Про що сумував святий Силуан Афонський, і про що сумуємо ми

Преподобний Силуан Афонський. Фото: pravoslavie.ru

Навряд чи варто в черговий раз переказувати житіє преподобного Силуана Афонського, відоме кожному православному християнину. Безпутне життя в молодості, звернення до Бога, приїзд на Афон, чернечі подвиги…

Із зовнішньої точки зору, звичайна історія. Скільки було на Святій Горі таких, як Силуан, – що грішили в молоді роки, але потім полюбили Господа й віддали Йому всього себе без залишку!

Багато, як Силуан, приїжджали на Афон і закінчували там своє життя в чернечих працях. Але деякі носили в серці таємницю святості. І наскільки цю таємницю здатен вмістити папір, настільки її відкрив нам преподобний у своїх дивовижних записках.

Гортаючи духовний щоденник святого, завжди зупиняєшся на дивовижних рядках. «Сумує душа моя за Богом завжди й молиться день і ніч», – говорить Силуан.

Тут все незрозуміло. Перше: як можна молитися день і ніч? Друге: як при такій молитві можна сумувати за Богом?

Як свідчить сам святий Силуан у своїх щоденниках, він мав «самохідну молитву» – так називалися у отців безперервні молитовні труди вдень і вночі. І він, що стяжав таку молитву, скаржиться, що йому… мало Бога! «Сумує душа моя за Богом», – зізнається подвижник.

Найбільше вражає слово «завжди». Як це зрозуміти? Ні, ми теж часом можемо поскучати за Богом. Наприклад, коли згрішили, і втратили благодать. Або, скажімо, коли довго не ходили в храм, не сповідалися і не причащалися. Але от, припустимо, ми прийшли на службу, зігрілися церковною молитвою. Ми знову відчуваємо благодать, наше серце звеселилося. І ми вже відчуваємо насиченість і втому і йдемо додому «відпочивати».

Як свідчить сам святий Силуан у своїх щоденниках, він мав «самохідну молитву» – так називалися у отців безперервні молитовні труди вдень і вночі.

А святий Силуан був на богослужінні щодень, часто підходив до Чаші, мав невпинну молитву. І при цьому він писав: «Сумує душа моя за Господом завжди». Що це? Нічого не ясно. Напевно, це і є таємниця святості.

Всі святі різні, але всіх їх об'єднує одне: невситимість у богоспілкуванні. Наприклад, ось преподобний Олександр Свірський. В юності втік із дому на острів Валаам. Ніс подвиг у гуртожитковому монастирі із найсуворішим статутом. Потім – відлюдництво на усамітненому острові, де преподобний викопав собі могилу і деякі години сну проводив у ній. Але і це не задовольнило святого: він знайшов сиру печерку в скелі, куди ховався від усього світу для усамітненої молитви. Так Олександр насичував свій голод за Богом.

Або, скажімо, преподобний Симеон Стовпник. Ченцем став у 18 років. Визнав монастирське життя недостатньо суворим – особисто йому подвигу було мало. Став так жорстоко мучити своє тіло, що ігумену з братією неможливо було дивитися на це, і в підсумку вони вирішили вигнати подвижника з монастиря. Потім був 40-денний піст – справжній, без води і їжі. А потім Симеон 37 років стояв на стовпі в безперервній молитві. Тільки так, очевидно, міг насититися його голод за Господом.

Святим завжди було мало Бога! Їхній досвід показує, що в людину вкладена невичерпна жага богоспілкування. Її неможливо заповнити нічим і ніким, як тільки Господом. Приглушити – можна. Заповнити – ні.

Є тисячі речей, якими ми усвідомлено або несвідомо намагаємося приглушити тугу нашої душі за Богом. Це не обов'язково який-небудь гріх. У ролі такого «сурогату духовності» може бути сімейне щастя, дружба, улюблена робота, творчість, хобі, подорожі. І якщо ці самі по собі хороші речі витісняють із нашого життя Бога, то в результаті наше прагнення до Нього може назавжди залишитися вогником, тьмяно мерехтливим десь у віддалених куточках душі.

Всі святі різні, але всіх їх об'єднує одне: ненаситність у богоспілкуванні.

Преподобний Силуан та інші подібні йому святі – це люди, які невпинно роздували цей вогник в палаюче полум'я. І Бог запалив багаття їхньої любові в тому числі і для того, щоб прикладу святих слідували ми.

Кожна молитва, кожна сторінка Євангелія, кожна літургія посилять полум'я цієї печі. При постійній праці християнин може перетворитися в палаючу свічку, що запалює серця інших людей. Тих, хто роздмухав вогник любові до Бога до розмірів сонячного диска і осяяв цим світлом весь світ, ми називаємо святими – але таким же світлом світу покликаний стати всякий християнин.

Зауважимо, що разом із ненаситністю святих в богоспілкуванні існує і ненаситність грішника в пристрастях і вадах. Гріх теж здатний роздувати якийсь вогонь – те саме пекельне полум'я, в якому колись виявляться сатана і його слуги. Чим харчується вогонь любові до Бога? Чеснотами, благодаттю. Чим харчується жар геєннського багаття? Гріхом.

Ця гріховна ненаситність також має якусь моторошну невичерпність, бездонність. У гріха немає дна. Недарма в «Апокаліпсисі» йдеться про «глибини сатанинські» (Одкр. 2, 24). Згадаймо, що біля витоків гріха стоїть безтілесний дух. Беззаконня має якусь свою бездонність, в яку здатний впасти всякий грішник. Людина здатна вічно наближатися до Бога й вічно віддалятися від Нього.

Разом із ненаситністю святих в богоспілкуванні існує й ненаситність грішника в пристрастях і вадах.

Іноді глибина гріха стає трампліном для того, щоб стрибнути вгору, в небеса. Як, наприклад, свята Марія Єгипетська. З прірви беззаконня – до глибин богоспілкування. З непроглядного мороку – до чистоти і святості. Але це виняткові випадки. Найчастіше людині дуже важко, впавши в яму важких гріхів, видертися з неї і піти в гори благочестя.

Гріх – це завжди зручний рух по похилій. Чеснота і служіння Богу – важкий і повільний підйом вгору, коли кожен сантиметр дається з величезними труднощами. Тому і питали Христа учні з занепокоєнням: «Господи, хіба буде мало спасених? А Він відказав їм: Силкуйтеся ввійти тісними ворітьми, бо кажу вам, багато-хто будуть намагатися ввійти, та не зможуть!» (Лк. 13, 23-24).

* * *

«Сумує душа моя за Богом завжди і молиться день і ніч», – ніби від імені всіх святих написав Силуан Афонський. Ми, утомлюючись від тригодинних «всенічних бдінь», не знаходячи і десяти хвилин для читання молитовного правила, – чи знаємо щось про цю ненаситність богоспілкування? Святі нудьгували без Бога. А ми сумуємо… з Богом.

Із гаджетом ми аж ніяк не сумуємо. В оточенні веселої компанії із задоволенням проводимо цілі дні. Не сумуємо на цікавій роботі, в цікавій подорожі, на концерті і в кіно. Нам не нудно там, де нудьгували б святі, і нас мало займає те, що займало їх найбільше в житті. Святі, будучи з Богом, сумували за Богом. Ми, майже не знаючи Бога, сумуємо за відпочинком від нього.

Так, ми намагаємося тікати від «глибин сатани». Однак ми ще не знаємо благодатної спраги Бога, тому що не розпалюємо той вогник богопізнання, який тліє в нашій душі.

Але саме туди, в «скучання за Богом завжди», як писав преподобний Силуан, – туди, до глибин богоспілкування кличе нас кожне святе ім'я з церковного календаря, кожен недільний день, кожне церковне свято, кожна літургія. Нескінченність Божества ніколи не перестане притягувати глибину людської душі. «Прикликає безодня безодню на гуркіт Твоїх водоспадів» (Пс. 41, 8) – говорить про це писання. І людина народжується для того, щоб відповідати на цей поклик Божества.

Нехай святий Силуан помолиться сьогодні про те, щоб нескінченність Божої любові ми завжди зустрічали ненаситністю нашого серця. І щоб ми ніколи не дізналися, що стоїть під страшними словами книги «Апокаліпсис»: «глибини сатанинські»…

Читайте також