цим, прийняття деякими Помісними Церквами в спілкування осіб, які вчинили розкол в інших Помісних Церквах, не принесли за це покаяння й не мають дійсного священного сану, автоматично ставить перед ними питання про те, чи не є подальше перебування в євхаристійному спілкуванні з розкольниками співучастю у цьому гріху й порушенням наведеного вище канонічного принципу»?

По суті, це чи не єдиний дипломатичний фрагмент у рішеннях Синоду, де архієреї УПЦ прямо не називають Константинопольську, Елладську та Олександрійську Церкву розкольниками. Звичайна логіка невблаганно підказує: хто вступає в спілкування з розкольниками – сам стає розкольником. 

Теза 6: Єдиний спосіб вийти з кризи – Всеправославний Собор або нарада

«6. Вважаємо, що єдиним способом виходу з цієї кризи є всеправославне соборне обговорення й вирішення всього комплексу цих проблемних питань. Усвідомлюючи всі складнощі, пов'язані із скликанням такої всеправославної наради, іншого виходу з кризової ситуації ми поки не бачимо. А тому вітаємо ініціативу Блаженнішого Патріарха Святого Граду Єрусалиму та всієї Палестини Феофіла III про скликання Всеправославної наради в Йорданії. У тяжкі часи історії нашої Церкви вже був випадок допомоги Єрусалимського Патріархату, коли в 1620 році Патріарх Єрусалимський Феофан у Києві відновив православну ієрархію на заміну тих, що пішли до унії під тиском тодішньої польсько-литовської влади. Схвалюємо, дякуємо й з надією дивимося на подібні заклики до Всеправославної наради від Предстоятелів та ієрархів інших Помісних Православних Церков, які почали все частіше і сильніше звучати останнім часом».

Оскільки розподіл у церкві вже за фактом відбувся, про що йдеться в попередніх пунктах Заяви, проблему вже неможливо вирішити шляхом двосторонніх переговорів Константинопольського і Московського патріархатів. Визнавати свої дії неканонічними й скасувати їх Фанар, природно, не хоче зараз, і навряд чи захоче надалі. Залишається один єдиний вихід – вирішити проблему соборно.

Історія Церкви в принципі і не знає іншого способу вирішення подібних проблем. Всі єресі, які були в Церкві, були засуджені і відкинуті не інакше як її соборним розумом. Однією з форм такого соборного рішення проблеми є всеправославна нарада, яку пропонує провести в Йорданії Єрусалимський патріарх Феофіл ІІІ. Відбудеться воно чи ні – невідомо. Невідомо також, які саме Помісні Церкви будуть у ньому брати участь. Адже багато займають поки вичікувальну позицію. Але, судячи з усього, наближається момент істини, коли відмовчатися або відбутися обтічними дипломатичними формулюваннями вже не вдасться. Потрібно буде вирішувати – визнавати чи ні верховенство Фанару і всі ті беззаконня, які він вже встиг зробити.

Теза 7: Позицію багатьох Помісних Церков визначає світська влада

Про це прямо не йдеться в тексті заяви, але всі ми прекрасно знаємо – посадовці якої держави пролобіювали створення ПЦУ й проводять безсоромну кампанію з визнання цієї організації Помісними Церквами. Священний Синод говорить про втручання в церковні справи політичних і геополітичних факторів. І ці фактори змушують православних ієрархів нехтувати й канонами Церкви, й своєю власною совістю.

«7. Констатує, що, на жаль, у життя світового Православ'я почали грубо втручатися геополітичні й політичні чинники. У результаті, окремі Помісні Церкви почали приймати свої церковні рішення під впливом цих факторів всупереч церковних канонів і багатовікової традиції Церкви. Ми розуміємо, що кожна Помісна Церква здійснює своє служіння в рамках тієї чи іншої держави, а іноді і кількох або багатьох держав. Часто той чи інший православний народ історично дуже тісно пов'язаний як з власною державою, так і зі своєю Помісною Церквою.

Однак, на наше глибоке переконання, кожна Помісна Церква у своєму служінні Богу повинна бути вище ніж національні, державні чи політичні кордони та інтереси й не піддаватися зовнішньому тиску, пам'ятаючи, що Царство Боже, яке ми проповідуємо, є не від світу цього (див. Ін. 18:36). Якщо кожна Помісна Церква буде асоціювати себе виключно з інтересами власної держави, то світове Православ'я не зможе бути єдиним, адже буває, що держави конфліктують або воюють між собою, але Церква повинна зберігати єдність і примиряти людей, а не ставати стороною або засобом протистояння.

Висловлюємо надію, що Свята Православна Церква з допомогою Божою знайде сили подолати ці виклики й зберегти свою єдність, піднявшись вище національних і державних кордонів та інтересів, адже в Христі немає «ні елліна, ні іудея … варвара, скіфа, … але все та в усьому Христос» (Кол. 3:11)».

У цьому пункті позначена ще одна проблема, яка полягає в тому, що багатовікове сповідання православної віри будь-яким народом може призводити до ототожнення етнічного й релігійного фактора у свідомості людей. Наслідком цього може стати ситуація, коли будь-яка Помісна Церква приймає рішення, виходячи не з релігійних, а національних або державних інтересів. Класичними прикладами такої ситуації є дві унії, Ліонська і Флорентійська, прийняті відповідно в 1274 і 1439 р. Тоді Константинопольський патріархат разом зі своїми соратниками прийняв рішення пожертвувати Православ'ям для того, щоб врятувати Візантійську імперію від знищення.

Церква Христова повинна бути вище національних і державних інтересів. Вона не від світу цього. Вона повинна виконувати волю Божу, а не волю можновладців. Сьогодні, на жаль, Константинопольський патріархат демонструє протилежне.

Теза 8: Ми в істинній Церкві, з нами Бог!

«8. Звертаємося до архіпастирів, пастирів, чернецтва й мирян нашої Української Православної Церкви.

Дорогі владики, отці, брати й сестри! Не без промислу Божого так сталося, що саме по Україні та по нашій Церкві в рамках світового Православ'я сьогодні пролягає грань між Церквою і розколом. У цій ситуації ми повинні зберегти чистоту канонічного устрою й вчення Церкви. Нас лякають самоізоляцією. Але коли ми живемо в істинній вірі, то самоізоляції не може бути, як говорив про це світлої пам'яті Митрополит Київський і всієї України Володимир: «з Христом не буває самоізоляції».

Фактично, сьогодні наша Українська Православна Церква, переживаючи різні випробування, відстоює єдність всього світового Православ'я. Не бійтеся! Ви перебуваєте в істинній Церкві! Любіть Церкву, бережіть Церкву і себе в ній, тому що через неї Господь нас рятує. А все інше залиште на волю Божу. Пам'ятайте, що не люди керують Церквою, а Сам Господь. Будемо ж молитися, щоб Господь Духом Своїм Святим виправив всі помилки людські, очистив нас від усякої скверни і спас душі наші»!

Насправді побачити на чиєму боці правда неважко.

Рішення Фанару по Україні настільки беззаконні, втручання чиновників Держдепартаменту США настільки очевидні, концепція константинопольського папізму настільки антиправославна, що не залишається жодних сумнівів у питанні про те, де зараз істинна Церква.

Якщо порівнювати нашу сьогоднішню ситуацію з тим, що було в Руській Церкві, починаючи з кончини святого Патріарха-сповідника Тихона в 1925 р. і до обрання Помісним Собором Патріарха Сергія 1943 року, то можна побачити, що ось саме тоді було дуже складно визначити, де Церква. До свого обрання Патріархом, митрополит Сергій займав дуже дивний пост – він був заступником патріаршого місцеблюстителя.

Паралельно з ним у різні роки деякі ієрархи небезпідставно оголошували себе справжніми керівниками РПЦ. Були різні катакомбні спільноти, очолювані архієреями, була Зарубіжна Церква. Це, не кажучи вже про «оновленців» і зовсім вже відвертих сектантів. Всі ці організації, рухи і толки оголошували саме себе носіями істини і приводили досить вагомі аргументи на підтвердження своєї позиції. Дуже багато віруючих людей щиро помилялися у всій цій плутанині.

У нас зараз все набагато простіше. Існує єдина УПЦ, яка як була Церквою Христовою, так і залишилася. Попри безпрецедентний тиск на єпископат з боку силових структур при Петрі Порошенку, тільки два архієреї з майже ста перейшли в ПЦУ. Незважаючи на захоплення храмів, незаконну перереєстрацію, насильство і психологічне цькування до ПЦУ приєдналося близько півпроцента всіх громад УПЦ. З іншого боку, розкольники також залишилися розкольниками. Потрібно бути дуже недалеким, щоб всерйоз повірити, що без покаяння, одним розчерком пера патріарха Варфоломія вони раптом перетворилися у справжню Церкву. Так не буває.

Крім того, ПЦУ себе абсолютно явно позиціонує як елемент української державності, в той час як УПЦ постійно говорить про те, що Церква – Христова. Тому визначитися не складає ніякої праці: для кого «Україна – понад усе», тому в ПЦУ, хто хоче спасти свою душу для вічного життя, той стає вірним чадом Української Православної Церкви.

Ми не знаємо, як буде далі розвиватися ситуація. Ми не знаємо, які ще випробування нам судилося перенести. Але ми знаємо, що ми в Церкві Христовій. І єдине, про що нам потрібно турбуватися, так це про те, щоб залишитися їй вірними, незважаючи ні на що. До цього закликає нас Священний Синод. До цього закликає нас Бог.

«Не бійся того, що маєш страждати! Ось диявол вкидатиме декого з вас до в'язниць, щоб вас випробувати. І будете мати біду десять день. Будь вірний до смерти, і Я тобі дам вінця життя!» (Об. 2, 10).

Читайте також