Чому патріарх Феодор II визнав ПЦУ, або Синдром Іуди й сила Христа

Патріарх Феодор і Митрополит Онуфрій. Фото: СПЖ

8 листопада 2019 року Олександрійський патріархат офіційно визнав ПЦУ. Це стало великою несподіванкою для багатьох вірян не тільки України, а й усього православ'я.

Адже зовсім недавно той же Олександрійський патріарх Феодор II заявляв, що в Україні є тільки одна канонічна Церква – УПЦ, і тільки один канонічний предстоятель – Блаженніший Митрополит Онуфрій.

Що ж сталося? Чому позиція глави Олександрійського патріархату раптом змінилася настільки радикально і, головне – як простим вірянам ставитися до цього?

Утвердження розколу

Те, що спроба легалізації неканонічної релігійної структури ПЦУ ні до чого доброго не призведе, було зрозуміло з самого початку. Зараз, після відпадіння від Церкви (а потрібно говорити саме про це – без натяків і дипломатії) більшій частині Еллади, а тепер і Африки, ми вами змушені констатувати: розкол світового Православ'я став неминучістю, історичним і релігійним фактом.

Більш того, саме після падіння Олександрії вірус розколу прибрав майже всі перешкоди, що заважають його поширенню, і тепер швидкість його зростання буде дорівнювати швидкості вільного падіння тіла в умовах гравітації. Тобто, чим ближче до землі, тим вища швидкість падіння.

Останнім часом ми чуємо двозначні заяви від предстоятеля Кіпрської Православної Церкви архієпископа Хризостома, чуємо голоси в підтримку ПЦУ з Грузинської Православної Церкви, дивуємося позиції деяких болгарських ієрархів і спостерігаємо доволі дивну політику Румунської Церкви. Питання, яке хвилює багатьох, – хто наступний? І як би страшно воно не звучало, відповідь на нього теж проста: абсолютно неважливо, яка Церква відпаде від Христа наступною, – важливо, хто залишиться з Христом.

Розкол світового Православ'я став неминучістю, історичним і релігійним фактом.

У зв'язку з цим варто нагадати, що Церква – це Тіло Христове. Символ віри чітко вказує на її природу – Свята, Соборна й Апостольська. У Церкві завжди присутня благодать Святого Духа, вона має соборну структуру (бо тільки через неї можна перемогти егоїзм і спрагу влади) і у неї є апостольське спадкоємство.

Відсутність будь-якого з цих факторів перетворює співтовариство віруючих людей в організацію з ознаками релігії, в ідеологічну чи іншу партію, але не Церкву.

Тому у зв'язку з «українським питанням» можна констатувати не тільки факт знищення апостольського спадкоємства в середовищі розкольників і тих, хто увійшов із ними в спілкування, а й руйнування принципу Соборності. Вся ситуація навколо ПЦУ, від початку й до кінця, атака саме на Соборність Церкви.

Атака на Соборність Церкви

Глава Православної Церкви – Христос. Це аксіома з будь-якого православного катехізису або підручника з догматичного богослов'я. Класичний катехізис митрополита Філарета (Дроздова) говорить: «Вірувати в Церкву – значить, благоговійно шанувати істинну Церкву Христову і коритися її вченням і заповідям з упевненістю, що в ній перебуває, спасительно діє, вчить і управляє благодать, проливається від Єдиного Вічного Голови її, Господа Іісуса Христа». Іншими словами, Церква протягом всієї історії вчила, що її главою є тільки Господь Іісус Христос.

Проте останнім часом фанаріоти і їх прихильники з греко-мовних Церков висунули абсолютно дику для православної свідомості теорію про те, що головою земної Церкви є патріарх Константинополя.

Наприклад, митрополит Спартанський Євстафій заявив, що сьогодні в світі існує «приблизно 900 000 000 православних християн, які визнають патріарха Константинополя в якості глави Православ'я на землі, хоча взагалі Главою нашої Церкви ми вважаємо Христа. Але на землі це Вселенський патріарх». За його словами, саме патріарх Константинополя, а не Христос, – це центр Православ'я.

І не треба думати, що ця заява – поодинокий випадок. Багато архієреїв як Греції, так і Фанару погодяться зі словами митрополита Спарти.

Останнім часом фанаріоти і їх прихильники з греко-мовних Церков висунули абсолютно дику для православної свідомості теорію про те, що головою земної Церкви є патріарх Константинополя.

Тому не варто дивуватися, що «українське питання» вирішують не соборно, а кулуарно, шляхом закулісних переговорів, підкупу, погроз і шантажу. Наприклад, Синод Елладської Церкви надав право визнавати або не визнавати ПЦУ своєму предстоятелю – архієпископу Ієроніму. Патріарх Олександрійський пішов ще далі – визнав ПЦУ навіть без синодального рішення.

Клірик Європейської Архієпископії РПЦ Олександр Занемонець написав на своїй сторінці в Facebook:«Такий-то патріарх визнав нову українську Церкву, а такий-то не визнав… Але хто ж буде першим, який перестане говорити про Церкву – "це наша внутрішня справа"? Чия тут буде ініціатива? Хіба питання такого масштабу не повинні вирішуватися соборно, а не шляхом закулісних переговорів? А так хотілося бачити час завершення понтифікату п. Варфоломія в поверненні до церковної соборності, а не до монархії, повсюдної».

У наявності грубе нехтування принципу Соборності, і не тільки всередині окремих православних Помісних Церков, а й на всецерковному рівні. Через знищення Соборності прямо на наших очах люди, які ще недавно були в Церкві, розривають Її на дрібні частини, що в підсумку призводить до перетворення Церкви на політичний інструмент.

Кілька днів тому Патріарх Кирил заявив:

«Скажу, можливо, дещо несподівану річ. Чому папізм небезпечний? Звичайно ж, тому, що папізм не виникає ні з Слова Божого, ні з переказу Церкви. Але запропоную ще один, зовсім інший аргумент: папізм небезпечний тим, що на одну людину вплинути набагато легше, ніж на групу людей. І папа, і патріарх, який хоче стати папою, стають дуже привабливою метою для сильних світу цього, а вплив ззовні на одну людину може погубити Церкву.

Коли формувалася система соборного управління Церквою, святі апостоли добре розуміли, що вони роблять. Неможливо, щоб в контексті Римської імперії тільки одна людина несла би відповідальність за всю Церкву, – адже її могли заарештувати, її могли схилити до співпраці, її могли налякати. Однак ці небезпеки сходять нанівець, коли Церква управляється колегіально, соборно.

Тому і в наш час потрібно відстоювати соборне управління Вселенською Церквою. Ми не оскаржуємо першість з честі Константинопольського патріарха, але ми не згодні з будь-якими посяганнями на вселенську владу. Константинопольський патріарх, який перебуває на території Туреччини, особисто дуже вразливий, тому залишається тільки молитися, щоб Господь визволив його від впливів, які можуть згубно позначитися на житті всієї Церкви».

Фактори впливу: Держдеп, етнофілетизм і втрата віри

Патріарх РПЦ повністю правий: без Соборності Церква – тільки інструмент для вирішення швидкоплинних проблем. Виникнення і визнання ПЦУ – прекрасна тому ілюстрація.

Церковний розкол в Україні створили на початку 1990-х за допомогою державної влади в особі колишнього функціонера Комуністичної партії, а пізніше першого Президента України і анафематствуваного митрополита Філарета.

Те саме стосується і ПЦУ – президент Петро Порошенко і той самий Філарет створили нову «Церкву». При цьому вони користувалися всебічною підтримкою Держдепу США й політичних сил всередині України.

За допомогою все того ж Держдепу чинять безпрецедентний тиск на Предстоятелів інших Помісних Церков з метою визнання ПЦУ, і цей тиск приносить свої плоди.

Велику роль у всеправославній кризі відіграє грецький шовінізм. Дивне бажання відродити колишню велич Візантійської імперії призводить багатьох греків до фактичної узурпації Православ'я. Наприклад, щодо України елліни постійно підкреслюють, що православна віра – це їхній дар нам, що ми від них прийняли вчення Христа і апостолів.

На Фанарі весь час акцентують увагу на материнському характері Константинопольської Церкви, і не тільки для України, а й для всього світу.

З допомогою Держдепу США чинять безпрецедентний тиск на Предстоятелів Помісних Церков з метою визнання ПЦУ, і цей тиск приносить свої плоди.

Саме тому багато грецьких ієрархів сприймають боротьбу Фанару за ПЦУ в контексті загальноправославної боротьби еллінізму проти слов'янського світу, що призводить до зовсім непередбачуваних наслідків.

Проте за всією цією зовнішньою боротьбою стоять внутрішні причини, головна з яких – применшення віри. Дуже сумно спостерігати, як спадкоємці апостолів пов'язують свої надії і сподівання не з допомогою Божою, а з допомогою Держдепу або інших політичних структур. Роблячи ставку на силу, на людський фактор, православні єпископи відмовляються від Промислу Божого, а це неминуче призведе до занепаду в усіх сферах.

Проблема всієї ситуації з ПЦУ не в тому, що деякі ієрархи визнали структуру, яку не визнають інші ієрархи, а в тому, що ця структура – антиканонічна, безблагодатна й розкольницька. В її основі лежить боротьба проти самого принципу церковності, в кінцевому підсумку – проти самої Церкви. Це вірус, прийняти який можна тільки не маючи імунітету віри.

Щоб зрозуміти, наскільки глибоко цей вірус вразив православних ієрархів, досить порівняти їхню позицію й висловлювання дво- чи трирічної давності й сьогодні. Що ми побачимо? Що ще недавно всі єпископи й богослови стверджували свою прихильність канонам Церкви, стояли на сторожі чистоти віровчення й стверджували, що український розкол – безблагодатна установа.

Одним із перших серед цього сонму ієрархів був і Олександрійський патріарх Феодор.

Зрада: Іуда, Феодор та інші

Після розриву євхаристійного спілкування з патріархом Константинопольським Варфоломієм першим предстоятелем у Диптиху, якого за кожним богослужінням читав Патріарх Московський, стояло ім'я святійшого патріарха Феодора. Його особиста позиція по відношенню до українських розкольників аж до вчорашнього дня була непримиренною.

Ще під час Критського Собору, на якому предстоятелі неофіційно обговорювали питання визнання тоді ще УПЦ КП, патріарх Феодор чітко й недвозначно висловив свою підтримку Блаженнішому Митрополиту Київському Онуфрію: «Нехай він знає, що Олександрійський патріархат і ми всі перебуваємо поруч із канонічною Українською Православною Церквою під проводом Блаженнішого Митрополита Онуфрія».

Фактично ті ж слова він повторив і під час візиту в Одесу в жовтні 2018 року: «Ми разом із канонічною Українською Православною Церквою, разом з тими, хто хоче православної єдності, <…> залишайтеся вірними канонічній Церкві».

У червні 2019 року він же заявив: «Я вважаю, що рішення може бути знайдено. Просто нехай кожен із нас залишить особисті інтереси осторонь і побачить насамперед інтерес Церкви. <…> Я жив в Україні, я відчув біль і розкол Української Церкви. Але я також дуже добре знаю Руську Церкву, тому що я прожив в її надрах цілих десять років, а Олександрійський Патріархат має з нею емоційні зв'язки».

Напевно, саме через ці «емоційні» зв'язки вчинок патріарха Феодора по відношенню до УПЦ і сприйняли в тому ж світлі, що і вчинок Іуди по відношенню до Христа. Ми знову стали свідками зради.

Сумно, що останнім часом цих зрад стає все більше. Можна згадати й висловлювання архімандрита Єфрема Ватопедського. Наприклад, в 2015 р. він заявив: «Звертаюся до українського народу й прошу, щоб вони трималися канонічної Православної Церкви, яку очолює Блаженніший Митрополит Онуфрій. І я з любов'ю вас прошу, щоб ми стали членами канонічної Церкви. І вся Свята Гора приймає й визнає тільки канонічну українську Церкву на чолі з Митрополитом Онуфрієм».

У грудні 2017-го він звернувся до нашого народу в рамках проекту «Слово до українців», де сказав наступне: «Розкол ріже, як ножицями, і той, хто пішов у розкол, повинен зрозуміти: він вже поза лоном Церкви. Ми тут, на Святій Горі, дуже сумуємо через розкол української Церкви, який звершив Філарет. Тому ми просимо всіх наших братів, які пішли з канонічної Церкви, звертаємося й просимо, щоб вони повернулися в лоно канонічної Православної Церкви».

Але, як відомо, в результаті людина, яка сказала ці слова, погодилася бути присутньою в Києві на «інтронізації» Сергія Думенка.

Тиск на ченців або скільки коштує совість

Багато говорять, в тому числі в нашій Церкві, що на тих, хто погоджується з визнанням ПЦУ, чинять тиск – Держдеп, уряд, геополітична ситуація, внутрішньоцерковні проблеми…

Тиснули на архієпископа Ієроніма, на архімандрита Єфрема, на патріарха Феодора: «На патріарха Феодора, який особисто проти визнання ПЦУ, чинився тиск з боку МЗС Греції (через це відомство проходить фінансування грецькою державою Олександрійського патріархату). Дана структура погрожувала припинити фінансування, якщо Феодор не визнає ПЦУ. Цей тиск грецьких дипломатів підтримала група митрополитів Олександрійського патріархату, які погрожували скинути патріарха».

І ми розуміємо, що це правда й на них дійсно тиснули.

Але з іншого боку, як можна надавити на людину, яка померла для світу? Як можна натиснути на того, хто наслідує мучеників і говорить про чернецтво як про рівноангельне життя?

Ось, наприклад, слова архімандрита Еміліана, відомого афонського подвижника й старця: «Чернецтво – це прийняття на себе довічної муки, сприйняття свідомості мученика, яка, безумовно, радіє боротьбі й ніколи не задовольняється досягнутим».

Як можна натиснути на людину, яка померла для світу? Як можна натиснути на того, хто наслідує мучеників і говорить про чернецтво як про рівноангельне життя?

 

А преподобний Іоанн Лествичник підкреслював: «Всім, хто приступає до сього доброго подвигу, жорстокого і тісного, але і легкого, має знати, що вони прийшли ввергнутися у вогонь, якщо тільки хочуть, щоб у них вселився нематеріальний вогонь».

Виходить, що всі пишномовні слова згаданих вище ченців – просто слова, які не мають ніякого значення не тільки для нас, але і для них? Виявляється, можна ось так, просто застосувавши певну «тактику переговорів», переконати ченців піти проти совісті, переконань і, головне, своєї Церкви?

Як казав колись знаменитий гангстер Аль Капоне, «за допомогою аргументів і револьвера можна зробити набагато більше, ніж за допомогою одних аргументів». Шкода тільки, що ці слова відносяться й до людей Церкви.

Створю Церкву Мою...

Церкву створив Сам Христос, і ніякі бурі й хвилювання зовнішнього світу не зможуть знищити Її. В історії є величезна кількість прикладів, коли здавалося, що дні Церкви Христової на землі полічені, що єресь, розкол або гоніння перемогли.

Досить згадати аріанську єресь, яка вразила фактично всю територію Візантійської імперії. Православних християн тоді залишилося дуже мало – єпископат, духовенство, ченці й миряни у величезній кількості підтримували Олександрійського пресвітера Арія. Але тоді проти нього виступила людина, яка увійшла в історію Церкви з ім'ям Афанасій Великий, – спочатку як диякон, а пізніше – як єпископ. Його гнали, намагалися вбити, переслідували, але незважаючи на це, святитель Афанасій віру свою і Церкву не зрадив. І саме він зрештою переміг.

Можна згадати й преподобного Максима Сповідника, який під час торжества монофелітської єресі був одним з небагатьох православних у всій Візантійській імперії, які відмовлялися визнати нове єретичне вчення. До нього приходили єпископи й вельможі, умовляли його припинити опір, обіцяли нагороди й звання, якими обсипле його імператор, як тільки він прийме єресь, говорили, що вся Церква разом з Константинопольським патріархом вже сповідує монофелітство. На це преподобний Максим відповідав: «Воістину вся сила неба не змусить мене зробити це, тому що відповім – не кажу Богу, але моїй совісті, – якщо б заради слави людської, що сама по собі не має ніякого існування, клятвено відрікся я від віри, тих, хто рятують люблять її?» За ці слова преподобного Максима віддали анафемі, відрізали руку і язик і відправили на заслання на Кавказ, де він незабаром помер. Але в результаті саме Максим переміг.

Не менш згубними були для Церкви і різні розколи. Наприклад, на початку 1920-х років державна влада в Радянському Союзі створила так звану Обновленську церкву, яку тоді підтримали представники тих же патріархів, що і зараз – Константинопольський і Олександрійський. Проте дуже скоро, втративши підтримку держави, обновленці маргіналізувалися й зникли з історичної арени, залишивши після себе ганебну пам'ять.

Томос розбрату

Найбільша шкода від Томосу і визнання ПЦУ представниками різних Помісних Православних Церков полягає в тому, що своїми діями вони вносять смуту в розуми і душі нестійких у вірі і тих, хто ганьблять Церкву в очах решти світу. Ця спокуса, яка виглядає дуже схожою на жорновий камінь, найбільше шкодить проповіді Євангелія. А ми пам'ятаємо, що говорив Христос з цього приводу.

Але впадати у відчай і сумувати з приводу того, що відбувається, не можна. Хто б не визнав ПЦУ, якою б авторитетною в духовному світі ця людина не була, нам треба завжди залишатися з Христом. Людина мінлива, слабка, схильна до зовнішніх впливів, а істина, проповідана Христом, – вічна і незмінна.

Апостол Павло закликав християн залишатися вірними цій Істині, навіть якщо ангел з неба буде проповідувати щось інше. Те ж саме стосується і нас. Ми знаємо, що Церква, чадами Якої ми маємо честь називатися, заснована Самим Христом, є Його Тілом і дає можливість успадковувати Царство Небесне. Це головне. А все інше – тільки трава польова, яка сьогодні є, а завтра буде кинута в піч (Мф. 6, 30)

Читайте також