Польська автокефалія 1924 року і пристрасті по автокефалії в Україні

Паралелі української сучасності і ситуація з отриманням автокефалії в Польщі 1920-х років не коректні

І насамперед Польський Томос згадується тому, що Константинопольський Патріархат тоді посилався на «неканонічність» включення Київської митрополії до складу Руської Православної Церкви в XVII столітті. Цікавим видається питання: чи адекватні такі паралелі між особливостями отримання автокефального статусу Православної Церкви в Польщі і сучасною ситуацією в українському Православ'ї?

Часто можна спостерігати, що проавтокефальні українські релігієзнавці, аргументуючи необхідність автокефалії Української Церкви, намагаються, у що б то не стало, знайти прецеденти в історії світового Православ'я. Будь-який фахівець-історик (в т. ч. і історик релігій), який прослухав на перших роках навчання курс спеціальної історичної дисципліни «Методологія історичної науки», знає, що історичні «паралелі» і аналогії завжди дуже умовні, вони мають свої застереження і межі. Професійний історик ніколи не буде рясніти такими аналогіями, тим більше вважати їх за основу своєї аргументації, оскільки розуміє, що історична реальність, кожна епоха і ситуація – єдино неповторна, з величезною кількістю таких самих неповторних передумов, причин, факторів і т. д. В такому підході порушується базовий науковий принцип історизму, оскільки сучасні процеси екстраполюються на минуле, і навпаки, що категорично неприпустимо.

Але навіть якщо історичні приклади формально схожі на нинішні в Україні, якщо вони призвели до набуття автокефалії конкретної Православної Церкви в минулому, чи означає це, що даний приклад може бути канонічним прецедентом? Цілком резонні в даному контексті міркування православного богослова ХХ ст. протопр. О. Шмемана, який, в контексті роздумів над рецепцією канонічних норм, вказує на недоліки такої методології в рамках православного розуміння Передання. Він зазначає: «…Не всі «минуле», в силу того, що воно минуле, можна ототожнювати з Переданням. У XVIII столітті Вселенський престол «скасував» сербську автокефалію. Не так давно він «визнав» єретичну «Живу Церкву» у Росії. Московські єпископи повторно висвячували єпископа, обраного в патріархи. В той або інший час всі існуючі Православні Церкви встановили свою «юрисдикцію» в Америці. Чи є всі ці факти «канонічними прецедентами» просто тому, що вони мали місце в минулому і були узаконені звичаєм? Чи не зрозуміло, що саме «минуле» слід оцінювати і що критерій такої оцінки не «фактичний» («це було»), а еклезіологічний, тобто складається у віднесенні всього до незмінного вчення Церкви, до її сутності?»[1]. Цей же авторитетний богослов наступним чином визначає і саме поняття автокефалії: «Автокефалія передбачає Церкву, що має тривалий досвід самостійного життя, яка досягла цілком церковної зрілості і органічної внутрішньої єдності». Саме від цих вихідних позицій ми і будемо відштовхуватися.

Отже, звернемося до історичних фактів. Після Першої світової війни геополітична ситуація в світі змінюється: передові імперії, які грали основну роль у геополітиці, припиняють своє існування, а на їх уламках виникають нові державні утворення. Одним із таких утворень була Польська Республіка, в яку були інкорпоровані західноукраїнські та західнобілоруські етнічні землі з приблизно 5-ма мільйонами православних, які перебували в юрисдикції Руської Православної Церкви. За даними перепису населення 1931 р., православними в Польщі назвали себе близько 12%.

Польська влада у розбудові державно-конфесійних відносин зробила ставку на Римо-Католицьку Церкву. На приєднаних територіях йшла тотальна і цілеспрямована полонізація, конфесійний тиск, оскільки як у соціумі, так і в середовищі панівних кіл вкорінилася думка: якщо поляк, то обов'язково католик. Православних ієрархів влади (цей проект запустив і курирував представник Міністерства віросповідань і громадської освіти Мацей Ратай) поставили перед фактом: існування Православної Церкви в Польській державі можливе тільки окремо від Руської Церкви, тобто в автокефальному статусі. Важко не погодитися з оцінкою лідера самосвятської УАПЦ В. Липковського: «Польща XVIII-го століття залишилася Польщею і в XX-му столітті, хіба тільки ще більше за своє поневолення придбала ненависті до православ'я»[2].

У 1921-1922 рр. в середовищі православного єпископату Польщі загострюються суперечності, спрямовані на нижче духовенство і мирян. Утворюються дві групи, що протистоять одна одній. Перша, на чолі з митр. Георгієм (Ярошевським), – прихильно налаштована до польського уряду, котра прагнула до автокефалії Церкви; друга (єпископи Володимир (Тихоницький), Єлевферій (Богоявленський), Пантелеймон (Рожновський), Сергій (Корольов)) – високо цінувала канонічну єдність з Руською Церквою і різко негативно ставилася до автокефалії. Починаються переслідування з боку державних структур незговірливих єпископів Єлевферія, Пантелеймона, Сергія та Володимира за надуманими звинуваченнями, і зрештою їх усувають від реального управління єпархіями, залишивши лише лояльних до влади[3]. Замість відсторонених єпископів (були прямі вказівки міністра сповідань А. Пониковського) висвячені в архієрейський сан ті священнослужителі, які повністю поділяли поступливу позицію митрополита Георгія.

Слід сказати, що і сам Ярошевський розумів, що польська влада налаштована рішуче і не стане йти на поступки. Як свідчить учасник Собору єпископів Польської Церкви 1922 р., на якому вирішувалося питання про подальшу долю Церкви, свящ О. Громадський, Ярошевський прямо заявив членам Собору, що «знімає з себе відповідальність за можливі з боку Уряду репресії по відношенню до Православної Церкви, які можуть з'явитися в результаті підписання конкордату, внаслідок відмови від підписання Єпископів» (малися на увазі вищезазначені незгодні архієреї).

Характерно, що митрополит Георгій робить формальні кроки для канонічного оформлення Польської автокефалії, звертаючись до Патріарха Московського Тихона. І той, звичайно ж, категорично відмовляє йому в цьому, аргументуючи цю відмову тим, що православний народ Польщі є частиною російського народу[4].

Протистояння всередині Церкви було настільки напружене, а значна частина духовенства настільки негативно сприймала митрополита Георгія, що в 1923 р. психічнохворий архімандрит Смарагд (Латишевський), заборонений у служінні за незгоду з автокефалістським напрямком єпископату, пострілом з револьвера вбиває Ярошевського. Як свідчить сучасник тих подій О. Громадський, митрополит Георгій чинив сильний тиск «по відношенню до неслухняних», яке і призвело до «його мученицької кончини». Ситуацію щодо подальшого влаштування Церкви в Польщі бере в свої руки помічник митрополита єпископ Діонісій (Валединський), послідовно продовжує лінію свого попередника.

Автокефалію Церква в Польщі таки отримує в 1924 р., з благословення Вселенського Патріарха Григорія VII, який видає офіційний Томос, обґрунтовуючи своє право посиланням на «незаконність» підпорядкування Київської митрополії Московському Патріархату в XVII ст.[5]. Московська Патріархія не визнала цю автокефалію, справедливо вважаючи її «неканонічною». Навіть самосвят В. Липківський різко негативно оцінював цю автокефалію, назвавши факт надання Томосу Вселенським Патріархом «ганебною узурпацією і шахрайством», оскільки «патр. Тихон мав до неї набагато більше права»[6]. Як справедливо зазначає український діаспорний історик С. Савчук, якого важко запідозрити в проросійських симпатіях, польський уряд «проігнорував цю Церкву до такої міри, що навіть pro forma не запитав її духовенства і віруючих їхньої думки в цій справі...» [7]. Крім того, все більше в церковних колах з'являлася інформація про відверту «купівлю автокефалії». На даний момент вже точно встановлено, що автокефалія «коштувала» польському уряду «12000 англійських фунтів стерлінгів». При цьому мали місце банальні торги між представником польського уряду і Вселенським Патріархатом. Більш детально цю проблему вивчив український історик О. В. Стародуб[5].

Розуміючи хиткість і канонічну неоднозначність цієї автокефалії, польський уряд ініціює і оплачує поїздку представників Польської Церкви з інших автокефальних Церков, з метою визнання кожної з них нової еклезіальною автокефальною одиницею[6]. Слід сказати, що деякі з Предстоятелів автокефальних Церков (наприклад, Болгарської, Сербської) прямо вказували польській делегації на той факт, що необхідний прямий діалог і визнання їхньої автокефалії ще й Руською Церквою[7]. Не визнала цю автокефалію і Зарубіжна Церква.

Чи принесла Православ'ю в Польщі нав'язана світською владою автокефалія користь? Подальші події показують, що ні.

Продовжувались утиски православних в Польщі з боку католиків, при мовчазній згоді уряду (ось тут вже точно очевидні паралелі з сучасним станом канонічного Православ'я в Україні). Православний сучасник зазначав: «Величезна більшість утисків, яких зазнавала Православна Церква, має своїм джерелом саме яскраву нетерпимість і навіть людиноненависництво, які проявляють католицькі церкви, влада та духовенство»[8].

Юристконсульт Синоду Православної Церкви в Польщі К. Н. Ніколаєв писав про юридичну підвішеність і безправність становища Церкви, в які поставила її влада: «...З моменту заснування незалежної Польської Держави, ясно намічалася одна тенденція: розірвати спадковий зв'язок правових засад і побуту Православної Церкви... витрачаються значні зусилля на те, щоб Православну Церкву в Польщі позбавити права і можливості спиратися на той законодавчий матеріал, який створив її правове становище і який досі ніяким законом не скасовано...»[1].

Ось як характеризував ставлення влади до Церкви колись прихильник автокефалії митр. Олексій (Громадський): «Я знаю добре і те, як ставилася до православної віри в Україні Польща... Не тільки в теорії, але і на практиці, так як ніхто інший, а саме я, не шкодував себе, і посеред зими об'їжджав ті селища, де шаленіла «ревіндикація душ» і не без позитивних наслідків рятував українські душі від окатоличення»[2].

Важко не погодитися з проф. Н. Стоколос, яка фіксує: «Державна політика щодо Православної Церкви простежувалася в наявності двох взаємовиключних концепцій: по-перше, її ліквідації та, по-друге, її «організаційної перебудови» в потрібному державі напрямку... Перша, «ліквідаційна», домінує на Холмщині і Підляшші, а також у прикордонній з Радянською Україною смузі, на Волині; друга, «організаційна» – на інших територіях, заселених православними, хоча і тут держава намагається застосовувати методи першої концепції»[3].

Лише за перший рік під гаслом т. зв. «ревіндикації», за офіційними даними, уряд відібрав близько 400 церков[4]. Відбирали не тільки колишні костели, колись передані імперською владою Православній Церкві, але й храми, які ніколи не належали ні католикам, ні уніатам. При прямому сприянні польської влади зносили цілі собори, як, наприклад, шедевр архітектури Олександро-Невський собор у Варшаві, який був по-варварськи зруйнований[5]. В кінці 1930-х років на Холмщині і Підляшші польська влада починає кампанію масового закриття храмів, передачі їх римо-католикам, а то і пряме руйнування. За підрахунками проф. М. Шкаровської, з 378 православних храмів (1914 р.) на 1939 рік в Польщі налічувалося лише 47, 124 було зруйновано, 35 – спалено, а 175 – передано римо-католикам[6]. Як не парадоксально, але антиправославну дискримінаційну політику польського уряду критикували навіть представники «наукового атеїзму» в СРСР[7].

Не вирішила автокефалія і внутрішньоцерковних проблем. Серед таких слід відзначити глибокий розрив ієрархії (яка, на думку К. Ніколаєва, була під прямим управлінням уряду) і мирян, жорсткі ідейні зіткнення націоналістично налаштованої напівцерковної української інтелігенції і представників руської традиційної духовної культури. Одним з каменів спотикання була т. зв. «українізація» богослужіння і церковного життя в цілому. Українські національні кола вимагали від духовенства масового переходу на українську мову, при цьому більшість духовенства і мирян, особливо сільський сегмент, виступали проти «українізації» богослужіння і впровадження в традиційну обрядовість, прямо звинувачуючи в цьому «польську автокефалію»[8].

Польська влада, при декларативній заяві про невтручання, de-facto підтримувала українських націоналістів, на противагу православним традиціоналістам, які тяжіли до загальноруської церковної традиції. А з прийняттям Положення 1938 року Церква навіть єпископа самостійно не могла висвятити, необхідна була обов'язкова згода міністра сповідань. Тобто поступливість польській світській владі представників православної ієрархії не гарантувала свободи Церкви, ні внутрішньої, ні зовнішньої.

Таким чином, паралелі української конфесійної сучасності і ситуація з отриманням автокефалії в Польщі 1920-х років, м'яко кажучи, натягнуті і абсолютно не коректні.

По-перше, у Польщі були повністю зачищені незгодні з автокефалізаційною лінією єпископи, залишилися лише провладні, але вони були канонічними ієрархами, які отримали юрисдикційний статус «церковної області» від Патріарха Тихона і виступали як єпископи місцевої Церкви. У той час як на території сучасної України, крім помісної УПЦ на чолі з Митрополитом Онуфрієм, яка має спілкування зі Вселенським Православ'ям, є як мінімум дві розкольницькі альтернативні групи – УПЦ КП (предстоятель якої перебуває під анафемою, яка визнана усіма автокефальними Церквами) та УАПЦ, які не перебувають у єдності навіть між собою.

По-друге, ініціатором прохання Польської автокефалії, при тому, що влада приймала відверто зацікавлену позицію (аж до покупки автокефалії), все-таки виступав собор польських єпископів. У випадку ж з нинішньою ситуацією, ініціювала процес автокефалії світська влада (при тому, що 35 ст. Конституції чітко фіксує відокремлення Церкви від держави) за підтримки розкольницьких груп. І це ускладнює ситуацію, оскільки незрозумілий кінцевий одержувач цієї автокефалії.

Ще більш незрозумілою є позиція Константинопольського Патріархату, представники якого заявили про готовність розглянути надання автокефалії «Православній Церкві в Україні». Але виникає логічне запитання: якій із церков (УПЦ КП, УАПЦ), якщо канонічна УПЦ цієї автокефалії не просила?

По-третє, якщо Патріарх Варфоломій піде шляхом свого попередника Григорія VII і аргументує Томос відсиланням до історії «несправедливої» передачі Руської Церкви Київській митрополії у XVII столітті (що, швидше за все, так і буде, виходячи з тези його доповіді на Синаксисі), то незрозуміло, що робити з тими єпархіями, які не входили на той час до складу Київської митрополії, але зараз входять у державні кордони України і в канонічну територію УПЦ?

Як бачимо, шлях Польської Церкви до автокефального статусу був досить складний і небездоганний ні з морально-етичного, ні з канонічного боку, та і своїми сумними наслідками для Церкви. Виходячи з цього, навряд чи польський приклад може бути історико-канонічним прецедентом для української автокефалії. На жаль, широка громадськість, яка активно виступає за автокефалію, так і не зрозуміє православної еклезіологічної реальності – автокефалія не може бути самоціллю, це не панацея і не інструмент, а підсумок церковної єдності Помісної Церкви. Тому, навіть технічно проголошений Константинополем в односторонньому порядку Томос ще більше атомізує і розколе українське православне суспільство і відкладе подолання кровоточивого розколу на невизначений час.

[1] Шмеман О., протопр. Збірка статей. 1947-1983 / протоп. А. Шмеман ; упоряд., підгот.: У. С. Шмеман, Н. А Струве, Е. Ю Дорман. – М.: Рос. шлях, 2009. – 896 с. – С. 552.

[2] Василь (Липківський). Відродження Церкви в Україні 1917-1930 рр. / митрополит Василь (Липківський). – Торонто: Вид-во «Добра Книжка», 1959. – 335 с. – С. 96.

[3] Світич А. К. Православна Церква в Польщі і її автокефалія / А. К. Світич // Православна Церква на Україні та в Польщі в ХХ столітті. 1917-1950 рр..: Збірник. – М.: Крутицького патріаршого подвір'я. 1997. – С. 87-293. С. 120

[4] Світич А. К. Православна Церква в Польщі і її автокефалія… – С. 120.

[5] Мартирологія Українських Церков: Документи, матеріали: У 4 тт. / Упор., ред. О. Зінкевич, Т. Лончина. — Т. 1. Українська православна церква. — Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1989. – 1207 с. – С. 610-612.

[6] Василь (Липківський). Відродження Церкви в Україні 1917-1930 рр…. – С. 99-101.

[7] Савчук С., Мулик-Луцик Ю. Історія Української Греко-Православної Церкви Канади: У 5 тт. / С. Савчук, Ю. Мулик-Луцик. – Т. 1. – Вінніпег: Екклезія, 1984. – 616 с. – С. 380.

[8] Стародуб А. В. Ціна питання: До 80-ї річниці з дня підписання Патріаршого і Синодально-канонічного томосу про визнання автокефалії Православної церкви в Польщі / А. В. Стародуб // Людина і світ: науково-популярний релігієзнавчий ж-л. – 2004. – №7. – С. 18-23.

Читайте також