Казки дідуся ПЦУ: новітня історія українського Православ'я від Філарета

«Почесний патріарх» ПЦУ Філарет Денисенко

Напередодні свого 90-річного ювілею Філарет Денисенко, якого колишній екзарх архієпископ Даниїл (Зелінський) назвав «дідусем Православної Церкви України», дав інтерв'ю програмі «ТСН Тиждень», в якому розповів багато цікавого.

Місцеблюститель і КДБ

Цей випуск «ТСН Тиждень» варто подивитися вже заради того, щоб почути, з яким придихом і досадою ведуча вимовляє фразу: «Російську Церкву міг очолити українець. Більш того, навітьмав. Але Кремль і КДБ влаштували справжню змову». Тобто виходить, що РПЦ зараз очолював би пан Денисенко, і це було б гордістю для України? А хто був би сьогодні головним «московським попом»? Пан Денисенко. Хто був би зараз горезвісною «рукою Москви»? Пан Денисенко. Кого б зараз шельмувала програма «ТСН Тижден»? Пана Денисенка.

У цьому вся українська пропаганда: поливати Руську Православну Церкву брудом і одночасно шкодувати про те, що українець її не очолив.

Жалкує про це і сам Філарет. І теж нарікає на КДБ: «Тоді вибирали (Патріарха Московського – Ред.) в Радянському Союзі КГБ і Політбюро». За версією «дідуся ПЦУ», коли після смерті Святійшого Патріарха Пимена його призначили місцеблюстителем патріаршого престолу, це було несподіванкою для всіх: «Так ось, коли в дев'яностому році помер Патріарх Пімен, мене обрали на Синоді місцеблюстителем. І це обрання було для членів Синоду несподіваним». Члени Синоду самі обрали Філарета місцеблюстителем і самі ж цьому здивувалися?

Більш того, здивувалася і радянська влада: «І для влади несподіваним. Чому несподіваним? Тому що вже був обраний КГБ митрополит Ленінградський Олексій. На Соборі, на Архієрейському, вже я відчув, що я не та особа на престолі Московському».

Невирішеним залишається питання: а як члени Синоду могли призначити Філарета місцеблюстителем всупереч думці КДБ? Адже, за його словами, всі архієреї дуже щільно взаємодіяли з КДБ і не могли прийняти жодного важливого рішення без цього радянського відомства. Тим більше таке важливе питання, як місцеблюстительство, просто не могло бути вирішене без відповідного узгодження (за словами Філарета).

За традицією радянських часів наступним патріархом ставав саме той, кого Синод обирав місцеблюстителем після попереднього патріарха. Тому, якщо повірити пану Денисенку, що члени Синоду при обранні місцеблюстителя діяли за вказівкою КДБ, то це відомство якраз і вказало на Філарета як на місцеблюстителя і майбутнього патріарха.

«Я не та людина на престолі Московському».

Філарет Денисенко

До всього іншого, КДБ не могло обрати митрополита Ленінградського Алексія, тому що в той час СРСР вже тріщав по швах, а митрополит Алексій (Рідігер) був вихідцем із Естонії, чи не першої Радянської Республіки, яка заявила про вихід з СРСР. Ще 16 листопада 1989 р. Верховна Рада Естонської РСР прийняла Декларацію про суверенітет Естонії, а 30 березня 1990 р. – Постанову про державний статус Естонії.

Ні, КДБ в якості патріарха потрібен був якраз Філарет, дуже давній співробітник КДБ на прізвисько «Антонов», відданий Комуністичної партії і Радянському уряду.

Протоієрей Павло Адельгейм у своїх спогадах наводить промову ректора Київської духовної семінарії архімандрита Філарета (Денисенка) в кінці 1950-х років: «…я, син шахтаря, став архімандритом і ректором. За якої іншої влади це могло б статися? Під чиїм небом ви живете? Чий хліб їсте? По чиїй землі ходите? Ви невдячні, вас радянська влада вчить». Саме така людина і потрібна була КДБ в настільки критичний для СРСР час на чолі Руської Православної Церкви. І йому до патріаршества залишався один крок, але щось пішло не так.

Філарет описує свій провал при голосуванні за кандидатуру патріарха на Помісному Соборі 1990 р. так: «Сталося так, що мене не обрали. Бо був, як я вже сказав, був вже підготовлений інший». Кореспондент ТСН задає уточнювальне запитання: «Тобто ви підтверджуєте, що КДБ фактично керувало Церквою і КДБ обрало Предстоятелем Олексія?» На що Денисенко відповідає ствердно.

«Останній патріарх»

А ось як про це розповідає безпосередній учасник тих подій, на той час права рука Філарета, молодий вікарій Київської єпархії, єпископ Іонафан (Єлецьких) (нині митрополит Тульчинський і Брацлавський УПЦ):

«Після смерті Патріарха Пимена настав момент "бути чи не бути" Філарету Московським Патріархом. Та обставина, що він тривалий час займав першу історичну кафедру в Руській Церкві – Київ і став місцеблюстителем Патріаршого Престолу, (фактично главою Руської Церкви), додавало йому впевненості, що він неодмінно буде Патріархом. Адже стати місцеблюстителем в ті часи можна було тільки зі схвалення Політбюро КПРС, бо в радянські часи церковні вибори не були абсолютно вільними. <…>

Пам'ятаю проводи місцеблюстителя на Архієрейський Собор РПЦ для виборів Патріарха. Філарет був особливо урочисто налаштований, мабуть, вже передчував, що повернеться до Києва в зеленій мантії Патріарха. На найвищому рівні в Києві він був вже проінформований про те, що вибір "керівництва" припав на нього. У Київському Флорівському монастирі Євгенія Петрівна замовила Філарету білосніжний куколь Московського Патріарха. <…>

До Москви я приїхав пізніше. Знайшов Філарета. Він "скромно" зайняв один із номерів готелю в Даниловому монастирі, демонстративно, як місцеблюститель, не займаючи патріарших покоїв. Я спочатку навіть розчулився: яка скромність! Сміюся тепер над своєю наївністю. Все було розраховано. Він зайняв цей номер із далеким розрахунком. <…>

Він ні на секунду не покидав заповітну кімнату з телефонним апаратом. Він чекав. Але не законних виборів, а дзвінка з Політбюро ЦК КПРС з повідомленням, що вибір Компартії випав на нього. Анатолій Лук'янов, тодішній голова Верховної Ради СРСР, за чутками, що циркулюють серед архієреїв, вже після обрання Патріарха, пояснював йому відсутність дзвінка тим, що, мовляв, часи вже не ті, надворі перебудова, і що Політбюро вже не може вплинути на єпископат в умовах гласності і плюралізму».

«Філарет чекав. Але не законних виборів, а дзвінка з Політбюро ЦК КПРС з повідомленням, що вибір Компартії випав на нього».

 

Митрополит Іонафан (Єлецьких)

На виборах патріарха на Помісному Соборі у 1990 р. митрополит Алексій (Рідігер) отримав у першому турі 139 голосів, митрополит Володимир (Сабодан) – 107 і митрополит Філарет (Денисенко), який головував на тому Соборі, – 66. У другому турі митрополит Алексій – 166 голосів, митрополит Володимир – 143. Ця досить незначна різниця в голосах, поданих за митрополита Алексія і митрополита Володимира, зайвий раз доводить, що ніяке КДБ не обирало митрополита Алексія на посаду Патріарха. Голосування було дійсним волевиявленням єпископату РПЦ.

Митрополит Іонафан у своїх спогадах розповідає, як Філарет сприйняв своє фіаско: «Коли ж я підійшов до переможеного Філарета, він із зацькованим виглядом промовив злощасні слова, від яких похололо всередині: "Ви бачите, владико, останнього патріарха єдиної Руської Церкви. Вони зробили помилку"».

Послаблення українського Православ'я

Далі кореспондент ТСН переходить на тему взаємин із українською спадкоємницею радянського КДБ – Службою безпеки України – і задає запитання: «А СБУ в період незалежності якось намагалася втручатися у справи вашої Церкви?» І тут у голосі «дідуся ПЦУ» прозвучала ностальгія: «Ми маємо з ними контакти, але на відміну від того,  КГБ і нинішня СБУ – це колосальна різниця. Там без них нічого не можна робить, а тут ми вільні і можемо робити те, що їм не подобається».

Шкода, кореспондент не уточнив, а що ж таке зробив Філарет зі своїми прихильниками, що не сподобалося СБУ? І чому пан Денисенко, який сьогодні так критикує КДБ, не висловив жодного слова протесту, коли СБУ чисто кедебешними методами зганяла єпископат УПЦ на «об'єднавчий Собор» 15 грудня?

Після цього співрозмовники згадали, як під час перебування Філарета митрополитом Київським український єпископат направив до Московської Патріархії прохання про автокефалію. Денисенко про це розповів так: «Єпископат одностайно. Ніякого тиску не було – і єпископат, і миряни, і духовенство, всі. Мало того, кожен з них підписав. У тому числі і нинішній Митрополит Онуфрій. Стоїть його підпис про автокефалію».

Але насправді було не так. І тиск на єпископів з боку Філарета був, і погрози, і подальше зміщення зі своїх кафедр незгодних. Нині заборонений у священнослужінні колишній митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський, а на той момент випускник КДАіС Олександр Драбинко у своїй кандидатській дисертації «Православ'я в посттоталітарній Україні» (2002 р.) ці події описує наступним чином:

«Під тиском тодішнього митрополита Філарета Собор Української Православної Церкви (1-3 листопада 1991 р. – Ред.) виніс наступну Постанову: "Звернутися до Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і єпископата Руської Православної Церкви з проханням дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто автокефалію, оскільки проголосити автокефалію може тільки вищий орган Помісної Церкви в особі Собору єпископів". <…>

Необхідно акцентувати увагу на тому, що "рішення" про повну самостійність УПЦ було прийнято керівництвом, як то кажуть, "згори". Продиктоване воно було не актуальністю бажання автокефалії в середовищі церковного народу, а майже виключно особистим бажанням Предстоятеля в руслі офіційної державної політики».

22 січня 1992 р. митрополит Філарет провів єпископську нараду УПЦ, на якій і було прийнято те саме «звернення» до РПЦ про автокефалію, під яким стоїть підпис нинішнього Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Онуфрія. Але в інтерв'ю «ТСН Тиждень» «дідусь ПЦУ» чомусь замовчує про те, що навпроти підписів трьох єпископів – Онуфрія (Березовського), Сергія (Генсицького) та Аліпія (Погребняка) – стоять слова «Не згоден».

Ось як про це розповідає учасник подій, митрополит Тернопільський і Кременецький Сергій: «Всі підписували. І тут підходить час підписуватися мені, і я ось в цей момент весь горю, тремчу. Серце вискакує з грудей. Страшно. Не знаю, як, що. І тут мимоволі я підмахнув. І відразу думаю: "Що я наробив?!" Владика Онуфрій не підписав, владика Аліпій не підписав. І коли йому (Філарету – Ред.) це дали, він говорить: "Як?! Не підписали! Ах, ви такі-сякі!" Але, каже, закон такий: ви повинні підписати, а якщо ви не згодні, ви повинні написати пояснення, що ви не згодні з тим-то, тим-то. Я беру у них і теж підписую, що теж не згоден. І коли я підписав – все, я спокійний, рука не тремтить, серце на місці, нормально. Я відношу йому (Філарету – Ред.), і тут "Як?! І ви з ними?!" І тут почалося!» (з документального фільму «Анатомія розколу»).

Ось таким хитрим чином старий партійний апаратник виманив підпис. А тепер він може щосили заявляти, що підпис Митрополита Онуфрія під «Зверненням» є.

«Рішення» про повну самостійність УПЦ було продиктовано майже виключно особистим бажанням Філарета в руслі офіційної державної політики.

З дисертації Олександра Драбинка

 

Проти єпископів, які написали «Не згоден», відразу ж почалися репресії. На наступний же день, 23 січня, їх змістили з кафедр. Але негативне ставлення до автокефалії було далеко не у трьох архієреїв. Олександр Драбинко пише:

«Рішення Синоду викликало обурення пастви, яка перебувала в окормленні зміщених архієреїв, і вона не випустила їх зі своїх єпархій, а єпископ Іларіон не був допущений зайняти нову кафедру. <…>

В Україні виникла реальна загроза нового розколу – тепер вже всередині УПЦ. Потік листів та телеграм, спрямованих у Московську Патріархію від парафій, монастирів, духовних шкіл, окремих священнослужителів і мирян із проханням запобігти розділенню Руської Церкви і зберегти чинний статус Української Православної Церкви, наростав. В Україні наростала церковна смута, почали активну діяльність не тільки автокефалісти, але і представники "зарубіжників", "істинно-православних", "богородичного центру". Не випадковою була саме в цей час активізація "Білого братства".

Ослаблене від внутрішнього протистояння Православ'я не могло дати належну відсіч набіглих в Україну закордонним проповідникам і деструктивним сектам різного спрямування. Відповідальність за подальше їх поширення в нашій країні лежить на колишньому митрополиті Філареті, який дестабілізував церковне середовище».

Від казок до погроз

Далі кореспондент «ТСН» договорився до того, що Архієрейський Собор у Харкові був скликаний не найстаршим за хіротонією українським архієреєм, митрополитом Никодимом (Руснаком), а… СБУ, в якій працювали співробітники КДБ. Це СБУ-КДБ нібито звезла всіх українських архієреїв до Харкова. Відразу ж запитання: чому до Харкова, а не до Києва? В Києві набагато зручніше і Собор провести, і Філарета зняти, і кафедральний Володимирський собор з резиденцією на Пушкінській, 36 не дати Філарету захопити. Але могутня спецслужба чомусь до цього не додумалася.

Все було зовсім не так. «Спочатку Собор передбачалося провести в Києві. Але Філарет під час чергового дзвінка владики Никодима, який просив про скликання Собору, продовжував погрожувати: "Майте на увазі, якщо ви приїдете до Києва, вас поб'ють камінням, ви ніг не заберете з Києва", – говорив він митрополиту Никодиму. Саме ця обставина і послужила єдиною причиною того, що було прийнято рішення зібратися єпископам у Харкові. Погрози з Пушкінської були небезпідставні. <…> Знаючи про тісні зв'язки Філарета з політичними структурами та відповідними державними службами, від нього можна було чекати будь-яких провокацій» (з дисертації Олександра Драбинка «Православ'я в посттоталітарній Україні»).

Але навіть ця явна брехня про чільну роль СБУ в Харківському Соборі 1992 р. не може затьмарити ті слова, які звучать далі з вуст Філарета. На Харківському Архієрейському Соборі одноголосним рішенням українського (не російського, зауважте) єпископату митрополита Філарета змістили з Київської кафедри і заборонили в священнослужінні. Але Філарет цьому рішенню не підкорився і пішов у розкол. І в цьому, виявляється, винна… Москва!

Ось що зараз заявляє пан Денисенко: «Так. Це Москва розколола Українську Церкву. Яким чином? Скликала цей Харківський Собор. Скликати Собори має право тільки предстоятель, а предстоятелем був я, і я не скликав. Собор цей Харківський проходив вночі, при закритих дверях, при вимкнених телефонах».

Завжди, за всю двотисячолітню історію Церкви, Собор архієреїв мав право скидати свого предстоятеля. В одній тільки Константинопольській церкві це відбувалося більше сотні разів. І виходить, Москва чомусь винна, що Філарет не підкорився соборному рішенню? А як бути з клятвою Філарета про те, що він обіцяє піти з поста Київського митрополита, яку він дав на Архієрейському Соборі РПЦ у квітні 1992 р.?

Зберігся аудіозапис: «Ми все-таки повинні не забувати про нашому слові. Сказано в Євангелії: нехай у вас буде: "так – так", "ні – ні". А все, що понад це, – від лукавого. Якщо я сказав, що це зроблю, то я зроблю. Я подам прохання Архієрейському Собору Української Православної Церкви про те, що я прошу, ніби взяти від мене ось ці повноваження, права предстоятеля Української Православної Церкви і обрати на це місце нового предстоятеля».

«Відповідальність за подальше їх поширення в нашій країні лежить на колишньому митрополиті Філареті, який дестабілізував церковне середовище».

 

З дисертації Олександра Драбинка

 

А ось свідчення учасників «нічного Собору з відключеними телефонами»: «"Собор тривав дві доби, – згадує митрополит Никодим. – Після його закінчення офіційна преса від імені уряду заявила, що Никодим скликав Собор, але ніхто про це нібито не знав. Так з першого дня почалася фальсифікація". У продовження роботи Собору через кожні дві години митрополита Никодима викликали на телефонну розмову з Адміністрацією Президента Л. Кравчука, який з повагою ставився до Харківського владики. З Адміністрації передавали: "Никодиме Степановичу, Леонід Макарович сподівається на добру дружбу і просить не чіпати Філарета"» (з дисертації Олександра Драбинка «Православ'я в посттоталітарній Україні»).

На запитання кореспондента: «Хто з українських президентів негативно ставився до вашої Церкви?» «дідусь ПЦУ» відповідає: «Негативно до нашої Церкви ставився Янукович. Він дав команду по районах переводити парафії Київського патріархату в Московський Патріархат».

Запитання: хоч хто-небудь може показати в Україні таку парафію, яку влада насильно перевела з Київського патріархату в УПЦ? Зате зараз влада просто лютує в насильницьких переведеннях парафій УПЦ в ПЦУ. Причому не тільки влада на рівні району, а сама верховна влада в державі.

Не оминули співрозмовники і питання про місце Філарета в структурі ПЦУ. «Сьогодні предстоятель Української Православної Церкви митрополит Єпіфаній, – говорить він. – Але я не відмовляюся від участі в розбудові Української Церкви». Тут кореспондент робить невелике уточнення: «Як член Синоду?» На що «дідусь ПЦУ» відповідає: «І як член Синоду, і як патріарх. Бо я – невизнаний патріарх для світового Православ'я, але для України я – патріарх».

Патріарх під керівництвом митрополита? Якась вже надто сюрреалістична структура управління релігійної організації.

І наостанок вже не казочка, а без обиняків озвучена схема рейдерського захоплення Києво-Печерської та Почаївської лавр.

Кореспондент ТСН:

– Про Почаївську лавру, про Києво-Печерську лавру. Як держава має їх повернути з рук Московського Патріархату? Ви, звичайно, і всі кажуть: не має бути насилля. Який ви бачите інший механізм?

Філарет:

– Вони повинні перереєструватися в Російську Православну Церкву, а вони не захочуть – не будуть мати права юридичної особи, позбудуться багато чого.

– У тому числі і лавр?

– В тому числі. Да.

Ось такі казочки «дідусі ПЦУ» пропонує послухати телеглядачам антицерковний канал ТСН. А щоб ці казочки не здалися комусь дійсністю, СПЖ пропонує всім подивитися фільм «Чорний патріарх».

Читайте також