Послання Іоанна Рильського: що заповідав нам болгарський подвижник

Преподобний Іоанн Рильський. Ікона. Фрагмент. XVII ст. Афон, монастир Хіландар. Фото: ruicon.ru

1 листопада Церква вшановує пам'ять перенесення мощей преподобного Іоанна Рильського – святого, який жив в  Болгарії на рубежі ІХ-Х століть. Для науки нащадкам він залишив заповіт, в якому відобразив цінні духовні настанови, що не втрачають своєї значущості й дотепер.

Особиста історія

«Я, смиренний і грішний Іван, не здійснив жодного доброго діла на землі, коли прийшов в цю Рильську пустелю, не знаходжу людину в ній, але тільки диких звірів і непрохідні нетрі. І оселився тут сам зі звірами, не маючи ні їжі, ні даху над головою, але небо було мені покровом, земля – постіллю, і трави – їжею», – такими словами починає свій «Заповіт» преподобний Іоанн Рильський. Святий, який залишався чужим усіляких почестей і похвал до кінця земних днів, з молодих років обрав для себе шлях пустинножительства.

Рано втративши батьків, юнак відчував у душі палке бажання піти від суєти світу. Роздавши майно, він покинув рідне болгарське село Скрино, віддавшись посту і молитві серед дикої природи. Поселившись на горі, він зазнав напад розбійників і пішов жити в печеру. Через 12 років святий знайшов остаточний притулок в Рильській пустелі, обравши в якості житла дупло дерева.

Преподобний Іоанн, який не звик жити для себе, ділився своєю мізерною їжею з пастухами, які проходили через пустелю.

Життя в пості і молитві благотворно вплинуло на душу преподобного Іоанна. Щодня, споглядаючи на Богом створений досконалий світ природи, він оплакував свої гріхи сльозами каяття. В нагороду за мужність в духовній боротьбі, Господь чудесним чином серед пустелі вирощував боби для прожитку святого. Але преподобний Іоанн, який не звик жити для себе, ділився своєю мізерною їжею з пастухами, які проходили через пустелю.

Дивуючись Божественній любові до свого недостоїнства, він вигукував:

«Чим я відплачу Господеві за все, що Він дав мені? Численні Його благодіяння до мене, бо зі Своєю святої висоти Він поглянув милосердно на моє смирення і допоміг мені зазнати все, бо від Нього усяляке добре обдарування і кожен довершений дар походить згори».

Чутка про духоносного аскета почала швидко поширюватися в довколишніх до пустелі селищах. Люди приводили до нього хворих і біснуватих, а він зціляв їх молитвою. Але, не бажаючи уславитися унікальним цілителем, святий віддалився від людської присутності на скелю, де продовжив свій духовний подвиг. Єдині, хто не залишався без повчання з боку преподобного Іоанна, були монахи, які хотіли розділити з ним самотній спосіб життя.

Святий облаштував в печері монастир, ставши для ченців мудрим духівником. У цій обителі за 5 років до мирної кончини, він і написав своїм духовним чадам заповіт, в глибину змісту якого варто вчитатися і нинішньому поколінню християн.

Зберегти чистоту віри

«Перш за все, заповідаю вам зберігати святу віру непорочною і незачепленою ніяким зломислом, як ви сприйняли її від святих отців, не вдаючись у чужі і різні вчення», – наставляє нас болгарський подвижник. Заклик святого трепетно ставитися до своєї віри був на момент написання «Заповіту» далеко не простим.

Отримавши в 919 році автокефалію, Болгарська православна Церква була змушена надавати активний опір єресі богомильства, яка виникла в той час. Її засновником був такий собі піп Богомил – релігійний діяч, який неправильно витлумачив біблійне вчення про творіння видимого світу. Його послідовники стверджували, що матеріальний світ був створений не Богом, а Сатаною. З цього випливало переконання, що спасіння християнина можливо тільки поза світом, тобто – в аскетичному житті, відмові від земних благ.

У запалі своєї проповіді вони засуджували церковну ієрархію, заперечували необхідність будівництва храмів, шанування ікон і святих мощей, прославляння Пресвятої Богородиці і святих угодників.

Як з іскри запалюється полум'я, так і з маленького зерна богомільської єресі пророс бур'ян доктрини, чужої всякого православного духу. Прихильники лжевчення зводили до уявного аскетизму все християнське життя. У запалі своєї проповіді вони засуджували церковну ієрархію, заперечували необхідність будівництва храмів, шанування ікон і святих мощей, прославляння Пресвятої Богородиці і святих угодників.

Спокушені богомильством люди, покидали свої будинки, будували в скелях відокремлені келії і часто без будь-якого особистого бажання відлюдного життя, виконували приписи «пастирів»-еретиків.

Православне чернецтво, яке складалося з ченців, добровільно взяли на себе подвиг пустинножительства, було покликане вчасно реагувати на такі громадські наміри і давати всьому, що відбувається, вірну євангельську оцінку. Саме тому преподобний Іоанн Рильський в якості першої настанови перестерігає ченців зберігати чистоту отцівської віри.

«Не ухиляйтеся ні праворуч, ні ліворуч, але йдіть царським шляхом», – пише святий подвижник. Як зараз нам, сучасним православним віруючим, не вистачає відчуття того самого «царського шляху» християнського життя! Ми часто живемо крайнощами. Сьогодні ми готові згортати гори, безперестано молитися і здійснювати земні поклони до напівнепритомності, а вже завтра нас охоплює лінь і байдужість до здійснюваних гріховних вчинків. І саме в такому стані байдужості диявол найчастіше вловлює нас в павутину різних єресей і розколів.

«Не ухиляйтеся ні праворуч, ні ліворуч, але йдіть царським шляхом»

Стати послідовником псевдовчення людина може двома шляхами: свідомо чи сумніваючись.

Той, хто йде в розкол свідомо найчастіше в подальшому стає ватажком розкольницької «зграї», ведучи за собою в гріховну прірву незміцнілі душі тих людей, хто сумнівається. А ось представники розряду тих, хто сумнівається якраз найчастіше стають розкольниками мимоволі. Вони в істинну Церкву ще не до кінця увійшли, а лжевчення вже заманює їх своєю зовнішньою привабливістю і грою на душевних почуттях.

Розуміючи це ще в Х столітті, по відношенню до тих, хто вводить віруючих в смуту, святий Іоанн висловлюється категорично:

«Якщо ж знайдеться хтось серед вас, який буде сіяти плевели, розбрати та інші спокуси, то такого усуньте негайно з вашого зібрання, щоб не повернулося це в роз'їдаючу лихоманку і зло не поширилося б серед добрих, і яке-небудь гірке коріння не проросло б, не зробило би погане і через це б не осквернилися багато».

Стати послідовником псевдовчення людина може двома шляхами: свідомо чи сумніваючись

Керовані лукавими «поводирями», християни до сьогоднішнього дня продовжують оступатися від Богом встановленого шляху духовного вдосконалення. Але це відбувається не тільки через їх малодушність, але і через наше небажання взяти їх за руку і як маленьких дітей провести тим самим «царським шляхом» в лоно Матері-Церкви. Преподобний Іоанн Рильський у своєму заповіті нібито докоряє і нас в тому, що ми, самі не знайшовши правильний вектор християнського життя, і іншим не можемо допомогти вибратися з трясовини помилкових навчань.

 У чому сила християн

Щоб знесилений від недуги мандрівник не відстав від групи туристів, більш витривалі члени експедиції повинні на якийсь час припинити її рух, щоб слабкий не відчував себе тягарем для сильних. Такі ж закони діють і в церковному житті, яка за своєю природою завжди громадська. Якщо один член громади почне запеклу боротьбу за першість влади в ній, громада розпадеться, розтерзана головною недугою нинішнього століття – нестримною конкуренцією між людьми, здоланими пристрастями сріблолюбства та владолюбства.

Про гостру необхідність єдності християнської громади пише і преподобний Іоанн Рильський в своєму «Заповіті»:

«І як вас зібрала воєдино благодать Святого Духа, так і ви намагайтеся жити одностайно і однодумно, дихаючи однаково, направляючи погляд лише до вічного воздаяня, яке Бог підготував тим, хто полюбили Його». Адресує він ці слова чернецтву, які потребували його духовного повчання про особливості загальножительного статуту. Але вони залишаються актуальними і для нас – членів величного тіла Святої Церкви.

Якби ми жили в апостольський час, ми б зрозуміли, наскільки далеко відстоїть наше уявлення про життя громади від початкового.

Ми багато говоримо про те, що влаштування парафіяльного життя, про благоустрій громади, але в той же час – ми не вміємо жити одностайно, співпереживати проблемам братів і сестер по вірі і розділяти з ними радість від кожного прожитого дня. Все обмежується лише щотижневим походом на богослужіння, молитвою про особисті потреби і кинутої в карнавку купюри в якості номінального пожертвування. Але, при всьому цьому, ми продовжуємо впевнено називати себе прихожанами того чи іншого храму, не будучи по суті повноцінними членами громади.

Якби ми жили в апостольський час, ми б зрозуміли, наскільки далеко відстоїть наше уявлення про життя громади від початкового. Для перших християн спільна молитва і трапеза любові – агапа, були невід'ємними складовими їх життя. В ті часи віруючі в Спасителя люди зазнавали жорстоких гонінь і утисків з боку ненависників Христової Церкви. І іншої можливості зберігати духовний і фактичний зв'язок один з одним, крім життя в громаді просто не існувало.

Заклик преподобного Іоанна Рильського до єдності християн повинен бути сприйнятий і осмислений нами: у нинішній непростий час більш ніщо не зможе нас згуртувати, крім життя в єдності з Богом і іншими віруючими людьми.

Коли дітям стає важко впоратися з життєвими проблемами – вони йдуть до рідної домівки на пораду до батька. Так і ми повинні збиратися разом в своїх парафіяльних спільнотах, підтримувати один одного і звертатися в молитві до Бога – нашого Небесного Отця, просячи у Нього поради і допомоги на нелегкому шляху християнського сповідництва.

*  *  *

Творіння преподобного Іоанна Рильського безумовно пережило свій час. Все, про що він говорив у далекому Х столітті болгарським монахам можна застосувати в житті православних віруючих століття ХХІ-го. Змінюється лише цифри в календарі, але характери людей, внутрішні та зовнішні проблеми в Церкві залишаються колишніми.

Народна приказка говорить: «Все нове – це добре забуте старе». І для того, щоб знайти вихід із нинішньої непростої ситуації, що склалася в нашій Церкві, не потрібно розробляти якісь новаторські стратегічні плани. Варто лише попрацювати і погортати твори святих подвижників перших століть християнства, переосмислити їх духовну спадщину і застосувати її для лікування духовних недуг сучасності.

І нехай буде нам помічником в цій справі преподобний Іоанн Рильський, пам'ять якого нині звершуємо!

Читайте також