Розкол вже не той: міфи екс-митрополита Олександра (Драбинка) про ПЦУ

Колишній митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (Драбинко)

В цивільному судочинстві є така схема: позивач направляє в суд позов зі своїми аргументами, відповідач висловлює свої заперечення, а потім позивач має право надати суду заперечення на заперечення.

Українська Православна Церква попереджає всіх, хто хоче приєднатися до новоствореної ПЦУ або подумує про це, що вона неканонічна і безблагодатна, приєднання до неї є зрадою Церкви Христової і не веде до спасіння.

Прихильники ПЦУ, а конкретніше, громада під керівництвом колишнього митрополита Олександра (Драбинка) зняла відео, в якому назвала аргументи УПЦ міфами і спробувала їх розвінчати.

Напишемо і ми свої заперечення на заперечення і надамо їх на суд читачам. Нехай кожен оцінить ті й інші, і зробить для себе висновок, пам'ятаючи, що помилка може коштувати вічного життя.

Пункт 1

(тут і далі цитати – з сайту колишнього митрополита Олександра (Драбинка)).

«Кажуть, не варто приєднуватися до ПЦУ, тому що це буде зрада нашої православної віри.

Неправда. Ніякої зради в цьому немає, тому що ПЦУ є Церквою православною, тобто такою, яка твердо дотримується православного віровчення, закріпленого в Символі віри, інших постановах Вселенських і Помісних Соборів, правил святих апостолів, св. отців і постанов всеправославного Святого і Великого Собору на Криті 2016 року».

Тут прихильники ПЦУ займаються підміною понять і намагаються переконати, що ПЦУ дотримується православних догматів, а тому приєднання до неї не є зрадою православної віри.

Зрада є. Тому що одним з основних догматів православної віри є догмат про Церкву. Відпасти від Церкви, а значить, і від православної віри, можна трьома способами: впавши у єресь, вчинивши розкол і провівши самочинне збіговисько (парасинагогу).

Про останнє не будемо, а ось чим різняться єресь і розкол, скажемо словами святителя Ігнатія Брянчанінова: «Розколом називається порушення повного єднання зі Святою Церквою, з точним збереженням, проте, істинного вчення про догмати та обряди. Порушення єднання в догматах і таїнствах – вже єресь».

Єресь – гріх більш тяжкий, ніж розкол, але і останній святі отці вважають гріхом смертним, що веде в погибель. «Розкол є не менше зло, ніж єресь» (свт. Іоанн Златоуст).

«Пам'ятайте, що засновники і керівники розколу, порушуючи єдність Церкви, протидіють Христу, і не тільки другий раз Його розпинають, але роздирають Тіло Христове, а це такий тяжкий гріх, що мученицька кров не може загладити його» (свт. Кіпріан Карфагенський).

«Христос розсудить тих, які чинять розколи, – не мають любові до Бога і піклуються більше про власну вигоду, ніж про єдність Церкви, з маловажливих і випадкових причин розсікають і розривають велике і славне тіло Христове і, скільки від них залежить, руйнують його, говорячи про мир і виробляючи лайку» (свт. Іриней Ліонський).

Наші опоненти посилаються на Символ віри. Що ж почитаємо: «Вірую… В Єдину, Святу Соборну і Апостольську Церкву». Всі дії по перетворенню розкольницьких УПЦ КП і УАПЦ в «канонічну» ПЦУ зробив одноосібно Константинополь, а не Соборна Церква. Це факт. Ніхто, крім Константинополя, не перестав вважати розкольниками УПЦ КП, УАПЦ, які злилися в ПЦУ. Це теж факт. Не кажучи вже про те, що Церква не знає іншого способу повернення з розколу (як і з будь-якого іншого гріха), крім покаяння.

Пункт 2

«Кажуть, що УПЦ Московського Патріархату вже має Томос, має всі необхідні права і визнається в усьому православному світі.

Неправда. Документ, про який йдеться, є грамотою Московського Патріарха Алексія II 1990 р., якою УПЦ надано право широкої автономії та самоврядування. Такого канонічного утворення як «Церква з правами широкої автономії» в православному канонічному праві взагалі не існує. Свого часу була придумана така перехідна форма, якою хотіли заспокоїти тих людей, які хотіли автокефалії. Це утворення не є ні автокефальною Церквою, ні навіть автономною. З точки зору Помісних Автокефальних Церков, УПЦ Московського Патріархату є сукупністю єпархій РПЦ на території держави Україна».

По-перше, сам термін «Томос» має досить широке тлумачення. Томосом може бути названа і грамота, і визначення, і послання, і ще багато чого. Тому Грамота Святішого Патріарха Алексія II 1990 р. цілком можна називати Томосом.

По-друге, в цій Грамоті немає слів «Церква з правами широкої автономії». Ось цей документ. Його текст не зайве прочитати цілком.

Згідно з цим Томосом-грамотою, весь православний світ визнає УПЦ як незалежну і самостійну в своєму управлінні.

По-третє, у канонічному праві, якщо під цим розуміти правила Вселенських і Помісних Соборів і святих отців, взагалі немає визначення ні автономної Церкви, ні автокефальної, ні екзархату, ні митрополичого округу. Немає і переліку прав і повноважень цих канонічних структур. Все це міститься в статутах Помісних Церков і статутах згаданих структур.

«Пам'ятайте, що засновники і керівники розколу, порушуючи єдність Церкви, протидіють Христу, і не тільки вдруге його розпинають, але роздирають Тіло Христове».

 

Свт. Кіпріан Карфагенський

По-четверте, статус УПЦ був придуманий не для того, щоб «заспокоїти тих людей, які хотіли автокефалії», щоб зберегти Українську Православну Церкву як таку. Противники УПЦ і псевдопатріоти ніяк не хочуть зрозуміти однієї простої істини: Україна – дуже різна і не можна всіх стригти під один гребінець. А ось УПЦ це розуміє, і тому вона знайшла для себе такий канонічний статус, який влаштовує і прихильників повної автокефалії, і прихильників тіснішого єднання з РПЦ.

А ось слова «З точки зору Помісних автокефальних Церков, УПЦ Московського Патріархату є сукупністю єпархій РПЦ на території держави Україна» – це просто брехня. У всіх документах, листах і телеграмах УПЦ називають Українською Православною Церквою, а не «сукупністю єпархій РПЦ».

Пункт 3

«Кажуть, що положення Томосу ПЦУ говорять не про незалежність, а, навпаки, про залежність від Константинопольського Патріархату.

Неправда. Часто автокефалію Церкви у нас порівнюють з незалежністю державною. Це помилковий погляд, властивий російській церковній ментальності. Адже насправді автокефалія не означає абсолютної незалежності. <…> Грецький світ розрізняє також стародавні Церкви, які отримали свою автокефалію в період Вселенських Соборів, і нові автокефалії, надані пізніше. <…> Тому, з точки зору грецької еклезіології, ці Церкви не мають права надавати своїм частинам автокефалію. Оскільки ми говоримо про автокефалію не як про повну незалежність, а як про певну форму взаємозв'язків між Церквами, то логічно виникає питання першості в Православній Церкві. <…> Хтось повинен бути першим. Першість Константинополя логічно випливає з того ладу, який мають грецькі церкви. Дійсно, всі є самостійними, але має бути і інстанція, яка допоможе вирішити такі проблеми, які самі Церкви не можуть вирішити всередині себе».

По-перше, порівняння автокефалії з державною незалежністю – це погляд, властивий не «російській церковній ментальності», а ментальності того, хто відповідав на це запитання. Все російське богослов'я і всі єпископи РПЦ говорять про єдність Церкви Христової в усьому світі, а не про якусь абсолютну незалежність всіх від усіх.

По-друге, ПЦУ залежить від Константинополя в багатьох ключових питаннях свого управління. Її залежність від Фанару більша, ніж залежність УПЦ від РПЦ.

По-третє, що це за такі обороти: «грецький світ», «грецька еклезіологія», «лад, який мають грецькі церкви»? Греки вже підмінили собою Православну Церкву? Греки стали істиною в останній інстанції? А втім, все правильно. Автор визнає, що всі висловлені ним аргументи визнають греки (до речі, далеко не всі), а не Єдина, Свята, Соборна і Апостольська Церква, в яку вірять православні християни. Може, автор вірує вже в особливу грецьку церкву?

По-четверте, питання про першість. «Хтось повинен бути першим», – каже автор. Спочатку це сказав Римський Папа, в наш час говорить Константинополь. Але Ватикан саме через це твердження відпав від Церкви. Фанар, мабуть, вирішив за ним піти.

Першість в Церкві має тільки Господь наш Іісус Христос. Церква стверджує це не тільки в загальному, умоглядному плані, але і в самому що ні на є конкретному. Христос керує своєю Церквою безпосередньо. «Я з вами в усі дні до кінця століття. Амінь» (Мф. 28, 20). Спосіб, за допомогою якого виявляється воля Божа з конкретних питань, є Собор єпископів, але ніяк не хтось один.

Пункт 4

«Кажуть, що Константинопольський патріарх не мав права в односторонньому порядку без згоди всіх інших автокефальних Церков вирішувати "українське питання". Такий крок є грубим порушенням канонів.

Неправда. Тільки Вселенський патріарх і має таке право. Про це свідчать і історія, і канони. Взагалі, у Православній Церкві досі не існує канонів щодо процедури надання автокефалії. Вона повинна була обговорюватися на Всеправославному Соборі на Криті, але не була внесена навіть до порядку денного. Отже, Патріарх Варфоломій діяв відповідно до своїх повноважень, зафіксованих 9-м і 17-м правилами IV Вселенського Собору. До речі, таке його апеляційне право визнавалося завжди, в тому числі і Російською Церквою. І тоді, коли вона була в розколі (55 пр. Стоглавого Собору 1551 р.) і аж до ХХ ст., коли вона апелювала до Вселенського патріарха з самопроголошення Грузинською Церквою автокефалії».

Дійсно, Константинопольська церква не могла вирішувати «українське питання». Ні один канон не надає їй такого права. Автор посилається на 9-е і 17-е правила IV Вселенського Собору. Почитаємо.

9-е правило: «Аще який клірик з кліриком же має судну справу: та не залишає свого єпископа, і нехай не перебігає до світських судилищ. Але спершу так робить свою справу свого єпископа, або, по волі того ж єпископа, обрані обома сторонами та складуть суд. А хто всупереч цьому надійде: та підлягає покаранням за правилами. Аще ж клірик зі своїм, або з іншим єпископом має судну справу: так судиться в обласному Соборі. Аще ж на митрополита області єпископ або клірик має незадоволення: так звертається або до екзарха великої області, або до престолу царського Константинополя, й перед ним та судиться».

17-е правило: «По кожній єпархії, в селах або передградіях сущі парафії, повинні незмінно перебувати під владою завідуючих оними єпископів: і наіпаче, аще в продовженні тридесяти літ, безперечно мали оні в своєму веденні і управлінні. Аще ж не далі тридесяти літ був, або буде про них який спір: то нехай буде дозволено вважаючим себе скривдженими, почати про те справу перед обласним Собором. Аще ж хто буде ображений від свого митрополита: так судиться перед екзархом великі області, або перед Константинопольським престолом, якоже мовлено вище. Але аще царською владою знову влаштований, або надалі влаштований буде град: то розподіл церковних парафій нехай послідує цивільному і земському порядку». 

Першість в Церкві має тільки Господь наш Іісус Христос. Христос керує своєю Церквою безпосередньо. «Я з вами в усі дні до кінця століття. Амінь» (Мф. 28, 20).

Можна подумати, що ці правила дійсно надають Константинопольському патріарху право приймати апеляції духовенства з усіх Помісних Церков. Але насправді – ні. Константинопольський патріарх може судити тільки кліриків своєї Константинопольської церкви. Про це чітко і недвозначно говорять і стародавні, і нові тлумачі правил Вселенських Соборів.

«У доповнення до сказаного і щоб хто не подумав, що Константинопольський патріарх має безумовне право над усіма митрополитами і поза межами свого патріархату, наведемо з тлумачень Зонари (візантійський правник і богослов XII століття – Ред.) на це правило наступне: "Але не над усіма без винятку митрополитами Константинопольський патріарх поставляється суддею, а тільки над підлеглими йому. Бо він не може притягнути до свого суду митрополитів Сирії або Палестини і Фянікії, або Єгипту проти їх волі; але митрополити Сирії підлягають суду Антіохійського Патріарха, а палестинські – суду Патріарха Єрусалимського, а єгипетські повинні судитися у Патріарха Олександрійського, від яких вони приймають і хіротонію і яким саме і підпорядковані"» (священносповідник Никодим (Мілаш) «Правила Святих Апостолів та Вселенських Соборів з тлумаченнями»).

Відверто потішила фраза автора про те, що Руська Церква «була в розколі». А де була Константинопольська Церква, коли вона підписала Флорентійську унію з Римом в 1439 р.? В результаті Флорентійської унії якраз Константинопольська церква перестала бути православною, а Руська православною залишилася і з тих пір управлялася самостійно. Хоча і не вважала себе автокефальною аж до 1589 р., коли Константинопольський патріарх Єремія, а дещо пізніше і всі інші патріархи, визнав Руську Церкву Патріархатом.

Це смиренне визнання себе Руською Церквою не повністю автокефальною, а частиною Константинопольського патріархату, пояснює і правило 55 Стоглавого Собору, яке визнає суд Константинопольського патріарха. Адже Стоглав відбувся в 1551 р., за 38 років до визнання Руської Церкви Патріархатом.

Різні пишні визнання когось самим-самим були в звичаї того часу. Наприклад, Константинопольський патріарх Іоасаф II в 1562 р. видав російському царю Іоанну Васильовичу Грозному Грамоту (Томос), в якій визнавав його не більше не менше, а «царем і государем православних християн всього Всесвіту від Сходу до Заходу і до океану».

Пункт 5

«Кажуть, що Патріарх Варфоломій не мав права втручатися у внутрішні справи РПЦ, оскільки Україна не є її канонічною територією.

Напівправда! Отже, неправда. Так, не мав права, але до певного моменту. Незважаючи на те, що акт 1686 р. про право поставлення Митрополита Київського був грубо порушений, що зафіксовано в Томосі про автокефалію Польської Церкви 1924 р., його ніколи офіційно не скасовували до 11 жовтня 2018 р. Ця дата є переломною, тому що таким чином постановою Священного Синоду Вселенського патріархату була відновлена давня Київська митрополія Церкви, щоб на її базі створити автокефальну ПЦУ».

Рішення Священного Синоду від 11.10.2018 р. про скасування Томосу 1686 р. про передачу Київської митрополії до складу Руської Православної Церкви не має жодної сили з наступних причин.

У 1686 р. передача Київської митрополії з однієї Помісної Церкви в іншу відбулася за обопільною згодою двох Церков. Зворотна дія можлива також за згодою цих двох Церков. В даному випадку згоди РПЦ не було. При відмові РПЦ питання про передачу Київської митрополії назад до складу Константинопольської Церкви міг вирішити тільки найвищий орган управління Православної Церкви – Вселенський Собор, але його не було.

Передачу Константинополем Київської митрополії Москві в 1686 р. визнали всі найдавніші Помісні Церкви: Олександрійська, Антіохійська і Єрусалимська, про що є відповідні документи. Сьогодні односторонню заяву Константинополя про повернення Київської митрополії не визнала жодна Помісна Церква.

Протягом більше 300 років Константинополь не заявляв про будь-які порушення, уявні або дійсні, умови передачі Київської митрополії. Таким чином, були пропущені всі мислимі терміни позовної давності. 17-е правило IV Вселенського Собору встановлює тридцятирічний термін давності для можливого соборного розгляду спорів про належність навіть окремих церковних парафій: «Парафії в кожній єпархії… повинні незмінно перебувати під владою єпископів, завідувачів ними – і особливо, якщо в продовження тридцяти років безперечно вони мали їх у своєму веденні і управлінні».

«Але не над усіма без винятку митрополитами Константинопольський патріарх поставляється суддею, а тільки над підлеглими йому».

Іоанн Зонара

До Київської митрополії в 1686 р. входили території, розташовані не тільки в Україні. Частина з них перебувала на землях нинішніх Білорусі, Латвії та Російської Федерації. З іншого боку, приблизно дві третини території України ніколи не входили до складу Константинопольської церкви. На нинішній території країни з тієї Київської митрополії перебувають тільки Київська, Луцька, Львівська та Чернігівська єпархії. А такі єпархії як Одеська, Херсонська, Миколаївська, Сімферопольська, Донецька, Криворізька, Луганська, Конотопська, Запорізька і багато інших, засновані вже в XVIII столітті і пізніше. Але Константинополь заявив, що повернув собі тільки ту частину Київської митрополії, яка розташована на території України, що є порушенням умов передачі Київської митрополії у 1686 р.. Фанар також оголосив, що забирає собі єпархії південно-східної України, які йому ніколи не належали, що є прямим порушенням заповіді «не вкради».

Київська митрополія зразка 1686 р. і нинішня Українська Православна Церква кардинально різняться за кількістю єпископату, духовенства, парафій, монастирів, духовних навчальних закладів і так далі. Кінець XVII століття на українських землях характеризується істориками як «Руїна». Віддавши Москві розорену Київську митрополію в 1686 р,. Константинополь хоче тепер отримати Українську Православну Церкву в нинішньому квітучому стані. А це знову ж порушення заповіді «не вкради».

Пункт 6

«Кажуть, що державна влада не мала права втручатися в церковні справи, а тому ПЦУ – це чисто політичний проект, це "Церква Порошенка".

Неправда. Позиція держави завжди була важливою при проголошенні новітніх автокефалій. Більше того, іноді автокефалію проголошувала не Церква, а держава. Так було в Греції в 1833 р. І тільки в 1850 р. ця автокефалія була визнана».

По-перше, державна влада не має права втручатися в церковні справи згідно з канонами Церкви. 30-е правило святих апостолів говорить: «Якщо який єпископ, мирських начальників використавши, через них отримає єпископську в Церкві владу, нехай буде вивержений і відлучений, і всі сполучені з ним».

Саме це сталося з Епіфанієм Думенком, який, «мирських начальників використавши», став главою ПЦУ. Петро Порошенко, Андрій Парубій, Володимир Гройсман та інші сьогоднішні мирські правителі України створили ПЦУ. Порошенко безпосередньо вів усі переговори, скликав «об'єднавчий Собор» 15 грудня 2018 р. і керував його роботою з президії. В Томосі про створення ПЦУ Порошенко вказаний як один з його одержувачів, що є нечуваною справою для Православних Церков.

ПЦУ не має ніяких інших завдань, крім політичних. Вона покликана стати основою української державності і незалежності, про що говорять всі її члени і прихильники. Наприклад: «Отримання Україною Томосу – надзвичайно важлива духовна складова нашої незалежності. Аж ніяк не менш важлива, ніж Акт про державну незалежність і референдум про державну незалежність, які були в 1990 і 1991 роках. <…> Церква наша єдина – це духовний фундамент української держави» (виступ Петра Порошенка у Вінниці 13 січня 2019 р.).

Тому висновок однозначний: ПЦУ створена волею політиків і для вирішення політичних завдань. Уже тому вона не може бути Церквою Христовою.

По-друге, приклади інших «новітніх автокефалій» в даному випадку недоречні. Це були держави, які заявляли про себе і записували у своїх Конституціях, що вони є православними. Наприклад, ст. 38. Конституції Болгарського Царства 1879 р. свідчила:«Болгарський цар не може сповідувати ніякої іншої віри крім Православної». Ст. 39: «Болгарське царство в церковному відношенні, складаючи нероздільну частину болгарської церковної області, підпорядковане Священному Синоду – вищій духовній владі Болгарської Церкви, де б ця влада не перебувала».

Українська Конституція говорить, що «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від Церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова» (ст. 35).

Для того, щоб українська влада могла організовувати ПЦУ, їм потрібно спочатку змінити Конституцію України. І тоді логічно було б заборонити в ній гей-паради, аборти та інші гидоти. А то як до Церкви лізти – ми православні, а як жити за євангелією – так ми ліберали європейського зразка.

Пункт 7

«Кажуть, що ПЦУ жодна з автокефальних Церков, крім Константинопольської, не визнають і ніколи не визнають.

Напівправда. Отже, неправда. Дійсно, ПЦУ на даний момент (місяць після вручення Томосу) визнається тільки Вселенським патріархатом. Інші Церкви продовжують вивчати українське питання. Кожна з них у свій час винесе соборне рішення, і тільки воно буде мати значення, а не персональні заяви певних ієрархів, на яких зараз багато спекулюють і бажають їх позицію представити як єдину позицію всієї Церкви».

Тобто автор погоджується, що жодна Помісна Церква не визнає ПЦУ. Далі вже можна не коментувати. Пішов вже, до речі, третій місяць з дня «об'єднавчого Собору». Руська, Польська, Сербська, а 18-го лютого вже і Кіпрська Церкви офіційно заявили про невизнання розкольників. Що вирішать інші – покаже час. Однак дії Константинополя настільки беззаконні, що визнати їх – це розписатися в своїй повній залежності від зовнішніх покровителів.

Пункт 8

«Кажуть, що ПЦУ – це легалізований розкол.

Неправда. ПЦУ створена шляхом надання автокефалії відновленій Київській митрополії, до складу якої увійшли усі ті, хто цього бажав. 11 жовтня духовенство і віряни УПЦ КП і УАПЦ прийняті за ікономією, тобто з милості. Вони увійшли до складу Константинопольського патріархату. <…> Отже, Томос вручався не розкольникам, а канонічним вірянам Константинопольського патріархату».

Автор намагається одне беззаконня виправдати іншим беззаконням. Рішення Фанару про прийняття до церкви розкольників з УПЦ КП і УАПЦ такі ж недійсні, як і всі інші його рішення по «українському питанню». Про те, що Константинополь не мав ніякого права «повертати» собі Київську митрополію зразка 1686 р., вже сказано в Пункті 5.

Константинополь стверджує, що «зняв анафему» і оголосив «возз'єднаними з Церквою» українських розкольників – Філарета Денисенка і Макарія Малетича з усіма їхніми послідовниками, оскільки він має повноваження судити в останній інстанції кліриків з інших Помісних Церков. Однак це рішення Константинополя недійсне з наступних причин.

Константинополь не має і ніколи не мав повноважень судити єпископів і духовенство інших Помісних Церков. 17-е правило IV Вселенського Собору надає єпископу Константинополя право суду лише над єпископами своєї Константинопольської церкви і ні над якими іншими. Саме так це правило розумів Іоанн Зонара, про що ми писали вище.

Константинополь оголосив себе верховним суддею, але не провів ніякого судового розгляду справи Філарета Денисенка і Макарія Малетича. Не було жодного засідання, на якому Синод або інший орган заслухав б доводи Денисенка і Малетича, так і УПЦ і РПЦ, що наклали на них канонічні заборони. Не було винесено жодного судового рішення з цього питання.

Анафему або інші канонічні заборони щодо єпископату і духовенства може скасовувати або той, хто їх наклав, або вищий орган. Філарета анафематствував Архієрейський Собор РПЦ. Відповідно, і знімати анафему може тільки Архієрейський Собор РПЦ або ж вищі інстанції: Помісний Собор РПЦ або Вселенський Собор Православної Церкви. Але ніяк не Синод Константинопольської церкви.

Тому Рішення Константинополя від 11.10.2018 р. про «возз'єднання» розкольників з Церквою є недійсним. Його не визнає жодна Помісна Церква. УПЦ КП і УАПЦ, що об'єдналися в ПЦУ, все одно залишаються розкольниками.

Пункт 9

«Кажуть, що таїнства в ПЦУ є недійсними.

Неправда. ПЦУ перебуває в спілкуванні з Константинопольським патріархатом, з яким перебувають у євхаристійному спілкуванні всі автокефальні Церкви, крім РПЦ, яка, незважаючи на всі свої заяви і рішення, все одно визнає дійсність таїнств в Константинопольському патріархаті. Яскравим доказом цьому є дозвіл вірянам РПЦ причащатися в Свято-Пантелеймонівському монастирі на Афоні, який перебуває в юрисдикції Константинопольського Патріархату. А щодо дійсності хіротоній (висвячень) у колишніх УПЦ КП та УАПЦ, то реальність така. До Синодального рішення Константинопольського патріархату від 11.10.2018 р. ні одна автокефальна Церква не визнавала дійсності їхніх єпископських і священицьких висвячень. З 11 жовтня вони визнані дієвими по ікономії, тобто за милостивої поблажливості. Так само діяла і РПЦ у своїй історії. Наприклад, при возз'єднанні з розкольницькою РПЦЗ в 2007 р., яка не визнавала навіть Хрещень, здійснених в РПЦ. Багато було між цими Церквами взаємних образ і анафем, однак, коли настав момент приєднання, то взяли в сущому сані та без вимог покаятися, і всі обряди були визнані дійсними».

По-перше, Константинополь може скільки завгодно визнавати розкольників, але вони від цього благодатними не стають (Пункт 8). За влучним висловом митрополита Запорізького Луки (Коваленка), рішення Фанару про визнання розкольників – це «довідка трупу про те, що він живий». Оживити цей труп може тільки покаяння. Але його, на жаль, поки немає.

По-друге, Свято-Пантелеймонівський монастир на Афоні висловлює рішучу незгоду з діями Фанару і не визнає їх. Нещодавно він закрив ворота перед делегацією ПЦУ. А семеро ченців з монастиря Ватопед, після того, як той пустив розкольників до себе, перейшли в Свято-Пантелеймонівський.

По-третє, рішення Кіпрської Церкви від 18.02.2019 р. ясно показує неспроможність твердження про те, що хіротонії та інші таїнства ніби можна визнати заднім числом. Цитата з Рішення Синоду Кіпрської Церкви: «Двотисячолітній досвід Кіпрської Церкви, і всієї Православної Церкви в цілому, дає нам підстави сумніватися в можливості узаконення "заднім числом" тих висвячень, які були здійснені забороненими, відлученими і підданими анафемі єпископами. Заборону, відлучення та анафему окремих осіб, які стали ініціаторами української кризи, визнали всі православні. Право апеляції, коли вона подається, повинно мати певні обмеження щодо термінів її подання [з цих прав] та його розгляду».

По-четверте, порівняння з возз'єднанням РПЦ і РПЦЗ недоречне з багатьох причин. Ось головні:

• Возз'єднання РПЦ і РПЦЗ було подоланням розколу, а не його легалізацією.
• Покаяння з обох сторін все-таки мало місце.
• РПЦЗ возз'єдналося саме з тією Помісною Церквою, від якої вона і відокремилася.
• Будь-яких соборних анафем або невизнання таїнств не було.

Пункт 10

«Кажуть, що в ПЦУ заборонено проводити богослужіння церковнослов'янською мовою.

Неправда. У свій час і колишній глава УПЦ КП патріарх Філарет, і сьогоднішній предстоятель Православної Церкви блаженніший митрополит Епіфаній неодноразово відзначали, що рішення, якою мовою має вестися богослужіння, приймає сам прихід. Якщо люди хочуть українську – будь ласка, якщо церковнослов'янською або румунською – немає заперечень. При необхідності можна і комбінувати. Вибір за громадою храму».

Якщо всерйоз ставитися до слів Філарета, то правда якраз в тому, що він абсолютно чітко, ясно і недвозначно заявив: «Вже ніколи не буде повернення до церковнослов'янської мови в богослужіннях»! 

Звичайно, можна «забути» про такі незручні слова. Але навіть і тоді  доводи «драбинковців» один в один будуть схожі на слова Порошенка про те, що ніхто нікого не буде примушувати переходити в ПЦУ. Повна свобода вибору! Насправді ж це виглядає так: вас будуть викликати в СБУ, проводити обшуки, порушувати кримінальні справи, захоплювати ваші храми, бити, принижувати, всіляко шельмувати в ЗМІ, але ви, звичайно, можете і не переходити в ПЦУ.

«Двотисячолітній досвід Кіпрської Церкви, і всієї Православної Церкви в цілому, дає нам підстави сумніватися в можливості узаконення "заднім числом" тих висвячень, які були здійснені забороненими, відлученими і підданими анафемі єпископами».

Рішення Кіпрської Церкви від 18.02.2019 р.

Саме в такому дусі висловився Філарет в іншому своєму виступі: «Богослужбова мова принципово повинна бути українською. І проповідь українською. Але ми будемо допускати і церковнослов'янську мову, і проповідь російською мовою. Тобто не буде такого, знаєте, утисків щодо богослужбової мови». Тобто з поблажливості до «немощів» іноді, в деяких випадках, будемо допускати і церковнослов'янську. Але українська – принципово!

Ось такі вийшли заперечення на заперечення. Чиї аргументи більш вагомі – кожен нехай вирішує сам.

Читайте також