ПЦУ і УАПЦ: історичні паралелі українських розколів

Події в Україні столітньої давності до болю нагадують нинішні. Фото: СПЖ

«Історія повторюється двічі: вперше у вигляді трагедії, вдруге – у вигляді фарсу», – говорив Гегель. Архетипічна повторюваність тих чи інших подій в історії дала змогу стародавнім грекам вважати, що історія циклічна й рухається по колу. Біблійна ж історіософія утверджує лінійний розвиток історії – але разом із тим не заперечує сутнісного паралелізму подій минулого, сьогодення і майбутнього.

Наприклад, промови біблійних пророків виявляються актуальними не тільки для сучасників, але й несуть месіанський смисл, що розкривається в епоху Нового Завіту. Апостол Павло, розмірковуючи про життя старозавітного Ізраїлю, зазначає: «А це були приклади нам» (1Кор. 10, 6). Христос говорить: «Як було за днів Ноєвих, так буде і прихід Сина Людського». (Мф. 24, 37). Біблія показує, що, хоча історія має початок і кінець, ті чи інші події в ній дійсно можуть повторюватися (не буквально, а за змістом) – в тому числі і події церковного життя.

Сьогоднішні розколи, історії томосів, ПЦУ, зрада вищих ієрархів, насильство над простими вірянами – це все вже було, причому неодноразово. І наскільки корисно знати, які наслідки мали для суспільства всі ці речі і до чого вони приводили.

* * *

Сьогодні певне квазіцерковне угруповання в Україні оголосило себе автокефальним. Але ж вже не вперше!

Автокефалію української Церкви оголосив уряд Симона Петлюри ще в 1919 році. 1 січня прийняли «Закон про автокефалію Української Православної Церкви та її вищого уряду». В кінці місяця уряд УНР доручив послу в Туреччині Олександру Лотоцькому просити Константинопольського патріарха про визнання автокефалії, але місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Дорофей відмовив їм.

Тоді ні Центральна Рада, ні уряд гетьмана, ні Директорія не наважилися йти далі. Вони не пішли на злочинні кроки, на які в 2018 році зважився уряд Петра Порошенка – підкуп і шантаж, видавлювання автокефалії шляхом політичних маніпуляцій, захоплення храмів канонічної Церкви. У лідерів тодішнього українського уряду вистачало розуму розуміти, скільки бід принесла б така «автокефалія» Україні.

Однак події тих днів багато в чому схожі з сьогоднішніми. Після повернення петлюрівської армії в Київ, 5 травня 1920 року, Всеукраїнська православна рада та активісти Українського Націоналістичного Руху знову проголосили в Україні автокефальну Церкву. Рада оголосила всіх єпископів в Україні ворогами українського народу, поки вони перебувають у спілкуванні з Московською Патріархією і Патріархом Тихоном. Щось нагадує, чи не так?

Ні Центральна Рада, ні уряд гетьмана, ні Директорія не зважилися на злочинні кроки, на які в 2018 році зважився уряд Петра Порошенка – підкуп і шантаж, видавлювання автокефалії шляхом політичних маніпуляцій, захоплення храмів канонічної Церкви.

Для вирішення проблеми відсутності єпископату розкольники пішли на жахливий, з точки зору канонів Церкви, крок – «висвячення єпископа» для УАПЦ священиками і мирянами. Нехтування церковних канонів – почерк розкольників усіх часів. Як і сьогодні патріарх Варфоломій повідомляє мирянину Сергію Думенку єпископську благодать одним розчерком пера, «заднім числом», і знімає з Михайла Денисенка анафему, яку оголошувала інша Церква.

Професор Михайло Садиленко в книзі «Сумні наслідки липківщини» писав, що в Церковну Раду, що оголосила автокефалію, увійшло багато мирян, які до того часу не брали участі в церковному житті і навіть не цікавилися нею. Так і сьогодні церковні питання намагаються вирішити якісь «активісти» і «патріоти», що не мають відношення до літургійного життя Церкви.

Садиленко пише про церковну смуту, яка піднялася в Україні у зв'язку з появою нового розколу: «"Служителі Церкви Христової" поборювали один одного, запевняли, що вони тільки є справжніми священнослужителями, тиснули на політичну та патріотичну свідомість вірян, намагалися захопити більше парафій, вносили розкол у Церкву, затуманювали голови вірян, забуваючи, що віра Христова – це віра згоди, братерства і любові».

Як не впізнати в цих словах дії сучасних нам розкольників?

Той же автор відзначає неймовірну брехню тогочасних ЗМІ про кількість єпископів, священиків і парафій УАПЦ: «Ще більше вражає неправдоподібність того числа єпископів, священиків і парафій липківської "Церкви", яке подають журнали. П. Василенко-Полонська пише, що в 1927 році в цій "Церкві" було 95 єпископів і 10 657 священиків. Проф. Дорошенко налічує 2 000 парафій, а проф. Завітневич в одній і тій же статті нараховує і 30, і 28 єпископів, і тисячі парафій ("Наш Вік", 1951, ч. 13, Торонто). Наведемо ще одне твердження: "Наприкінці 1926 року Українська Автокефальна Православна Церква налічувала у своєму складі 32 єпископи, 3 000 священиків і 2 160 церковних парафій з числом активних парафіян десь близько 6 000 000».

Як же це нагадує наш час! Наприклад, українська Вікіпедія розповідає казки про більш ніж 500 громад, які добровільно перейшли в ПЦУ. Але навіть поверхова перевірка показує, що в це число включені захоплені храми, а повідомлення про перехід громад в іншу юрисдикцію засновані на коротких нотатках провінційних «патріотичних» газет.

Чи, наприклад, сам Сергій Думенко заявляє, що ПЦУ складається з 7 000 парафій, 77 монастирів, 47 єпархій. Співчуваючі ПЦУ інтернет-ресурси відразу підхоплюють цю інформацію і розносять по Мережі. Однак який-небудь конкретний фактаж знайти неможливо. Що за 77 монастирів, де вони знаходяться, скільки там насельників – таємниця, покрита мороком. Список 7 000 парафій теж, звичайно, відсутній.

Однак не ці деталі найважливіші. Головна суть розколу – розділення українського суспільства, як у той час, так і зараз. І про це теж із гіркотою і болем пише професор у тій же книзі.

«Парафіяни ділилися на два ворожих табори. Представників "нової Церкви" підтримувала в основному більшовицька частина парафіян, щоправда, менш численна, зате більш активна, що силою намагалася захопити церкву. Часто перед службою біля церкви відбувалися не тільки дискусії, а й бійки. Найбільшу активність проявляли баби. Прямо з базару, з кошиками, приходили під церкву; починалася словесні "чвари", а потім летіли в повітря кошики, картопля і інше всяке, а часто і волосся "борців за віру". Переможені з соромом відходили з поля бою, а переможці з тріумфом вводили свого отця і урочисто його "інтронізували" на новій посаді. А дійсно віруючі, які хотіли помолитися, йшли за десяток кілометрів в церкву, де правив справжній священик».

Здається, ці слова можна розмістити в сучасні зведення новин, замінивши словосполучення «Нова церква» на ПЦУ. Те ж саме відбувається й зараз в українських селах, де агресивні «активісти» б'ють і ображають односельців, відбираючи у них храми.

Вікіпедія розповідає казки про більш ніж 500 громад, які добровільно перейшли в ПЦУ. Але навіть побіжна перевірка показує, що в цю кількість включені захоплені храми, а повідомлення про перехід громад засновані на коротких замітках провінційних «патріотичних» газет.

Історичні збіги дивні – адже внутрішня суть українського розколу за 100 років не змінилася. Як тоді, так і сьогодні розкол вбирає в себе найгірше, що є в українському суспільстві: націоналізм, ксенофобію, русофобію, непомірну гординю, невігластво, дурість і недалекоглядність, безбожництво, матеріалізм, язичницький світогляд, різні анархічні елементи.

І думається: з одного боку, розкол – завжди трагедія. Але з іншого, відбувається якась асенізація Церкви, тому що в український розкол, як у каналізацію, стікається все найбрудніше і смердюче. Напевно, тому Бог і попускає в історії Церкви всілякі розколи й єресі.

Ми не хочемо сказати, що в ПЦУ тільки «погані люди». Ні, люди взагалі скрізь однакові. Але духовний і світоглядний посил українського розколу руйнівний.

Суть будь-якого розколу – гординя, яка завжди прикривається якимись гарними речами: патріотизмом, любов'ю до народних традицій, прагненням до свободи і незалежності, бажанням справедливості і т. д. Але під красивою обгорткою незмінно ховається огидна гримаса диявола. Будь-який розкол – це розподіл, ворожнеча, сльози і кров. Як 100 років тому, так і в цей час.

* * *

Церква молиться про зцілення розколів і духовну єдність православних християн. Але очевидно, нам потрібно пройти через деякі труднощі, відповідні нашим помилкам і гріхам. У всіх цих подіях головне – зберегти душу. І чималу допомогу у виборі правильного шляху дасть вивчення церковної історії. Тих подій, які архетипічно знову і знову повторюються в земному шляху Церкви…

Читайте також