Навіщо святкувати Введення в храм Пресвятої Богородиці?

Введення в храм Пресвятої Богородиці

Християнське Передання говорить про те, що батьки Діви Марії, праведні Іоаким і Анна, були неплідні. Вони дали обітницю: якщо народиться дитина, присвятити її на служіння Господу. Народилася донька, і подружжя вирішило виконати свою обіцянку.

Вони зібрали родичів, одягли маленьку Марію в найкращий одяг і привели в Єрусалимський храм. Урочиста процесія супроводжувалася співом священних пісень. Поруч із Богородицею йшли діви з запаленими свічками в руках. У храмі її зустрів первосвященик. Трирічна Марія легко побігла сходами, що вели до храму (їх було 15). А далі Передання повідомляє дивовижну річ: первосвященик, отримавши якесь особливе одкровення від Бога, ввів Пресвяту Діву в Святая святих, куди мав право входити лише первосвященик, і то один раз на рік.

Ця подія безсумнівно було дивом. За всіма іудейськими законами цього ніяк не могло статися. Але Церква в богослужбових текстах свята наполягає, що Марія увійшла туди, куди заборонено було входити не тільки жінці, але навіть і священику.

Для чого Бог явив таке диво? Що воно може означати?

В канонах і стихирах свята постійно повторюється одна і та ж думка: у храм входить храм. Богородиця багаторазово називається храмом, що вмістив Самого Бога. І якщо Бог дозволяє їй увійти у Святая святих, значить, Марія більша за храм!

Ця думка теж відображена в піснеспівах Введення. Наприклад, у кондаку говориться, що коли вона увійшла в храм, то разом із собою ввела благодать Божу: «Пречистий храм Спасів,/ дорогоцінний палац і Діва,/ священний скарб слави Божої,/ днесь вводиться в дім Господній, благодать співводячи». Зазвичай буває навпаки: ми приходимо в храм і осіняємося благодаттю. Але тут все по-іншому: Богородиця, якій судилося вмістити невмісного Бога, вводить в храм особливу, нову благодать.

Для чого ми будуємо храми? Для того, щоб храмом стала людина.

Сьогоднішнє свято змушує задуматися про призначення храму і людини.

Для чого ми будуємо храми? Для того, щоб храмом стала людина.

Згадаємо, що таке храм в біблійному розумінні. Старий Завіт говорить про храм як про спеціальну будівлю для здійснення богослужіння. Старозавітне богослужіння не відбувалося без жертви. Жертвами були різні тварини (козли, тельці, овни) або ж приношення хлібні (борошно або коржі з єлеєм і сіллю). Храмова жертва не могла здійснитися без священика.

Однак у старозавітних пророчих текстах можна побачити безліч таємничих передбачень на майбутні жертви, мають духовну природу. «Жертва Богу – дух зажурений» (Пс.50,19); «підношення рук моїх – як жертва вечірня!» (Пс. 140, 2); «принеси в жертву Богу хвалу» (Пс. 49, 14); «приносьте жертви правди» (Пс. 4, 6); «благоволи ж, Господи, прийняти добровільну жертву вуст моїх» (Пс. 118, 108). Смисловий контекст цих фраз, вплетених у пишномовну канву месіанських пророцтв Псалтиря, свідчить про час виконання їх із приходом Месії, тобто Христа. Про це ж, на думку багатьох тлумачників, каже загадковий напис багатьох псалмів: «у кінець».

Що ж, виповнилися з приходом Христа ці стародавні пророцтва? Так, виповнилися.

Відкриємо Новий Завіт. Апостол Петро пише: «самі, мов живе каміння, будуйте з себе дім духовний, святе священство, щоб приносити духовні жертви, приємні Богові, Ісусом Христом» (1Пет. 2, 5). Які ж це духовні жертви? У Посланні до євреїв апостол Павло закликає: «Отож будемо через Нього безустанно приносити Богові жертву хвали, тобто плід уст, що прославляють ім'я Його» (Євр.13,15). Ось виконання пророцтв Давида! «Через Нього», тобто через Ісуса Христа, наше хваління Бога стає справжньою, духовною жертвою, прославляє «ім'я його». Подібно до того вогню, що горів невпинно в скинії, ми можемо і повинні «невпинно приносити Богу жертву хвали».

А ось ще пише Павло: «Не забувайте також добродійності і спілкування, бо жертви такі благоугодні Богу» (Євр.13,16). «Благаю вас, браття, милосердям Божим, віддайте тіла ваші в жертву живу, святу, благоугодну Богові» (Рим. 12, 1). «Писав вам, браття... за даною мені від Бога благодаттю бути служителем Іісуса Христа у язичників і виконувати священнодійство благовістя Божого» (Рим. 15, 15-16).  Ось вони, наші новозавітні жертви: хваління Бога, добротворчість, товариськість, святість тіла і подвиг благовістя! А з ними – і інші духовні чесноти, які, якщо здійснюються в ім'я Христове і в Дусі Святім, стають новими приємними для Бога жертвами, «в воню пахощів духовних».

Християнський погляд на людину як на храм Божий став можливий тільки після боговтілення. Різдво Сина Божого від Діви подарувало людству справжню славу і честь – відновлення спотвореного гріхом образу Божого, і радість богосинівства. Бог став людиною – і людина стала храмом. До цього людина вважалася або нікому не потрібним творінням злого бога (в дуалістичних релігіях Сходу), або жалюгідним трупоносцем (в античній думці). Прийшовши на землю, Творець всесвіту вигнав з храму (тобто з людини) торговців (бісів) і проголосив на всі віки: «дім Мій домом молитви назветься» (Мф. 21, 13). Відтепер в людському тілі може мешкати Бог.

Людина як храм Божий - це таємниця, корінням йде в таємницю богочеловечества Христа. Не прийшов би він, ми так і залишилися б вічно мучаться істотами, що не розуміють ні себе, ні світу. Всі таланти і здібності, з якими народжується людина, в усі дні життя нашого були б п'ятьма хлібами і двома рибами, не помноженими благодаттю. Але прийшов Він, благословляє людське єство, небесний Архієрей, зцілює і освячує всю людину, і з Його приходом стали можливі слова: «Ви храм Бога живого».

«Свята церква Божа є людина; вівтар у ній є душа, божественний жертовник – розум, а храм – тіло».

Необхідно зауважити, що святоотцівський духовний досвід, який втілив Євангеліє у життя, в точності підтверджує апостольські слова. Прекрасно пише про це прп. Максим Сповідник: «Свята церква Божа є людина; вівтар у ній є душа, божественний жертовник – розум, а храм – тіло. Тому що церква є образом і подобою людини, створеної за образом і подобою Божою». Про те, що ці слова є не просто слова, можна переконатися, розкривши житія святих. Життя кожного святого – це богослужіння.

Цікаво, що в давнину храми будувалися відповідно до пропорцій людського тіла. Храм для стародавніх християн був образом людини. Система мір, що вживалися при будівництві, була заснована на розмірах частин тіла. Відстань вимірювали ліктями, а також пальцями, долонями, кроками, сажнями – відстанню між кінцем середнього пальця лівої руки і кінцем середнього пальця правої руки при розведених руках. Знаменита «золота пропорція», якою древні будівельники здивували світ, знову ж родом із людського тіла. Це, наприклад, співвідношення між середнім пальцем і долонею, долонею і кистю руки, кистю руки і ліктьового суглоба і т. д. Людина була камертоном середньовічного храмобудівництва.

Після завершення будівництва православного храму в ньому завжди служиться так званий «Чин освячення храму». Хто був присутній коли-небудь на цьому прекрасному богослужінні, той знає, що порядок освячення храму подібний всьому тому, що робиться для освячення людини в таїнствах Хрещення і Миропомазання.

Обряд освячення храму починається молитвою і призиванням Святого Духу, тому що вівтар присвячується Всевишньому. Точно так само і перед хрещенням, адже людина Богу присвячується. Потім спеціально освячується престол – це вказує на вселення Господа в серці християнина. Престол омивається водою зі спеціальними молитвами, так само як і при Хрещенні. Після освячення престолу, жертовника і начиння освячується і весь храм кадінням, молитвою, кропленням святою водою – знову ж як у Хрещенні –  і помазанням святим миром стін храму, що ясно вказує на таїнство Миропомазання, що здійснюється над людиною після Хрещення. Після цього відразу служиться літургія – так і новохрещеного Церква якомога швидше причащає Тіла і Крові Христових. Причому літургія повинна, за статутом, служитися в щойно освяченому храмі сім днів поспіль. Це символізує те, що християнин відтепер покликаний безперервно здійснювати в серці своєму «жертву хваління і покликання».

Ми будуємо і освячуємо храми за образом людини – значить, ми людину вважаємо вище за храм! Людина в християнській системі цінностей завжди буде вище всього, тому що Бог став людиною. Але при цьому будемо пам'ятати, що благовістя про людину як про храм не є вже доконаний факт, але наше покликання, надзавдання. Вважаючи себе палацами і храмами, в душі ми можемо мати відхоже місце і в серці містити брудний притон, в якому розбійники, наші пристрасті, веселяться з блудницями – нашими лихими помислами.

Спочатку потрібно зруйнувати кубло, вигнати розбійників і блудниць, сльозами покаяння освятити місце під будівництво храму – і по цеглинці будувати, маючи терпіння і пам'ятаючи, що це справа не одного дня, але всього життя. Віра тут буде нам фундаментом, а цеглинками – справи; смирення – цементом, замішаним на воді покаянних сліз. А побудувавши храм, потрібно побоюватися осквернити його своїми гріхами.

Здивуємося красі Божого задуму про нас, але і злякаємося, тому що праця чекає велика і завдання дуже високі. Багато в цьому будівництві зривалися з лісів, багато кидали храм недобудованим і йшли. У нашій країні мільйони недобудованих, зруйнованих, запаскуджених, покинутих храмів – живих, але порожніх храмів, храмів з порушеними вівтарями, зірваними хрестами. Храмів, в яких замість запаху ладану – сигаретний дим, замість ангельських пісень –крик і мат, замість ікон – порнографічні картини. Ці покинуті храми є душі багатьох наших рідних і близьких – хрещені, але Бога не знають.

Попросимо сьогодні у Тієї, Хто стала храмом за життя, допомоги в побудові нашого внутрішнього храму. І скажемо Богу: «Ублажи, Господи, благоволінням твоїм Сіона, і нехай спорудяться стіни Єрусалимські» (Пс. 50, 20). І хай кожен день буде означати для нас хоч невелике, але просування в священному будівництві – творенні Господнього дому з приниженої гріхом, але прекрасної за задумом Божим істоти – людини.

Читайте також