Химерний суд митрополита Симеона

Колишній митрополит Вінницький Симеон віддав перевагу світському суду

15 грудня 2018 року в старовинному київському храмі святої Софії відбувся так званий «об'єднавчий Собор», на якому дві розкольницькі структури, УПЦ КП і УАПЦ, перетворилися в одну – ПЦУ.

На цьому заході, який анонсували як створення Єдиної Помісної Української Церкви, планували участь і багатьох представників Української Православної Церкви. Озвучували різні цифри: від 10 до 15. Однак у підсумку зрадити свою Церкву зважилися тільки дві людини – митрополит Вінницький і Барський Симеон (Шостацький) і митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (Драбинко).

Очікувана заборона

Те, що участь у незаконному з церковної точки зору зібранні обов'язково спричинить за собою канонічні заборони, прекрасно розуміли як владика Симеон, так і владика Олександр. Тому, випереджаючи логічний і природний хід речей (заборона в служінні з боку УПЦ), два митрополити-ренегати заручилися підтримкою патріарха Варфоломія. Той видав їм документ про те, що приймає їх в якості єпископів у свою юрисдикцію і звільняє «від всякої відповідальності або обвинувачення, або будь-якого іншого стягнення, що накладається <…> яким би то не було церковним органом». Фактично з цього моменту вони стали вважати себе кліриками Константинопольського патріархату.

Такий папір підписали на Фанарі 14 грудня, а значить, наступного дня, 15 грудня, на «Соборі» не було представників УПЦ.

Однак, згідно з Правилами святих апостолів, жоден єпископ не має права залишати свою єпархію, а тим більше переходити в юрисдикцію іншої Церкви, за власним бажанням. 14-те правило святих апостолів говорить: «Не дозволено єпископу залишати свою єпархію і в іншу переходити, якщо б і від багатьох був переконуваний – хіба коли буде деяка благослівна причина, що змушує його це творити, як може словом благочестя принести велику користь тим, хто там живе. І це не по своєму свавіллю, але за судом багатьох єпископів і за найсильнішим переконанням».

Фанар видав свою індульгенцію митрополитам-ренегатам 14 грудня, а значить, 15 грудня на «Соборі» не було представників УПЦ.

 

З цим правилом безпосередньо пов'язані ще два, 15-те і 16-те, які кажуть, що відхід в «іншу границю» «без волі єпископа свого» тягне для клірика заборону в служінні, а того, хто такого клірика прийняв, відлучають від Церкви як «вчителяі безчиння». Тобто без благословення Блаженнішого Митрополита Онуфрія, а тим більше без благословення Священного Синоду митрополити Симеон і Олександр не мали права змінювати юрисдикцію. В іншому випадку їх чекало церковне покарання.

Саме це мав на увазі Священний Синод, коли застосував до архієреїв Симеона і Олександра 39-те апостольське правило: «Єпископам всякого народу належить знати першого в них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу, не творити без його міркування: творити ж кожному тільки те, що стосується до його єпархії, і до місць,що до неї належать».

Nota bene: до речі, під покарання 16-го апостольського правила підпадає патріарх Варфоломій, який прийняв у спілкування митрополитів Олександра і Симеона без погодження з Синодом УПЦ та її Предстоятеля.

Так от, керуючись цими міркуваннями, 17 грудня 2018 року Священний Синод Української Православної Церкви заборонив у служінні митрополита Вінницького і Барського Симеона і митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександра.

Звернемо увагу на формулювання Синодальної постанови, оскільки вона вкрай важлива в контексті нашої розмови: «Констатувати, що участь Преосвященного митрополита Вінницького і Барського Симеона в так званому об'єднавчому Соборі, який відбувся 15 грудня 2018 року, є ухиленням в розкол, грубим порушенням архієрейської присяги, Постанови Собору єпископів Української Православної Церкви від 13 листопада 2018 року та рішення Священного Синоду Української Православної Церкви від 7 грудня 2018 року. У зв'язку з цим і на підставі 25-го і 34-го правил святих Апостолів, 2-го правила Антіохійського Собору, звільнити преосвященного митрополита Вінницького і Барського Симеона від управління Вінницькою єпархією, заборонити у священнослужінні і підкреслити, що євхаристійне спілкування з ним відтепер припиняється».

Як бачимо, ніяких оціночних суджень Синод не виносив, а просто констатував факт «ухилення в розкол», не більше.

«Захист честі та гідності» чи лукавство?

І ось буквально через кілька днів після заборони вже колишній митрополит Симеон спочатку заявляє про те, що в УПЦ немає любові, а потім, мабуть, бажаючи підкріпити свої заяви документально, подає в суд на Київську Митрополію Української Православної Церкви.

Шостацький Володимир Іванович просить «відновити його на роботі». Тобто просить суд скасувати рішення Священного Синоду УПЦ від 17 грудня.

Можна припустити, що колишній митрополит Симеон розраховував не надавати своєму позову розголосу, а провести все, так би мовити, в «домашньому колі» Вінницького суду. Тому що в іншому випадку абсолютно незрозуміло і відверто нерозумно виглядає пояснення, яке на наступний день з'явилося на сайті Вінницької єпархії ПЦУ.

Отже, читаємо: «Після появи в ЗМІ, що належать УПЦ МП, матеріалів під провокаційними заголовками про те, що митрополит Вінницький і Барський Симеон "нібито хоче поновитися на посаді в УПЦ" і з цією метою звернувся до суду, прес-служба Вінницької єпархії Православної Церкви України публікує пояснення щодо звернення до суду від самого митрополита Симеона».

Взагалі-то, «про поновлення на роботі» сказано в тексті судового позову громадянина Шостацкого В. І., опублікованого в багатьох ЗМІ, в т. ч. і світських. Всі вони зрозуміли словосполучення «про поновлення на роботі» як «відновлення на посаді». Просто тому, що Володимир Іванович Шостацький, займаючи з 2007 року Вінницьку церковну кафедру, «працював» (судячи з тексту судового позову) «митрополитом Симеоном», а не водієм, охоронцем або двірником.

Читаємо далі: «Однозначно про повернення до УПЦ МП не йдеться! Після рішення Синоду Вселенського патріархату від 11 жовтня Синод УПЦ втратив свою легітимність, а тому його подальші рішення не мають канонічної сили».

Але якщо Синод УПЦ, за словами колишнього митрополита Симеона, втратив свою легітимність, то навіщо тоді він брав участь як у роботі самого Синоду, так і в Архієрейському Соборі, що мали місце вже після 11 жовтня? Адже ще тоді він міг чітко заявити про свою позицію і зі спокійною душею йти зраджувати Церкву на «об'єднавчому Соборі».

Крім того, якщо легітимності не було, навіщо ж тоді ще митрополит Симеон заручився підтримкою патріарха Варфоломія від наступних після участі в «Соборі» заборон з боку УПЦ? Міг би, знову ж, зі спокійною душею і без оглядки йти на збори в святу Софію, оскільки Синод УПЦ нелегітимний. Так що лукавить колишній архієрей, лукавить.

Пішов від присяги

І наступний пасаж тільки підтверджує це лукавство. Владика Симеон запитує: «Чому я пішов до суду?» І сам же відповідає: «Тому що Указ, підписаний Митрополитом Онуфрієм, можна трактувати як покарання за ухилення від моїх обов'язків».

Стоп-стоп, саме за ухилення від обов'язків, які чітко прописані в архієрейській присязі, митрополита Симеона і заборонили в служінні. У тексті присяги, який свого часу читав архімандрит Симеон у присутності багатьох свідків, сказано:

«Еще же обещеваюся преданiя церковная, уставы святыя и чины вся Кафолическiя Восточныя Православныя Церкве хранити неизменно.

Обещаюся и церковный миръ соблюдати и твердо держати, и не единымъ убо нравомъ въ чесомъ противная Православней Кафоличестей Восточней Христiанстей Вере мудрствовати во вся дни живота моего, и последовати ми во всемъ и повиноватися всегда Блаженнейшему Митрополиту, и Преосвященнымъ Архiереемъ, братiи моей, во всемъ согласну быти и купночинну, по божественнымъ закономъ и священнымъ правиломъ Святыхъ Апостолъ и Святыхъ Отецъ, и любовь духовную вседушно къ нимъ имети, и яко братiю почитати.

Обещаю же ся во страсе Божiи и боголюбивымъ нравомъ вверенное ми стадо управляти, и усердно учити, и отъ всехъ ересей сохраняти, со всякимъ усерднымъ тщанiемъ… Обещаваюся врученную ми паству по обычаю Апостолъ посещати и назирати: како пребываютъ вернiи въ вере и во исправленiи делъ благихъ, а наипаче iереи; и смотрети съ прилежанiемъ, учити и запрещати, дабы расколы, суеверiя и ереси не умножалися, и дабы противнiи христiанскому благочестiю и благонравiю обычаи не повреждали христiанскаго житiя».

Як бачимо, він обіцяв коритися Блаженнішому, архієреям і братії, виконувати святі правила і берегти свою паству від ухилення в розкол. Однак всі свої обіцянки він порушив…

Залишимо за дужками той факт, що трохи пізніше владика Симеон в телеефірі сказав, ніби, будучи архієреєм, 22 з гаком роки, зомбував людей (тобто, знову ж таки, порушував єпископську присягу). Просто відзначимо, що Священний Синод УПЦ мав всі підстави заборонити його в служінні.

Тим більш дивним виглядає такий пасаж, що прозвучав із вуст колишнього митрополита: «Крім цього, поставлені під сумнів мої людські якості, такі як порядність і честь. Я – не розкольник і не дозволю себе так називати! Моя позовна заява – це крок захисту людської гідності і честі».

«Я – не розкольник і не дозволю себе так називати!»

Митрополит Симеон (Шостацький)

Але скажіть на милість, Володимире Івановичу, де і коли Синод поставив під сумнів ваші людські якості? Де і коли Синод назвав вас розкольником? Священний Синод УПЦ, як ми вже писали, не виносив і не виносить оціночних суджень. Архієреї нашої Церкви просто констатували факт ухилення в розкол свого побратима-митрополита Вінницького Симеона. І попросили вірян молитися про напоумлення його. Можливо, саме ця молитва ображає честь і гідність Шостацького В. І.?

Митрополит Симеон продовжує: «Люди і держави можуть сваритися і псувати відносини, а потім знову сходитися і робити щось спільне. Честь – інше. Відновити її майже неможливо».

У цьому місці ми не можемо не погодитися з колись шанованим архієреєм – дійсно, честь і гідність, особливо після зради, відновити майже неможливо. Єдиний вихід – це покаяння. І ми молимося про те, щоб «владика» Симеон згадав про це.

Чернець чи не чернець?

Наступні слова «митрополита» виглядають найбільш дивно: «Я звернувся в суд як Володимир Іванович Шостацький – керівник зареєстрованої юридичної особи – управління Вінницької єпархії».

По-перше, за традицією Православної Церкви єпископом може стати тільки чернець. Чернець – це людина, яка померла для світу. Під час постригу їй змінюють навіть ім'я. Володимиру Івановичу Шостацькому під час чернечого постригу дали ім'я Симеон. Володимир помер – Симеон народився. Монах, який згадує, що він і не чернець зовсім... ну, він і не чернець тоді. Хто ж сперечається?

По-друге, в даному випадку з вуст православного християнина звучать слова про незвичайне для віруючих людей розділення. Виходить, що в один час одна і та ж людина вважає себе «архієреєм» Симеоном, а в інший – громадянином Шостацьким Володимиром Івановичем. Тобто, коли він в храмі – він одна людина, а поза храмом – інша?

По-третє, Синод Української Православної Церкви, приймаючи рішення про призначення на Вінницьку кафедру, мав на увазі єпископа Симеона, а не Володимира Шостацького. А значить, і вимагати відновлення на роботі повинен митрополит Симеон.

Про це він згадує в наступному реченні: «Як митрополит Симеон, я підготував звернення і до церковних органів, які володіють компетенцією розглядати такі питання».

Володимир помер – Симеон народився. Монах, який згадує, що він і не чернець зовсім... ну, він і не чернець тоді.

В Україні такою компетенцією володіє все той самий Священний Синод, церковний суд і Архієрейський Собор. Ніде звернення митрополита Симеона не зареєстровано. Можливо, він мав на увазі Константинопольський патріархат? Але патріарх Варфоломій ще до «Собору» не надав вінницькому архієрею індульгенцію – грамоту, яка звільняла його від усіх заборон. Тому можна тільки припустити, що і в даному випадку митрополит Симеон знову лукавить.

Ну, і лише після звернення у світський суд і уявного звернення до церковних інстанцій «владика» згадав про суд Божий: «Нарешті, я буду стояти перед Божим Судом, який не звільняє від посад, а встановлює і показує все, як воно є!»

Тут, знову ж таки, не посперечаєшся. Дійсно, рано чи пізно, кожному з нас доведеться відповісти за свої вчинки. І якщо згадати, що «владика» Симеон порушив архієрейську присягу, порушив цілий ряд апостольських і інших правил Церкви, зрадив свою Церкву і паству, то відповідь йому доведеться давати дуже нелегку.

Суд у невірних

Взагалі потрібно особливо підкреслити, що сам факт звернення до світського суду вже є грубим порушенням церковних канонів, про який колишній митрополит Православної Церкви не може не знати. 15-те правило Карфагенського Собору забороняє це робити: «Розмірковуємо також, щоб хто б то не був із єпископів, або пресвітерів, або дияконів, або паламарів, аще маючи виниклу в Церкві справу обвинувальну або позовну, відречеться від церковного суду, і забажає виправдатися перед судилищами світськими, позбавлявся свого місця, хоча б і на користь його рішення послідувало. І це у справі обвинувальній, у справі ж тяжкій та позбавляється того, що придбав за рішенням справи, аще хоче втримати місце своє».

9-те правило 4-го Вселенського Собору також забороняє клірикам звертатися у світський суд: «Аще який клірик з кліриком же має судну справу: так не залишає свого єпископа, і так не перебігає до світських судилищ. Але спершу так робить свою справу свого єпископа, або, по волі того ж єпископа, обрані обома сторонами та складуть суд. А хто всупереч цьому надійде: так підлягає покаранням за правилами».

Крім того, судитися у «нечестивих» (тобто, в світському суді) забороняє і апостол Павло. У Першому посланні до Коринтян він пише: «Чи посміє хто з вас, маючи справу до іншого, судитися в неправедних, а не в святих? Хіба ви не знаєте, що святі світ судитимуть? Коли ж будете ви світ судити, то чи ж ви негідні судити незначні справи? (1 Кор. 6:1-2)

Хіба владика Симеон не читав ці слова апостола Павла? Звичайно, читав. Але, незважаючи на це, все одно звернувся до світського суду, щоб вирішити церковну тяжбу. Здавалося б, більшої безглуздості і уявити не можна. Адже за великим рахунком не може український суд, навіть якщо він найгуманніший суд у світі, скасовувати рішення церковного суду. Не в його це компетенції. Тоді з якої причини Володимир Іванович Шостацький подав судовий позов на Митрополію УПЦ?

Державна «Церква»

Як вважають аналітики, причин може бути кілька. Наприклад, ще 22 квітня 2016 року на сайті Верховної Ради зареєстрували законопроект про «особливий статус релігійних організацій» з керівними центрами в країні-агресорі. Згідно з документом, центральне і регіональне керівництво «особливих» організацій призначатимуть тільки за згодою держорганів. Таким чином планують виявляти «можливі прояви зовнішнього впливу і втручання з боку держави-агресора» через Церкви. Також за допомогою законопроекту хочуть попередити «прояви дестабілізації релігійного середовища і розпалювання міжрелігійної ворожнечі в Україні».

В 2016 році, коли цей законопроект тільки з'явився, ніхто з нас не вірив, що його можна втілити в життя. Це здавалося абсурдом, вивихом свідомості, повною нісенітницею. Однак сьогодні, коли Верховна Рада вже прийняла закон про перейменування «церковних організацій, керівні центри яких знаходяться на території країни-агресора» і коли держава почала переслідування священнослужителів УПЦ, звинувачуючи їх у «розпалюванні ворожнечі», прийняття такого законопроекту не бачиться настільки вже неможливим і фантастичним.

Якраз випереджаючи його, «владика» Симеон і звернувся до суду. Якщо він його виграє (а він його виграє, тому що в нашій країні казка давно вже стає реальністю), це послужить ще одним аргументом, щоб саме народні обранці призначали єпископів на церковні кафедри. Так би мовити, повністю демократичним шляхом. Наступні після цього рейдерські захоплення православних храмів і майна – лише справа часу.

Якщо митрополит Симеон виграє суд, це послужить ще одним аргументом, щоб єпископів призначали представники світської влади.

 

Звичайно, дуже шкода, що такий авторитетний і улюблений серед церковного народу архієрей, яким до недавнього часу був «владика» Симеон, вирішив проміняти Царство Небесне на обіцяні земними царями нагороди. І справа не тільки в тому, що ці нагороди тлінні й незначні, але і в тому, що в кінцевому підсумку вони все одно йому не дістануться навіть у тимчасове користування.

Тридцять срібняків нікому ще відчутної користі не принесли…

Тому нам залишається тільки молитися, щоб Господь наставив нашого брата, колишнього митрополита Симеона, наповнив його серце благодаттю і дарував йому дар покаяння, який тільки і здатний привести людину до єднання з Христом.

Читайте також