Уніатська посмішка з лукавим прищуром: до 30-річчя відновлення унії

Глава УГКЦ Святослав Шевчук. Фото: СПЖ

Лідер українських уніатів «блаженніший Верховний Архиєпископ УГКЦ» Святослав Шевчук вкотре заявив про претензії на давню православну святиню – собор Софії Київської, споруджений в ХІ столітті київським великим князем Ярославом Мудрим на місці перемоги над печенігами в 1036 році.

Тут же, на території Софії, останні 200 років (до 1918 р.) знаходилася резиденція Київських митрополитів. З єзуїтським лукавством Шевчук заявив, мовляв «свята Софія є нашим материнським кафедральним храмом, оскільки до нього мають відношення всі гілки українського християнства». І аргументував свої вигадки тим, що Київ названий другим Єрусалимом, а ось де храм Гробу Господнього в Єрусалимі не належить жодній з конфесій, а «є загальнохристиянським». При цьому, знову таки,  лукаво замовчує про те, що в храмі Гробу Господнього молилися і копти, і вірмени, і католики ще до відпадання від єдиної Церкви. А греко-католики виникли в результаті горезвісної Брестської унії 1596 р., через півтисячоліття після зведення Святої Софії Київської. 

В ногу з політичним і військовим демаршем

Цікаво, що всі сплески греко-католицької експансії завжди відбувалися і відбуваються в атмосфері політичних криз і потрясінь з участю західних європейських, а зараз і американських «благодійників». Нагадаємо, що і саме народження унії на території нинішньої України було продиктовано політикою Речі Посполитої, під ярмом якої перебувало Православ'я українського правобережжя.

Відомо, в якому тяжкому становищі перебувала правобережна Малоросія після прийняття в 1596 році злощасної Брестської (Берестецької) церковної унії, що породила нинішню УГКЦ, згідно з якою ряд єпископів–зрадників на чолі з митрополитом Михайлом рогозою перейшли в підпорядкування Папі Римському. Історичні документи свідчать, що чверть століття православні правобережної Малоросії, що перебувала під владою Речі Посполитої, які не прийняли Брестську унію, були жорстоко гнані, мучимі і котрих вбивали, чверть століття вони залишалися без митрополита.

Православна Київська митрополія була відновлена лише в 1620 році, коли православні київські митрополити знову стали носити титул митрополита Київського і всієї Русі. У 1633 році митрополиту Петру Могилі вдалося домогтися визнання Православної Церкви з боку держави. До речі кажучи, в 1686 році патріархом Константинопольським Діонісієм IV був наданий той самий «томос» про приєднання Київської митрополії до Московської патріархії (березень 1686 — 17 жовтня 1687 року), який 11 жовтня 2018 року Синод Константинопольського патріархату з Стамбулу визнав незаконним і «відкликав» його. Що і стало причиною виникнення на нинішній Україні нової розкольницької структури ПЦУ на чолі з розкольником і самозванцем Епіфанієм.

Про що розповідають щоденники Петра Могили

У 2011 році за ініціативою Київської Духовної Академії та Семінарії були видані щоденникові  «Записки святителя Петра Могили». У передмові митрополита Володимира (Сабодана; +2014) говориться, що щоденники Петра Могили «є унікальною працею святителя, так як не тільки ілюструють різні види його діяльності щодо захисту Православ'я від єретиків–уніатів, але і відкривають для нас внутрішній світ цього визначного церковного, культурного і державного діяча».

«Власноручні записки» Владики Петра – це унікальний пам'ятник церковної історії та літератури. Ретельно збираючи відомості про благодатні явища в Києво–Печерській обителі, – також цитується на початку зазначеної книги С. Голубєв, — Петро Могила з не меншими ревнощами збирав і заносив у свою книгу розповіді (а іноді і особисті спостереження) взагалі про всіх, найбільш чудові чудеса і події в Православній церкві (південно-руської, молдово-влахійскої і частково грецької), переважно звертаючи увагу на ті з них, які ясно показували перевагу Православ'я над іншими віросповіданнями і притому виявляли неспроможність останніх».

Є безліч дивовижних фрагментів, які розповідають про те, як Господь соромив уніатів, які захопили практично всю правобережну Україну, показуючи наївному люду, який приходив на уніатські служби, що в «таїнствах» греко-католиків не те що немає благодаті Божої, але вони є блюзнірською хулою на Святого Духа.

У Щоденнику Святителя наведені оповіді, що викривають помилки католицизму, зокрема, вчення про чистилище, яке нібито проходять душі після смерті, і введення новинного календаря. Наведемо одне з них:

«Якийсь впливовий пан, який перейшов у католицизм, став, за порадою ксьондзів, вимагати від православних священиків, щоб вони святкували Різдво Христове за новим стилем. Він вимагав дати дозвіл на вживання м'яса. Коли ж священики рішуче відмовилися, їх посадили у в'язницю. Перебуваючи в ув'язненні, служителі Божі стали старанно молитися Господу: «так не залишить Він віру святу православну в сміх і наругу мерзенному відступнику, але незабаром помститься за озлоблення їх». Ще не була закінчена молитва, як захисник нового календаря жорстоко захворів і через кілька годин помер». (З часом, уніати, «маскуючись» під православних, перейшли на Юліанський календарний стиль. – авт.).

Є і ще один запис – про подію, що показала безблагодатність уніатської Церкви. Святитель Петро записав, що одного разу, під час служби, звершеної уніатським митрополитом Іпатієм Поцеєм, вино, замість того, щоб перетворитися в Кров Христову, перетворилося на звичайну воду. Подібних прикладів, із зазначенням дат, парафій, імен духовенства і мирян, в Записках безліч.

Пізніше святитель Петро Могила вступив в релігійну полеміку і боротьбу з противниками батьківської віри і Православної Церкви. Він написав і видав кілька релігійно-полемічних книг, які довго дозрівали і виношувалися. Є підстава припустити, що їх появі, як і створенню інших праць, сприяло і голосіївське усамітнення – маленький скит, побудований Святителем в околицях Києва, через чотири роки після зведення в сан Печерського архімандрита. Нині – відомий чоловічий монастир – Голосіївська пустинь.

З розпадом Союзу

Повернемося в ХХ–е століття. Освіта незалежної України в результаті розпаду Радянського Союзу також супроводжувалася масовими захопленнями православних храмів греко–католиками на території всієї Західної України.

Точніше, це почалося ще напередодні розвалу СРСР, після візиту Михайла Горбачова у Ватикан та зустрічі з римським папою Іваном Павлом ІІ у листопаді–грудні 1989 року, після чого на території Української РСР була легалізована Українська греко-католицька церква, яка припинила своє існування після закінчення Другої світової війни. УГКЦ всіляко підтримувала гітлерівський режим на окупованій території західноукраїнських земель, благословляла добровольців дивізії СО «Галичина», яке воювало у складі військ нацистської Німеччини.

У 1946 році у Львові відбувся собор УГКЦ під головуванням протопресвітера Гавриїла Костельника, на якому був присутній митрополит Київський і Галицький Іоанн (Соколов), патріарший екзарх РПЦ (+1968). На Соборі був проголошений історичний акт ліквідації Брестської унії 1596 р. і «повернення віруючого населення західноукраїнських земель з довговічного уніатського полону до православної віри його предків – тієї віри, в якій воно хрестилося і жило до 1596 року».

Незважаючи на жорсткий радянський контроль, уніатський дух жив і тлів у націоналістичних «катакомбах» Західної України. І на весь голос заявив про себе після розпаду Союзу СРСР.

Цікавий також факт 30–річної давнини: напередодні цієї знаменної зустрічі радянського президента з папою Римським, в Івано–Франківську уніатами був захоплений Воскресенський кафедральний собор. Хто повідомив про прийдешній знаменний акт відродження УГКЦ націоналістичним угрупуванням здогадатися неважко, враховуючи сьогоднішній заокеанський контроль релігійної ситуації на Україні. Але тодішній Івано-Франківської архієпископ Макарій (Свистун, +2007) в знак протесту закрився в соборі і оголосив безстрокове голодування, про що тут же сповістили світу«ворожі голоси» – радіостанції «Голос Америки», «Вільна Європа» і Бі-бі-сі.

Переляканий (тоді ще законний) майбутній розкольник митрополит Філарет (Денисенко) отримав за це, треба думати, чималу прочуханку від Леоніда Кравчука, який на той момент обіймав високу посаду в Політбюро УРСР завідувача ідеологічним відділом, секретаря ЦК Компартії України.

Архиєпископ Макарій був зміщений з кафедри, греко-католики сіли в захопленому соборі, в Івано-Франківській єпархії за короткий термін було захоплено уніатами багато сотень православних храмів Західної України. Через деякий час, потерпівший фіаско на патріарших виборах в РПЦ Філарет, ініціюватиме надання Українській Православній Церкві автокефалії, і головним аргументом для цього стане саме факти греко-католицької експансії.

Сьогодні

Характерно, що початок будівництва нового патріаршого собору уніатів у столиці України відбувся напередодні першого Майдану в 2004 р., а перенесення патріаршого центру УГКЦ зі Львова до Києва сталося напередодні Дня Незалежності, 21 серпня 2005 р., при правлінні президента Віктора Ющенко.

Після другого Майдану 2014 р., при правлінні Петра Порошенка, коли на сході країни спалахнули бойові дії, уніати мали бажання служити в стародавній православній святині – Софії Київській (ХІ ст.), що перебуває в розпорядженні держави в якості культурно-історичного заповідника.

На превеликий жаль Святослава  Шевчука, чергова спроба отримати право служіння в найдавнішому православному храмі Київської Русі, на Благовіщення 2019 року йому все ж не вдалося, хоча дозвіл від Мінкульту, який курує релігійне життя України було отримано. Під приводом термінових реставраційних робіт літургія греко-католиків в Софії була скасована, очевидно, у зв'язку з майбутніми президентськими виборами, і без того загострившими релігійний стан на Україні з новоявленим Томосом і визнанням Константинопольським патріархатом розкольників УПЦ КП і УАПЦ. А ще писали в ЗМІ,  нібито сам Філарет особисто звернувся до президента Порошенко з вимогою не допустити греко-католиків до Софії Київської, хоча вони і були запрошені сюди на так звану інтронізацію Епіфанія 3 лютого грудня 2019 року.

І, ось, нові заяви лідера уніатів з приводу надання Софії Київської «всіх християнських деномінацій», оскільки ця святиня «загальнонаціональна» і є за висловом «верховного архиєпископа» греко-католиків «нашим материнським кафедральним храмом».

Ті ж аргументи висловлювалися неодноразово частиною політичної еліти з приводу загального користування Почаївською та Києво-Печерською лаврами. Сподівання уніатів всіляко підтримуються нині політиками націоналістичного спрямування всіх рангів, вважаючи УГКЦ «самою патріотичною церквою України, історичною спадкоємицею і виразником кращих національних ідей». Але історія, як було помічено вище, свідчить про зворотнє.

«Нас порізнили, розвели»: про послання Тараса Шевченка латинянам

Відомо, що великий український поет Тарас Григорович Шевченко був чудовим художником. Перебуваючи у Києві, він любив бродити по його віддалених куточках і околицях, роблячи замальовки храмів і монастирів, які потім перетворювалися в акварелі.

Одна з них – «Аскольдова могила» - Нікольський храм на кладовищі в урочищі, неподалік від Києво-Печерської лаври, де, згідно з переказами був убитий київський князь Аскольд (+кінець  ІХ ст.). Не міг він знати, звичайно, що через сто з гаком років, в лютому 1990 року, в результаті тієї самої згаданої зустрічі у Ватикані Михайла Горбачова з папою Іваном Павлом ІІ, першим храмом в Києві, переданим греко-католикам (у Києві греко-католицьких церков не було ніколи), стане саме ця невелика Нікольська церква на Аскольдовій могилі.

Рівно через рік після написання згаданої акварелі з-під поетичного пера Шевченка народилися рядки відомого вірша «Ще як були ми козаками»

Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата.

Пишалася синами мати,
Синами вольними... Росли,
Росли сини і веселили
Старії скорбнії літа...

Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,

А сирот іменем Христовим
Замордували, розп’яли...
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава, 

Украйна плаче, стогне–плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: «Te Deum! Алілуя!..»

Отак–то, ляше, друже, брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.

Думається, не завадило б перечитати ці поетичні думки класика української поезії і всім, хто дійсно бажає миру Україні, в тому числі й релігійного.

Читайте також