Чи варто було розривати спілкування з предстоятелем Елладської Церкви

Архієпископ Ієроним і Патріарх Кирил. Фото: hronika.info

 

3 листопада 2019 року на літургії в храмі Христа Спасителя в Москві Предстоятель РПЦ Патріарх Московський і всієї Русі Кирил вперше не згадав у числі предстоятелів Помісних Православних Церков архієпископа Афінського і всієї Еллади Ієроніма II.

Цього слід було очікувати, оскільки це положення прописали в рішенні Синоду РПЦ від 17 жовтня: «Священний Синод Руської Православної Церкви уповноважує Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Кирила припинити поминання імені блаженнійшого архієпископа Афінського і всієї Еллади в диптихах у випадку, якщо предстоятель Елладської Церкви почне за богослужіннями поминати главу однієї з українських розкольницьких угруповань або зробить інші дії, що свідчать про звершене визнання ним українського церковного розколу».

РПЦ опублікувала список грецьких єпархій, паломництво в які не благословляє.

У відповідь на непомінання архієпископа Ієроніма зазвучали голоси про «самоізоляцію» РПЦ і «зону відчуження», в яку вона нібито себе заганяє. А також про те, що не можна використовувати Чашу Христову для з'ясування церковно-політичних відносин.

Згідно з цією логікою, Руська Церква повинна була спокійно спостерігати, як у неї намагаються відібрати канонічну територію. Повинна була «вести діалог», коли б'ють віруючих і захоплюють храми. Повинна була пасивно «висловлювати занепокоєння», дивлячись, як легалізують розкол.

Але рішення Синоду РПЦ цілком узгоджується із стародавньою канонічною практикою розриву євхаристійного спілкування з розкольниками і з тими, хто вступив з ними в богослужбовий зв'язок. Церква завжди так робила в подібних випадках.

Можна було б перераховувати безліч розколів в історії Церкви, по відношенню до яких вживали одну і ту ж міру: розрив євхаристійного спілкування. Новаціанський розкол (III-VII ст.), акакіанська схизма (484-519 рр.), фотієва схизма (863-867 рр.), велика схизма (1054 р.), елладська схизма (1833-50 рр.), болгарська схизма (1872-1945 рр.)... Сама Константинопольська Церква багаторазово припиняла богослужбовий зв'язок з різними групами віруючих, використовуючи цей засіб як певний інструмент впливу на них.

Наприклад, у 2004 р. патріарх Варфоломій на підставі рішення Синоду своєї Церкви розірвав євхаристійне спілкування з Елладської Церквою. Конфлікт стосувався порядку призначення на єпископські кафедри 36 єпархій так званих Нових територій. Причому серед звинувачень з боку Фанару на адресу архієпископа Афінського Христодула звучали закиди у його «змові» з руськими з метою ослаблення впливу кафедри Константинопольського патріарха. Покарання виявилося дієвим. Через місяць Церкви досягли примирення і відновили відносини в цілому на умовах Константинополя.

Рішення Синоду РПЦ про розрив з предстоятелем ЕПЦ цілком узгоджується із стародавньою канонічною практикою розриву євхаристійного спілкування з розкольниками і з тими, хто вступив з ними в богослужбовий зв'язок. Церква завжди так робила в подібних випадках.

Так, заборона на спільну молитву і причастя – дуже болюча міра. Але вона іноді буває останнім, вимушеним кроком для подолання серйозних внутрішньоцерковних проблем. І для РПЦ це дійсно крайнє і вимушене рішення.

Свого часу Руська Церква доклала всіх можливих засобів для вирішення труднощів з Константинопольським патріархатом. Було все: бесіди, прохання, телефонні дзвінки, письмові та усні звернення, збори підписів прихожан УПЦ до Константинопольського патріарха, принизливий політ Патріарха Московського в Стамбул для переговорів, візит делегації УПЦ... Але все виявилося безрезультатним. У ситуації, що склалася залишається тільки один засіб: розрив євхаристійного спілкування з Константинополем і тими Церквами, які підтримають розкольницьку структуру.

Все зайшло занадто далеко. Діалоги і обговорення позаду. Скільки б не було розмов, рано чи пізно треба робити вибір. Елладська Церква його зробила. І ми не можемо цей вибір прийняти і погодитися з ним. Ми не хочемо підтримувати розкол.

Не варто лякати «самоізоляцією» найчисленнішу і потужну Помісну Церкву в світі. Тим більше що прихильники ПЦУ – Константинопольський патріархат і Елладська Церква – все одно залишаються в меншості у порівнянні з тими Церквами, які ПЦУ не визнали.

Втім, справа зовсім не в кількості, а в якості. Припинення богослужбового спілкування з Константинопольською та Елладською Церквами (точніше, з ієрархами, які підтримали ПЦУ) – це стояння за правду, а не «самоізоляція». Не хотілося б переходити на пафосний тон, але ж в такий же «самоізоляції» опинилися свого часу і святитель Афанасій Великий, і преподобний Максим Сповідник, і святитель Марк Ефеський. Вони залишалися одні, але згодом їх правда (а точніше, правда Божа) перемогла.

Буває, щоб правда перемогла в більшості, потрібно, щоб її спочатку зберегла якась міцна меншість. Може, цією меншістю в майбутньому доведеться стати нам.

Припинення богослужбового спілкування з Константинопольською та Елладською Церквами (точніше, з ієрархами, які підтримали ПЦУ) – це стояння за правду, а не «самоізоляція».

«Не бійтеся» (Мф. 14, 27) – говорить найповторюваніша заповідь Євангелія. Не потрібно боятися, коли захищаєш істину. Не потрібно лякатися розриву євхаристійного спілкування з греками і тими, хто визнає ПЦУ. Навпаки, потрібно боятися погодитися з духом лукавства й гордині, лицемірства і брехні, яким просякло священноначалля грецьких Церков. Якщо вони згодні причаститися з Філаретом Денисенком і Епіфанієм Думенком – це їх вибір, за який вони будуть відповідати перед Богом. Але ми на це не підемо, хоч би нам довелося і постраждати за нашу вірність Церкві.

Церковна історія сповнена описів страждань тих, хто не погоджувався з більшістю в його неправді і страждав від розкольників, єретиків або просто від неправди людської. Неправда завжди агресивна, вона ніколи не дасть спокійно існувати правді.

Наприклад, за часів святителя Григорія Богослова Константинополь впродовж 40 років перебував в руках аріан і омієв. Прибувши в місто, святитель виявив, що всі церкви знаходяться в руках аріан. Він почав служити в невеликому домовому храмі, який отримав назву Анастасії («Воскресіння»). Аріани всіляко намагалися вигнати Григорія зі столиці. Спочатку його звинуватили в «тритеїзмі», кажучи, що замість єдиного Бога він вводить багатьох богів. Потім почалися спроби фізичної розправи. У Велику суботу 379 р., коли святитель звершував таїнство Хрещення, в храм увірвався натовп аріан. Вони вимагали вигнання Григорія і кидали в нього каміння. Потім його звинуватили у вбивстві і привели для розгляду до міських правителів.

Пригадується і святитель Іоанн Златоуст, обмовлений і позбавлений влади своїми ж побратимами-єпископами і померлий у засланні. Приходить на пам'ять і святитель Филип Московський, також засуджений Собором єпископів і задушений в монастирській в'язниці. Або славне ім'я священномученика Никифора, екзарха Константинопольського патріарха в Молдавії і Речі Посполитій, якого замучили уніати. Скільки їх було – невинних страждальців, потерпілих від агресивної неправди?

Неправда повинна бути названа і викрита. Їй не місце в Церкві.

Не потрібно лякатися розриву євхаристійного спілкування з греками і тими, хто визнає ПЦУ. Навпаки, потрібно боятися погодитися з духом лукавства й гордині, лицемірства і брехні, яким просякло священноначалля грецьких Церков.

Зараз влада в Україні змінилася, хвиля гонінь трохи спала, але у віруючих УПЦ все одно намагаються відбирати храми, а захоплені раніше – не повернули. Втім, ми ще «не до крові билися» (Євр. 12, 4) – в майбутньому все може бути набагато гірше. Були часи, коли люди стояли за Церкву дійсно до крові, до смерті. Не виключено, що все це тією чи іншою мірою повториться.

Митрополит Запорізький і Мелітопольський Лука недавно написав: «Наша Церква повинна стояти твердо за правду. Твердо, рішуче і безкомпромісно. Така позиція буде викликати не тільки повагу, але виступати магнітом для багатьох істинних православних з інших Церков, які не готові зраджувати Православ'я на догоду владним амбіціям Фанару».

Так, все так. Дай Боже нашому священноначаллю твердості, мужності і міркування в ці дні. Щоб правда Божа звучала ясно, строго, без будь-яких застережень і півтонів.

Головна суть розколу – гординя. Для будь-яких розкольників єдиним критерієм істини стають особисті амбіції. На думку філософа Володимира Соловйова, «ті, які не бажають пожертвувати своїм <...> егоїзмом вселенській істині не можуть і не повинні називатися християнами». Гординю не можна визнавати нормою в Церкві, не можна погоджуватися з нею. В даному випадку потурання гордині греків і розкольників означало б хулу на Духа Святого, тобто стало б очевидним спротивом істині.

Що ж щодо тих, хто нещадно критикує рішення Патріарха і Синоду РПЦ і кому видніше, як треба було вчинити... Звичайно, у кожного може бути своя думка в галузі церковної політики і міжцерковних відносин взагалі. Але є відома приказка: «друг пізнається в біді». Точно так пізнається і вірне чадо Церкви. Коли в Церкву прийшла біда, дивно одночасно називати себе членом цієї Церкви і звинувачувати Її у всіх смертних гріхах. У той час, коли Їй особливо потрібна молитви і підтримка своїх дітей.

Вражає, що коли РПЦ, а з нею УПЦ є жертвою агресії Константинополя, знаходяться християни, які норовлять штовхнути свою ж Церкву. А ще й виправдати насильство Фанару і звинуватити потерпілу сторону в тому, що вона сама і винна у всіх скорботах. Бог їм суддя.

І не треба співати красивих, але фальшивих пісень про те, що у тих, хто розриває євхаристійне спілкування «немає любові». Любов до людини неможлива без любові до істини, Церкви, Бога. Любов там, де істина. Не можна любити брехню, люблячи Бога. Визнання ПЦУ – це визнання великої брехні, і справа справжньої любові – викрити цю брехню.

Христос ніколи не залишить свою Церкву. Головне, щоб ми не полишили Його. А наша вірність Христу сьогодні – це в тому числі вірність церковним канонам і сміливість називати біле білим і чорне чорним. Священний Синод РПЦ зробив саме це: назвав речі своїми іменами і вжив заходів, відповідно ситуації. Будемо чекати, що Синод УПЦ озвучить на своєму найближчому засіданні ту ж позицію.

Читайте також

«Свинопас» і «Ферзь»: кого ПЦУ ставить за приклад?

Два роки тому Епіфаній навів приклад «єпископа» УПЦ КП, який повернувся до ПЦУ у сані «архімандрита». Тепер цей «архімандрит» потрапив у скандал. Що це означає?

Без Помпео: Початок кінця міжнародної підтримки проєкту ПЦУ?

Колишнього глави Держдепу США Майкла Помпео не буде в адміністрації нового президента США Дональда Трампа. Що це означає для ПЦу?

Рейдерський майстер-клас від ПЦУ в Черкасах: Як чуже стає «своїм»

Представник ПЦУ Іоанн Яременко записав відео з кабінету митрополита Феодосія Черкаського, в якому показав, як користується його особистими речами. Що це означає?

Автономія УПЦ та усунення Донецького митрополита

24 жовтня 2024 року Синод Руської Православної Церкви ухвалив рішення звільнити митрополита Іларіона з кафедри Донецької єпархії та відправити його на спокій. Що означає це рішення для УПЦ?

Які таємниці про СПЖ вивідала СБУ через свого агента?

Днями співробітники СПЖ Андрій Овчаренко, Валерій Ступницький та Володимир Бобечко, а також священник Сергій Чертилін отримали звинувачувальні акти у справі про держзраду.

Три загадкові Синоди, чи що вирішили щодо УПЦ?

Цього тижня відбулися засідання трьох Синодів різних православних Церков – УПЦ, РПЦ і Фанара. Що ж вони вирішили щодо існування Церкви в Україні?