Священик Олексій Глаголєв і головна проблема сучасних християн

Протоієрей Олексій Глаголєв з родиною. Фото: yadvashem.org

Ім'я протоієрея Олексія Глаголєва стає все більш і більш відомим. Про священика пишуть книги, статті, знімають фільми. На стіні Києво-Могилянської академії встановлено меморіальну дошку, присвячену священикам Олексію Глаголєву і його отцю Олександру (прославлений УПЦ в 2019 як священномученик). Єрусалимський інститут Яд Вашем присвоїв отцю Олексію почесне звання Праведника народів світу. Подвиг батюшки ретельно вивчають, дослідники відкривають все нові і нові деталі.

Загальна суть історії така: під час нацистської окупації Києва отець Олексій врятував безліч євреїв. Він ховав їх у своєму домі (церковному напівпідвалі), а також в приміщеннях, що належать до громади Покровської церкви, де служив протоієрей. Також він видавав їм свідоцтва про хрещення, документи про прийом на роботу у храм, які дозволяли довести, що вони православні люди, а значить, не євреї.

У порятунку євреїв брала участь вся сім'я отця Олексія. Одній єврейці матінка священика віддала свій паспорт, запропонувавши переклеїти фотографію. За це вона мало не поплатилася життям.

Священик допомагав не тільки євреям. Наприклад, він врятував російську сім'ю підполковника Червоної армії – його дружину і шістьох дітей.

За подібну діяльність священику і його сім'ї загрожував розстріл.

Восени 1943 німці затримали отця Олексія, двічі побили і разом з сином відправили до Німеччини. По дорозі йому вдалося втекти. Після війни Глаголєв служив в Покровському храмі, керував його ремонтом. Коли церкву закрили, проводив богослужіння у Хрестовоздвиженському храмі, у Флорівському монастирі, у церкві Покрови Божої Матері на Солом'янці.

Помер праведник 23 січня 1972 р. У кінці життя тяжко хворів (позначилися побиття нацистами в 1943 р.).

* * *

Можна писати портрет фарбами. А можна написати його самим життям. Отець Олексій Глаголєв своїм життям написав портрет ідеального священика. Того, хто вього себе віддає на служіння Богу і людям. Віддає повністю, без залишку.

У серці отця Олексія не було місця для себе самого. Як у нас зазвичай буває: «ось якийсь шматочок мого життя для Бога, ось для ближніх, а ось цю ділянку, огороджену парканом, – для себе. Сюди не лізьте, будь ласка». Київський священик був весь відкритий людям, і ніхто не йшов від нього, не отримавши допомоги.

Звідки така рішучість, така любов до Бога і людей?

Апостол Павло писав, що любов – це «сукупність досконалості» (Кол. 3, 14). Тобто любов є багатогранна конструкція, в якій існують свої рівні й підрівні. У любові з'єднуються різні чесноти – як прості, людські, так і вищі, духовні. І якщо немає правильної платформи чеснот душевних, будівля духовного життя може впасти. «Не духовне раніше, а душевне, а потім духовне» (1 Кор. 15, 46) – писав апостол Павло.

Отець Олексій став пресвітером вже після того, як отримав не тільки духовну, але світську вищу освіту. На момент освячення він був у шлюбі вже 14 років, мав дітей. У рік священичих освячень йому виповнилося 39 років. Перед тим як прийняти сан, він цілком сформувався як особистість, був дорослою, зрілою людиною. Він цілком розумів, на що йде і що таке священство в принципі. Він усвідомлено йшов служити Богу і людям і був готовий померти за Христа.

 У любові з'єднуються різні чесноти – як прості, людські, так і вищі, духовні. І якщо немає правильної платформи чеснот душевних, будівля духовного життя може впасти.

Священицьке служіння отця Олексія відбулося багато в чому тому, що у нього все вийшло поступово і правильно: спочатку дозрівання людини, сім'янина, громадянина, фахівця – а потім священство. Або так: спочатку становлення мирянина-християнина, а потім вже прийняття сану.

Ми акцентуємо на цьому увагу, тому що наш час – час тотального інфантилізму та особистісної незрілості. Чоловікові може виповнитися 40, але за своїм світоглядом і особистими якостями він буде безвусим юнаком. Або по-іншому: хлопець ледь голитися почав, а вже священицький хрест на себе надів. Його статус кричуще не відповідає його духовному і душевному стану. Він зовсім не знає життя, в шлюбі якихось півроку, ще нікого не народив, університет не закінчив – і ось він уже на сповіді роздає поради і заводить «духовних чад».

Ми зараз не критикуємо хоч когось – ми констатуємо нашу загальну проблему. На жаль, світ духовенства сьогодні вражений тими ж хворобами, якими страждаємо ми, миряни. І ця хвороба – інфантилізм і особистісна незрілість. Бажаючи стати духовними, ми не здатні першза все стати душевними, тобто ми просто не зростаємо у відповідальних, чесних, самостійних, дорослих людей.

Тому і священиків таких, як отець Олексій, мало. Далеко не всі, хто йде в священнослужителі, розуміють, що вони прийняли сан, щоб згоріти в служінні Богу та ближнім. Або, якщо вжити євангельський вислів, щоб покласти «душу свою за друзів своїх» (Ін. 15, 13) Щоб люди їх... з'їли, образно кажучи!

Світ духовенства сьогодні вражений тими ж хворобами, якими страждаємо ми, миряни. І ця хвороба – інфантилізм і особистісна незрілість.

Недарма богослови говорять, що священик – ікона Самого Христа. І справжній священик проходить духовний шлях, дуже схожий із шляхом нашого Господа – він робить добро, часто отримує у відповідь зло і швидко згоряє в цьому служінні, віддаючи всі свої сили Богу і людям. До речі, ці смисли чудово виражені у відомих фільмах про священиків – правда, католицьких: «Голгофа» та «Щоденник сільського священика». Обидва героя (священики) в кінці фільму вмирають...

Якщо кандидат у священики не розуміє всього цього, його життєвий вибір може стати помилковим. І ціною цієї помилки стануть людські долі.

Ми, миряни, сумуємо за такими священикам, як отець Олексій Глаголєв. Так само, як і наші священики, напевно, тужать за гаряче віруючими, благочестивими, освіченими мирянам. Знову повторимо: у нас і у нашого духовенства загальні проблеми.

Пам'ятаю, як в Києво-Печерській лаврі була зустріч з чудовим священиком Владиславом Дихановим, головою Синодального відділу УПЦ з благодійності та соціального служіння. Хтось запитав його: які головні проблеми сучасної церковної молоді? Ми думали, він скаже: невіра, розбещеність, неосвіченість... А він сказав: інфантильність.

Багато тоді не зрозуміли, про що він. Але батюшка мав цілковиту рацію. Особистісна незрілість, нерозуміння життєвих цілей – це бич сучасної людини. У тому числі і віруючого. Як мирянина, так і представника кліру.

Не знаю, чи канонізують коли-небудь священика Олексія Глаголєва, як це вже сталося з його батьком. Але якщо його ім'я з'явиться у святцях, я знаю, про що буду просити його. Я попрошу про дарування звичайних людських якостей: мужності, доброти, чуйності, безкорисливості, працьовитості. Тих якостей, які передують духовним і без яких духовне життя не побудуєш. Чеснот, які в нашу епоху стають все більшою і більшою рідкістю...

Читайте також