РПЦЗ і філаретівці: чи доречна аналогія?

Митрополит Симеон не проти легалізації Фанаром УПЦ КП та УАПЦ

Митрополит Вінницький і Барський Симеон, аргументуючи відсутність свого підпису під рішеннями Архієрейського Собору УПЦ, пояснює, що незгоден із пунктом, де вказується: «Історія Православної Церкви не знає випадків подолання розколу шляхом його простої легалізації. Прийнявши такі антиканонічні рішення, визнавши розкольників в сущому сані, Константинопольський Патріархат, згідно з церковними правилами, сам став на шлях розколу».

Коментуючи свою позицію, владика Симеон проводить історичну паралель і звертається до досвіду злуки між  РПЦ і РПЦЗ, коли після майже восьми десятиліть розкол був подоланий, і тепер обидві Церкви перебувають у повному співпричасті. При цьому від представників РПЦЗ не стали вимагати покаяння в грісі розколу, а просто уклали «Акт про канонічне спілкування». Ось і Константинополь, кажуть його прихильники, міг прийняти в спілкування філаретівський розкол, не вимагаючи покаяння.

Що помилково в цій аналогії? Коротко сказати: все. Від початку до кінця. Але сам приклад возз'єднання в Руській Церкві цікавий – саме як приклад того, як зцілюються розколи, коли їх дійсно хочуть подолати.

Почнемо з того, що сама подія – примирення з РПЦ і РПЦЗ – була актом подолання, а не легалізації розколу.  В результаті євхаристійне спілкування було відновлено, а не втрачено. 

Чи призвели дії Фанару до подолання розколу? Рівно навпаки – вони призвели тільки до його розширення. Ми могли б говорити про аналогії, якби філаретівці, в результаті зусиль Константинополя, возз'єдналися з православним світом і, перш за все, з Українською Православною Церквою, від якої у свій час і відокремилися. Тоді б це нагадувало те, як РПЦЗ возз'єдналася з РПЦ. У цьому випадку ми могли б задаватися запитанням про те, чи достатньо канонічно відбулося відновлення спілкування.

Але в даному випадку самої події припинення розколу не було. В результаті дій Фанару розкол не тільки зберігся, але й катастрофічно збільшився – якщо раніше не було спілкування між Українською Православною Церквою і філаретівцями, то тепер, на додаток до цього, зруйновано спілкування між Українською Церквою і Константинополем.

Називати це «примиренням» чи «вилікуванням» можна тільки в разі уїдливої іронієї, якої, говорячи про предмети настільки серйозні і сумні, варто було б уникати. В реальності Фанар, не вилікувавши старих розколів, тільки додав до них нові.

Але чи можна визнати, що Константинополь хоча б намагався зцілити старі розділення, але програв під тиском якихось непереборних обставин? На жаль, але самі зусилля з подолання розколу, коли вони здійснюються, виглядають зовсім не так. Примирення є результат згоди сторін, і щоб досягти його, потрібно розмовляти з людьми, вислуховувати їхні докази, проявляти терпіння і смирення, і, найбільше, – добру волю. На це неминуче йде багато сил, а ще більше – часу. Це довгий процес, який неможливо підгадати, скажімо, до чиїхось виборів.

І процес примирення РПЦ і РПЦЗ був довгим: люди роками розмовляли, долали накопичені образи і взаємну недовіру, обговорювали спірні питання, вислуховували один одного, обговорювали всі умови майбутнього примирення і майбутній статус РПЦЗ. Якби Константинополь хотів працювати над подоланням розколу, його дії були б зовсім іншими – він почав би з довгих і докладних консультацій як з Українською Православною Церквою, так і з філаретівцями. Це очевидно, якщо ви хочете примирити одних людей з іншими, вам необхідно  розмовляти з обома сторонами. Це довго і утомливо, але інакше це не працює.

Якби Константинополь хотів працювати над подоланням розколу, він почав би з довгих і докладних консультацій як з Українською Православною Церквою, так і з філаретівцями. Це очевидно, якщо ви хочете примирити одних людей з іншими, вам необхідно розмовляти з обома сторонами. Це довго і утомливо, але інакше це не працює.

Неможливо ж примирити кого-небудь з Українською Церквою чи Церкву з кимось, просто відмовляючись розмовляти з нею. Просто оголосити, що Української Православної Церкви Московського Патріархату більше не існує – це свідомо недієвий спосіб кого-небудь з нею примиряти. 

Тому дії Константинополя просто не виглядають спробою, хоча б і невдалою, до подолання розколу. На тлі того дійсного подолання, яке відбувалося в історії з РПЦЗ, це особливо впадає в очі.

Інша причина, по якій аналогія тут не працює – це те, що чинне на момент примирення священноначалля РПЦЗ не влаштовувало розколу. Воно його успадкувало від попередніх поколінь, а люди, що стояли біля його витоків, давно вже відійшли у вічність. Звичайно, можна відзначити і зовсім інші обставини і мотиви виникнення РПЦЗ, але це окрема велика розмова, зупинимося поки на тому, що Першоієрарха РПЦЗ Митрополита Лавра ніяк не можна порівнювати з Філаретом і його оточенням. З тієї очевидної причини, що Митрополит Лавр, у всякому разі, не влаштовував розколу, він вже народився в умовах розколу, що виник до нього.

Однак покаяння в різкостях взаємної полеміки було принесено – 19 листопада 2003 року в ході переговорів з боку делегації Зарубіжної Церкви було «висловлено прохання пробачити за всі різкі висловлювання на адресу Московського Патріархату». У відповідь Патріарх Алексій II «висловив покаяння за ті слова і справи, які не сприяли примиренню».

Ще одна кидається в очі різниця (можливо, з неї і варто було починати) – це те, що РПЦЗ примирилася саме з тією Помісною Церквою, від якої, в свій час, і відокремилася – тобто ми мали деяку аналогію, якби філаретівці примирилися з Українською Православною Церквою, очолюваною Митрополитом Онуфрієм, після довгих прямих двосторонніх переговорів, в яких Константинополь (якби його цікавив церковний світ) міг би відігравати роль посередника.

Ситуація, коли інша помісна Церква – від якої цей розкол не відокремлювався – просто прийшла і оголосила розкольників канонічними і в спілкуванні з собою, не нагадує історію з РПЦЗ ні в найменшій мірі.

Таким чином, історію примирення РПЦЗ і РПЦ, на яку так до речі зазначив митрополит Симеон, звичайно, дуже корисно згадати – щоб звернути увагу на те, як виглядає справжнє зцілення розколу, і переконатися, що Константинополь, на жаль, займається чим завгодно, але тільки не цим.

Читайте також