Історія обновленства і ЕПЦ: дивні збіги

У лідерів обновленської Церкви і УПЦ КП багато спільного

«Історія – вчителька життя», – говорив Цицерон. Через тисячоліття В. О. Ключевський з тонким гумором заперечив великому оратору: «Історія – це не вчителька, а наглядачка: вона нічому не вчить, але суворо карає за незнання уроків».

Так, невивчені уроки історії часто бувають вироком. Особливо це стосується тих, хто є локомотивом історії – правителів. Часом доводиться тільки дивуватися, наскільки дзеркальні бувають епохи, і як схоже діють представники влади.

Лише рік тому ми згадували сторіччя Лютневої революції 1917 року. Цей рік також відзначений важливою подією в житті Церкви, яка тоді пройшла майже непоміченою: 7 березня 1917 року в Петрограді був заснований «Всеросійський Союз демократичного православного духовенства і мирян», який став колискою знаменитого модерністського руху в руському Православ'ї: обновленства. Створена більшовиками обновленська «церква» стала головним тараном проти руського Православ'я.

Союзи з владою: оновленці з більшовиками / прихильники Томосу з націоналістами

На жаль, все більше доводиться переконуватися, що сьогодні влада України рухається тими ж рейками, що і їхні ідейні попередники – більшовики. Це дуже яскраво виражається в спробах створити «кишенькову церкву», яка б обслуговувала інтереси держави. Для більшовиків на початку 20-го сторіччя такою структурою була обновленська «церква», для нинішньої української влади – створювана ними ЕПЦ.

У цій статті ми проведемо певні паралелі між діями влади 1920-х років і нашого часу.

Предусім підкреслимо, що коли ми говоримо «оновленці», то маємо на увазі лобістів революційної влади.

Всі лідери обновленського розколу були переважно лише знаряддям у руках радянського уряду. Проект «обновленство» спочатку підтримувався більшовиками, і служив інструментом боротьби проти Церкви канонічної.

Із секретаріату ЦК РКП (б) всім губкомам РКП (б) на місцях розсилалися телеграми, в яких говорилося про необхідність підтримки оновленців. ГПУ тиснуло на законних архієреїв з метою домогтися визнання ними ВЦУ і «Живої церкви». Проти канонічного духовенства були організовані репресії.

Чи не так сьогодні створюється ЕПЦ в Україні? Чи не бореться через неї українська влада з канонічною Церквою на території України? Наприклад, ми бачимо повну бездіяльність держави в незаконному відбиранні розкольниками храмів, тиск на архієреїв і священиків.

Завважимо також, що обновленський рух 1920-х років розглядають лише в руслі більшовицьких ідей і ніколи поза ними.

І створення ЕПЦ сьогодні є ініціативою націоналістичних груп. Ідея про появу автокефальної «церкви» в Україні завжди була частиною саме української націоналістичної ідеології.

До речі, під впливом цих ідей і була створена УАПЦ. Згадаймо, що УАПЦ зародилася після Лютневої революції 1917 року як націоналістичний рух. Ініціативні українські патріоти виступали за відділення низки єпархій Півдня Росії від російської державної влади і одночасно від Православної Руської церкви. Одним із лідерів руху був протоієрей Василь Липківський, ревний українофіл. Після повернення петлюрівської армії до Києва 5 травня 1920 року представники Всеукраїнської православної ради та активісти українського націоналістичного руху проголосили УАПЦ – Українську Автокефальну Православну Церкву. Рада винесла постанову, в якій позиція православного єпископату була визнана реакційною. Канонічні єпископи були оголошені ворогами українського народу за те, що вони перебувають у спілкуванні з Московською Патріархією і Патріархом Московським і всієї Русі Тихоном.

«Київський єпископат, будучи представником московської духовної влади, постійним гальмівником націоналістичного українського церковного руху, нарешті, заборонами священиків, виявив себе не пастирем добрим, а ворогом українського народу і цим своїм вчинком відійшов від Української Церкви», – заявила Всеукраїнська православна церковна рада.

Як це нагадує сьогоднішні події. УПЦ – не церква! – заявляють наші можновладці, ставлять нам за гріх те, що ми духовно пов'язані з руським православ'ям і не проклинаємо Москву, як цього хотілося б комусь.

Із 1922 до 1926 року обновленство було єдиною офіційно визнаною революційною державною владою РРФСР православною церковною організацією (другою такою організацією у 1926 році стала григоріанська Тимчасова Вища Церковна Рада).

І сьогодні влада веде до того, щоб оголосити УПЦ незаконною, неканонічною, змінити її назву, а майно відібрати. Так, Михайло Денисенко («патріарх Філарет») заявив в Європарламенті ще в травні нинішнього року, що після отримання розкольниками Томосу про автокефалію УПЦ буде називатися Екзархатом Руської Церкви в Україні. За його ж словами, Києво-Печерська Лавра буде належати новій автокефальній церкві.

Ще один збіг. Сьогодні в Україні є кілька розкольницьких церков, які мають між собою розбіжності, але єдині тільки в одному – ненависті до канонічної Церкви.

Ненависть до канонічної Церкви

Обновленство на початку свого існування також не було чітко структурованим рухом – між собою обновленські структури нерідко перебували в безпосередній конфронтації. Розколовшись всередині, всі обновленські групи (головних було три) вели боротьбу за владу у Вищому церковному управлінні, вдаючись при цьому до допомоги ДПУ, яке з самісінького початку розколу фактично диригувало усіма його лідерами.

Показово, що наші УПЦ КП і УАПЦ сьогодні ніяк не можуть зібрати «об'єднавчий собор», хоча вже давно збираються це зробити. Нещодавно предстоятель УАПЦ Макарій Малетич заявив, що Філарет «дає йому відповідь зі злістю», і вони не можуть прийти до спільних рішень щодо об'єднання. За влучним зауваженням політолога Олени Дяченко, перед нами «тераріум друзів», в якому «показники духовності зашкалюють».

Наступний збіг: за відсутності достатніх сил для встановлення «своєї правди», якісь організації і окремі люди, які мають претензії до канонічної Церкви, переходять у тимчасову опозицію до офіційної Церкви. Так відбувається сьогодні, так було і сто років тому.

Наприклад, на Помісному Соборі 1917–1918 років прихильники «оновлення» виявилися в меншості й тому перейшли до напівпідпільної діяльності. На початку 20-х років більшовицькі лідери (насамперед Л. Д. Троцький) «згадали» про них. Було прийнято рішення «мобілізувати» оновленців і підштовхнути їх до розриву з вищою церковною владою. Більшовики хотіли створити їх руками підконтрольні режиму маріонеткові церковні управління в центрі та на місцях.

Для здійснення «церковного перевороту» в Москві були обрані три представники петроградського духовенства, добре відомі радянським спецслужбам: протоієрей Олександр Введенський, і два його однодумця – ієрей Володимир Красницький і мирянин Євген Бєліков. Вони і оголосили про створення нового Вищого Церковного Управління (ВЦУ) – єдиною офіційно визнаною на той момент владою РРФСР православною церковною організацією.

Сьогодні і ми бачимо якусь меншість серед духовенства, вороже налаштовану як до предстоятеля УПЦ Блаженнішого Онуфрія, так і до офіційної позиції нашої Церкви. Як і раніше, існують всередині канонічної Церкви не лише окремі представники – а й лоббі, які можуть виявитися слухняним знаряддям в руках революційної влади і керованої ними держави з атаки на Церкву.

Розпалювання ЗМІ

Не можна не згадати про підтримку оновленців з боку підконтрольних революційній державі ЗМІ. Раніше основним органом ЗМІ були газети – через них «промивалися» мізки громадян. Так, 14 травня 1922 року в «Известиях» з'явився «Заклик до віруючих синів Православної Церкви Росії», де містилася вимога суду над «винуватцями церковної розрухи» і заява про припинення «громадянської війни Церкви проти держави».

Звернемо увагу, що більшовики у своїх церковних проектах намагалися мобілізувати не тільки клір і воцерковлених людей, а бачили свою опору і в не дуже церковних мирянах. Це був якраз той елемент, здатний «зарядити церковне життя революційно-релігійною енергією». Наприклад, до «Живої Церкви» свого часу належав мирянський Союз Церковного Відродження. У своєму статуті він обіцяв послідовникам «найширшу демократизацію Неба, найширший доступ до лона Отця Небесного».

Зараз ми бачимо те ж саме, тільки у нас цілі примітивніші: армія, мова і своя національна українська віра.

Особливо варто відзначити роль Константинополя і підвладних йому Помісних Церков у творенні обновленства.

Втручання Константинополя

Представники Константинопольського та Олександрійського православних подвір'їв у Москві визнали оновленців як Помісну Православну Церкву в Росії. Представник Константинопольського Патріарха і Синайського архієпископа архімандрит Василій (Дімопуло) і представник Олександрійського Патріарха архімандрит Павло (Катаподіс) брали участь в соборах обновленського духовенства, і причащалися разом з членами обновленського Синоду.

Безумовно, втручання Константинополя лише посилило і без того надскрутний стан Патріаршої Церкви в Росії.

Позиція Константинопольської Патріархії щодо обновленського розколу визначалася у 1920–1930-ті роки не стільки церковно-канонічними принципами, скільки політичними чинниками. Константинопольські ієрархи схилялися на сторону тих, у кого були кращі відносини з радянською владою.

Із чотирьох Східних Патріархів тільки Антіохійський не ввійшов у спілкування з оновленцями. Можливо, вплинуло те, що Антіохійська Церква на початку XX сторіччя за допомогою Церкви Руської звільнилася від грецького засилля, а Єрусалимська і Олександрійська Церкви так і не змогли цього зробити.

10–18 червня 1924 року в Москві відбулася обновленська «Велика Передсоборна Нарада Російської Православної Церкви». Почесним головою обрали Константинопольського Патріарха Григорія VII (тоді схилявся на бік оновленців під тиском кемалістів і був представлений в Москві архімандритом Василем Дімопуло).

Оновленці з радістю сприйняли звістку про смерть в квітні 1925 року Патріарха Тихона, і вже через кілька днів оголосили про скликання свого другого «Помісного Собору», в результаті якого сподівалися під виглядом «примирення» остаточно знищити канонічну Церкву. Важлива роль при цьому відводилася і Константинопольській Патріархії.

Про нинішню роль Константинополя у створенні ЕПЦ говорити зайве. По суті, саме Константинопольський Патріархат і створює в Україні чергову обновленську структуру.

Цікаво, що 5 травня 1923 року, обновленський Собор узаконив рівнозначність одруженого і безшлюбного єпископату, а після деяких коливань і повторне одруження кліриків. Константинополь нещодавно також узаконив повторні одруження духовенства.

Обновленська «церква» принесла багато бід, але існувала недовго. Коли держава перестала офіційно підтримувати новостворену, ручну обновленську церкву, вона розпалася. Остаточно вона припинила своє існування зі смертю лідера обновленства А. Введенського в 1946 році. Більшість кліру через покаяння повернулося до лона Церкви-Матері.

Підсумки

Сьогодні наші керманичі проклинають комуністів, і через законодавство проводять «декомунізацію». Та чи не чинять вони так само, як їх попередники? Чи не стосуються їх слова Спасителя, сказані колись фарисеям: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що пророкам надгробники ставите, і праведникам прикрашаєте пам'ятники, та говорите: Якби ми жили за днів наших батьків, то ми не були б спільниками їхніми в крові пророків. Тим самим на себе свідкуєте, що сини ви убивців пророків. Доповніть і ви міру провини ваших батьків! О змії, о роде гадючий, як ви втечете від засуду до геєнни?» (Мф. 23, 29-33).

Будемо сподіватися, що нове обновленство розділить долю своїх попередників. І ті, які творять сьогодні те, що вже було зруйновано Богом колись, ідуть проти Господа. Історія попереджає їх – а вони або не знають історії, або обманюють себе, або грішать усвідомлено. Та в будь-якому разі, відповідь перед Богом їм дати доведеться.

Читайте також