У Бога немає ні правди, ні справедливості
Фото: images.unian.net
«Благаю вас, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас, зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного, пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру» (Ефес. 4:1-3).
Одна фраза з апостольського читання 25 неділі після П'ятидесятниці і в ній вся суть моделі міжособистісних взаємин між людьми – смиренномудрість, лагідність, довготерпіння, любов, поблажливість.
Здавалося б, все просто, але як же важко це втілити в життя! Все наше життя – це суцільні конфлікти й протиріччя: з рідними, колегами, з близькими і далекими. Ми всі страшно непристосовані. Нам все не так, як треба, все неправильно. Це хронічне невдоволення знецінює саме життя. Притому настільки, що іноді й жити вже не хочеться. Апостол Павло дає нам простий і зрозумілий рецепт того, як повернути радість життя й стати щасливим. Все, що для цього потрібно – прибрати ті протиріччя, які не дають нам спокою. Для цього потрібно зрозуміти одну просту річ. Всі наші проблеми перебувають тільки в одному місці – в нашій голові. І як тільки ми відремонтуємо свій дах, то побачимо, що і дахи сусідніх будинків якимось чудесним чином теж перестали протікати.
Ремонт цей непростий. І починається він з того, що «думку» і свою «позицію» потрібно буде весь час замикати на замок. Вони будуть тарабанити, кричати про утиск у правах, заводити істерики. Але з часом, змирившись, вгамуються.
Будь-яка маленька або велика сварка схожа на ядерну війну, в якій не буває переможців. І не важливо, хто правий, а хто ні. Важливо, що мир душі, внутрішній спокій втрачені, в серці пожежа. І яка вже тоді різниця, яка причина пожежі і хто перший кинув недопалок. Будинок вже згорів.
Будь-яка маленька або велика сварка схожа на ядерну війну, в якій не буває переможців.
Ми часто уявляємо себе правдолюбцями й правдоборцями, але при цьому забуваємо про те, що всі війни й революції, які спричинили за собою мільйони смертей, якраз і починалися з боротьби за правду й справедливість. Ми забуваємо про те, що самим неправдивим і несправедливим на світі є Бог. Яка правда в Розп'ятті Христа? Це найвища несправедливість, яку можна тільки собі уявити. Яка правда в тому, що Христос помирає за невдячних грішників? А яка справедливість у любові до ворогів? Чому Спаситель молить отця про прощення тих, хто його розпинає?
У Бога немає мети відновити справедливість і законний порядок. Він хоче просто зробити нас щасливими. І не тільки потім і там. А вже тут і зараз. Тому заповіді про прощення кривдників, про любов до ворогів, про вміння миритися й любити – це рецепти того, як стати щасливим.
Тут немає справедливості, але є очевидний факт. Людина, яка придбала любов до Бога й усіх людей без відмінності – щаслива людина. У неї немає ні з ким внутрішніх протиріч і конфліктів. Але прийти до цього стану дуже непросто. Потрібно подолати своє Я, а це важкий хрест. Багато поту й крові потрібно пролити, щоб убити своє самолюбство, саможаління, свою надцінність. Для християнина важливий не факт відновлення справедливості чи правди, а кінцевий результат. Результат може бути тільки один – мир душі.
Ми забуваємо про те, що найнеправдивішим і несправедливішим на світі є Бог.
Зміїна дорога, яка веде душу в пекло, називається «міркування». Вона обов'язково перейде в осуд, а потім в нарікання, гнів і невдоволення. У міркуванні ми включаємо весь своїй механізм самості – логіку, мислення, порівняння, судження, але при цьому забуваємо, що все це давно прогнило й просмерділо гріхом.
Уся наша думкодіяльність гріховна й по суті, й за змістом. Наше оціночне судження завжди упереджене. Ми спочатку будуємо його від точки свого егоїзму й егоцентризму. Воно брехливе, починаючи з кореня. Тому послух у стародавній монастирській традиції і було направлено на те, щоб зруйнувати цю пекельну твердиню. Від послушника вимагалося виконання послуху без міркування. Сказав старець йти з відром води три кілометри, щоб полити суху палицю, що стирчить у піску – йди й поливай. Сказав садити саджанці дерев вгору корінням – сади не роздумуючи й не аналізуючи.
Таким чином воля людини стає м'якою. Набувається навик смирення. Зникає напруга, яка робить душу твердокам'яною. Все тверде швидко ламається, а м'якість, гнучкість, пластичність, дає можливість зберігати внутрішній мир у будь-яких обставинах життя. Звичайно, для того щоб придбати таку внутрішню пластику потрібно дуже багато терпіння.
Важливо навчитися любити й прощати, не роблячи комусь ласку і вважаючи, що «я ж все одно правий», а просто за законом духовного життя.
У мудрих старців учні знають лише два слова «вибачте» й «благословіть», інших слів їм знати й не потрібно. Якщо ми навчимося хоч в якійсь мірі сприймати людей, світ, обставини життя так, щоб не розмірковувати над ними, не осмислювати, а просто спокійно і з любов'ю сприймати як данність, то ми уникнемо багатьох травмуючих душу обставин. Важливо навчитися любити і прощати, не роблячи комусь ласку і вважаючи, що «я ж все одно правий», а просто за законом духовного життя.
Християнину не можна сперечатися й конфліктувати вже хоча б з тієї причини, що суперечки роблять нас біснуватими. Істина не потребує гнилих підпірок наших пристрасних емоцій. Вона існує як непорушний факт і стан незалежно від того, хто і як до Неї ставиться.
Суть духовного життя не в тому, щоб відстоювати Істину, а в тому, щоб стати Її невід'ємною частиною.
Читайте також
Новомученики XX століття: священномученик Олександр Харківський
Він прийняв священний сан досить пізно, у 49 років, а його святительське служіння проходило у непрості 1930-ті роки. Але всього цього могло й не бути...
Розум у пеклі, а серце в Раю
Практичне богослов'я. Роздуми над формулою спасіння, даною Христом старцю Силуану.
Новомученики XX століття: священномученик Дамаскин Глухівський
Єпископ Глухівський Дамаскин (Цедрик) був розстріляний у 1937 р. За життя перебував в опозиції до митрополита Сергія (Страгородського), проте канонізований Церквою.
Про що говорить Апостол у свято Успіння Богородиці
Апостольське читання цього дня дивовижно і на перший погляд не логічно. Воно ніби зовсім не відноситься до сенсу свята. Втім, розкриваючи нам таємниці богослов'я.
Проєкт ПЦУ та Брестська унія: що було, те й буде
Проєкт ПЦУ: участь у ньому держави, мотиви та методи, все це дуже нагадує Брестську унію 1596 р. Можливо, і наслідки будуть подібними. Якими саме?