Від «всія Всесвіту» до «всія Стамбула»: історія Константинопольської Церкви

Собор Святої Софії в Стамбулі. Колишній патріарший православний собор, згодом – мечеть, нині – музей

Сьогодні в Україні погляди багатьох і церковних, і біляцерковних людей звернені до Константинополя.
Всі гадають: дадуть Томос – не дадуть Томос, відновлять Київську митрополію чи не відновлять. Автори публікацій на цю тему часто похваляються своїми «стовідсотково надійними» джерелами серед Константинопольських архієреїв, стверджують, що нібито знають не лише дату підписання Томосу, але й його текст та навіть авторів. Правда в таких публікаціях межує з фантазією, причому часто досить бурхливою. Подібні твердження можна або спростовувати, або з ними погоджуватися, але ось що дійсно цікаво, так це подивитися на історію Константинопольського Патріархату за останні кілька століть і спробувати зрозуміти саму логіку дій Фанару. І не тільки у зв'язку з українським Томосом.

Візантійська імперія припинила існувати 29 травня 1453 року, коли Константинополь був захоплений турками під проводом султана Мехмеда II. Але вже за кілька століть до цього колись велика і могутня імперія, що охоплювала собою весь тодішній цивілізований світ, стиснулася до території самого Константинополя з його передмістями, а також кількох грецьких островів біля узбережжя Малої Азії та була повністю оточена турецькими володіннями.

Останньою відчайдушною спробою врятувати столицю Візантійської імперії була Флорентійська унія 1439 року, укладена Константинопольськими єпископами в надії отримати військову допомогу від Ватикану і західноєвропейських володарів. За іронією долі греки, продавши православну віру, купили «дірку від бублика», оскільки ані Ватикан, ані Європа не мали ані бажання, ані можливості надати хоч якусь відчутну допомогу Візантійському імператору в протистоянні з могутньою Османською імперією.

Унія тоді не була підтримана ні духовенством, ні народом і лише наблизила кінець Константинополя. Крім того, вона на багато століть серйозно дискредитувала Константинопольську Церкву в очах всього православного світу. Досі на Константинопольських ієрархів дивляться з побоюванням: «а чи не здадуть вони знову православ'я у догоду поточному політичному моменту».

Взявши Константинополь, Мехмед II відразу ж перейнявся улаштуванням церковних справ. Незважаючи на те, що християни в Османській імперії були істотно обмежені в правах і вважалися людьми другого сорту, султан Мехмед проводив політику релігійної терпимості та дбав про всіх своїх підданих. За його вказівкою єпископи, що залишилися в живих, обрали Патріархом Геннадія Схоларія. При поставленні Патріарха Мехмед вимовив слова, які стали згодом формулою затвердження Патріарха на посаді: «Будь Патріархом, нехай твоєю супутницею буде удача, і будь упевнений в нашому розташуванні, володій усіма привілеями, якими користувалися Патріархи до тебе».

Оскільки головна церква Константинополя, Свята Софія, була одразу ж перетворена на мечеть, в якості кафедрального собору Патріарху був наданий дуже великий, але до того часу вже досить занепалий храм Дванадцяти апостолів. Але й тут Патріархія затрималась недовго. Через те, що в цьому районі оселилося багато турків, а також через неможливість відремонтувати храм, Патріарх Геннадій був змушений забрати всі святині та перейти у монастир Паммакарістос в районі Фанар, населений греками. Назва цього району згодом стала асоціюватися з самою Вселенською Патріархією.

Проте в 1486 році церква Паммакарістос також була перетворена на мечеть. Нинішня резиденція Вселенського Патріарха, церква Святого Георгія, була побудована в 1601 р. на гроші Московського царя Феодора Івановича, сина Івана Грозного.

В Османській імперії православний Патріарх отримав набагато більш значну владу, ніж в імперії Візантійській. Але влада ця була не лише духовною, а й світською, що не могло не позначитися негативно на моральному складі вищого духовенства. Константинопольський Патріарх став главою мілета, християнського населення Османської імперії. На нього була покладена відповідальність перед султаном за лояльність мілета до турецької влади, за їхню законослухняність, а також за збір податків. Вище духовенство отримувало широкі судові повноваження, право збирати податки для Церкви та інші привілеї.

Якщо до взяття турками Константинополя практично всі митрополії Вселенського Патріархату розташовувалися в інших державах і, отже, сильно залежали від їхніх правителів, то після 1453 року під владою султана були об'єднані не лише ці митрополії, що належали до юрисдикції Константинополя, але й канонічні території стародавніх Східних Церков: Єрусалимської, Антіохійської та Александрійської.

І оскільки християнське населення цих територій також становило «рум мілет», то його главою в очах турецької влади також був Константинопольський Патріарх. І хоча фанаріоти ніколи не намагалися канонічно підпорядкувати собі ці Церкви, але фактично ці найдавніші первосвятительські кафедри керувалися з Константинополя. Вселенський Патріарх представляв султанові кандидатів на єпископські кафедри цих Церков, так само як і Церкви Константинопольської. Він же міг ініціювати їх відсторонення від займаних посад. З цього порядку справ, що існував понад півтисячоліття, і виникає політика утвердження Константинопольського Патріархату як «Матері-Церкви» для всіх інших. З цього виникає бажання сьогоднішніх Константинопольських ієрархів затвердити за Фанаром певні виняткові повноваження, включаючи право дарування автокефалії та право вершити верховний суд в разі конфліктів між Помісними Церквами.

Вселенський Патріарх представляв султанові кандидатів на єпископські кафедри стародавніх Східних Церков, так само як і Церкви Константинопольської. Він же міг ініціювати їх відсторонення від займаних посад. З цього порядку справ, що існував понад півтисячоліття, і виникає політика утвердження Константинопольського Патріархату як «Матері-Церкви» для всіх інших.

Патріархи Константинополя затверджувалися на своїй посаді султанами шляхом видачі особливих грамот – фірманів, що підтверджували їхні патріарші повноваження. За фірман султани вимагали від кандидатів на престол чималі суми, які згодом Патріархи збирали зі своїх єпископів, так само вимагаючи з них гроші за поставлення на кафедру. З часом турецька влада відкрила для себе вельми непогане джерело додаткових доходів у видачі фірманів і тому скидала Патріархів з кафедри при кожному зручному випадку, щоб відразу ж поставити нового та взяти з нього гроші. Приводом для повалення Патріархів міг стати будь-який донос та будь-який наклеп, який надходив, як правило, від інших кандидатів на патріаршество.

Перший же при турках Патріарх, Геннадій Схоларій, незважаючи на свій високий авторитет, отриманий через високу вченість, молитовний настрій, безкорисливість та твердість у православній вірі, був змушений відректися від престолу у 1457 р.

Приводом послужили звинувачення в тому, що він дозволяв вінчати молодих людей віком до 12-ти років. Це дійсно суперечило канонам, але відбувалося не від доброго життя. Справа в тому, що одружений хлопчик вже не міг бути взятий до корпусу яничарів та звернений у мусульманство. Яничари були найвідданішими султану та найбільш нещадними воїнами в турецькій армії. Історична пам'ять дуже багатьох народів зберегла перекази про їхню жорстокість. Те, що Патріарх Геннадій рятував таких хлопчиків від долі перетворення з християн на кровожерливих звірів, його опонентів не цікавило, головне – розчистити собі шлях на патріаршу кафедру.

Корупція, напевно, – найбільше зло, яке стало проникати в середовище вищого духовенства Константинопольського Патріархату відразу ж після початку ери турецького панування. Справа в тому, що вся система влади, побудована в Османському султанаті, ґрунтувалася на корупції і хабарництві. І Патріархія, яка стала частиною цієї адміністративної системи, неминуче наслідувала і всі її вади. Для прикладу наведемо історію заняття патріаршого престолу безпосередніми наступниками Геннадія Схоларія.

Після першого зречення від престолу в 1457 р. Геннадій пішов спочатку на Афон, а потім у монастир св. Іоанна в Серах. Йому наслідував Ісидор II, який помер в 1462 р. Після Ісидора Патріархом став Іоасаф, у якого виникла суперечка із знаменитим вченим Георгієм Аміруцисом, що був у шані в султана за свою вченість. Аміруцис забажав одружитися на вдові герцога Афінського, при тому, що його власна дружина була ще жива. Патріарх Іоасаф відмовився дати благословення на такий шлюб і проти нього почали плестися такі інтриги, в результаті яких він навіть намагався покінчити життя самогубством, проте був врятований.

У таких умовах Патріарх Геннадій був викликаний зі свого монастирського усамітнення і в 1464 р. на кілька місяців зайняв кафедру, для того щоб навести хоч якийсь порядок в Патріархії. Після нього Патріархом на початку 1465 р. став Марк Ксілокаравіс. Але обранням Марка був дуже незадоволений інший претендент на це місце, митрополит Трапезундський Симеон. За рік він зібрав суму в 2000 золотих (половина з них була позикою) та підкупив міністрів турецького уряду, які наказали Константинопольському Синоду усунути Марка та звести на престол Симеона. Дізнавшись про це, у справу втрутилася мачуха султана Мехмеда, на ім'я Марія, яка була християнкою. Вона також зібрала 2000 золотих, вимагаючи скинути обох Патріархів: і Марка, і Симеона, а Патріархом призначити її ставленика Діонісія, що й було виконано.

Через кілька років Симеон назбирав ще 2000 золотих – суму, яка вже перетворилася на умовну ціну патріаршого престолу.  У 1471 р. він звинуватив Діонісія в тому, що нібито той ще в дитячому віці потрапив у полон до турків і був звернений в мусульманство. Діонісій надав Синоду незаперечні докази хибності звинувачення, але Синод цікавили не докази, а гроші. Діонісій був позбавлений влади і на його місце знову поставлений Симеон. Але й цей Патріарх не зміг довго всидіти на  престолі. Всього через три роки з'явився ще один кандидат, Рафаїл, що мав сербське походження. Цей архієрей запропонував вже щорічно виплачувати 2000 золотих за патріарше місце. Синод знову слухняно зняв Симеона і зробив Патріархом Рафаїла. А ще через три роки, в 1477 році, султан наказав змістити Рафаїла та призначити ще одного ставленика своєї мачухи, Максима III Манассіса.

Приблизно в такому ж стилі патріарший престол займався і всі наступні сторіччя. За час існування Османської імперії Константинопольську кафедру займали 159 Патріархів, з яких 109 були скинуті з престолу, 27 відреклися самі, 6 було вбито, і лише 21 Патріарх помер своєю смертю, перебуваючи на кафедрі. Були випадки, коли Патріарх перебував на престолі лічені дні й потім скидався. Знаменитий Патріарх XVII століття Кирил Лукаріс займав Константинопольську кафедру сім разів!

За час існування Османської імперії Константинопольську кафедру займали 159 Патріархів, з яких 109 були скинуті з престолу, 27 відреклися самі, 6 було вбито, і лише 21 Патріарх помер своєю смертю, перебуваючи на кафедрі.

Ще одним чинником, безпосередньо пов'язаним з корумпованістю Константинопольської ієрархії, була надмірна участь мирських осіб в управлінні справами Патріархії. Греки досить швидко пристосувалися до життя під пануванням турків та прийняли встановлені правила. Окрім інтеграції в адміністративну систему Османської імперії, вони досить вдало інтегрувалися в її економічну систему. Традиційно турки не були схильні до підприємництва й торгівлі та надали ці заняття підлеглим народам: передусім грекам, а також євреям, вірменам та сирійцям.

Греки опинилися в дуже вигідному становищі: вони завжди були майстерними мореплавцями і тому незабаром стали контролювати майже всю морську торгівлю в турецьких володіннях. Цьому сприяло й те, що турки, побоюючись посилення Генуї і Венеції, витіснили їхніх купців з цього доходного ринку. Вже через сто років після завоювання Константинополя серед грецького населення Імперії починають формуватися дуже багаті купецькі родини. Кантакузени, Гіка, Розетті, Маврокордато, Хрізоскуліси, Іпсіланті та інші фамілії, що піднялися в цей період, упродовж століть впливатимуть як на політику держави, так і на політику Церкви.

Ці люди, які заробили свої капітали на торгівлі, стали іменувати себе «архонтами» (тобто начальниками, – ред.) грецького народу. А оскільки Константинопольська Церква була символом національної єдності мілета, близькість до вищої ієрархії вважалася неодмінним атрибутом високого соціального та фінансового стану таких родин. Тому архонти намагалися зводити свої будинки саме на Фанарі та якомога ближче до резиденції Патріарха, а також призначати своїх синів на посади в Патріаршій канцелярії.

Членів цих родин незабаром стали називати «фанаріоти» – термін, який сьогодні дещо втратив своє первісне значення та означає більше духовенство, яке служить в Константинопольській Патріархії. Спочатку ж це – багаті миряни, які жили в районі Фанар поблизу від Патріарха. Враховуючи необхідність сплачувати величезні суми за будь-які призначення в Патріархії, аж до патріаршого престолу, претенденти з числа духовенства зазвичай позичали необхідні кошти у цих багатих родин, опиняючись таким чином у фінансовій залежності від них.

Але в домінуванні багатих мирян в управлінні справами Патріархії були й позитивні сторони. Архонти мали змогу заступатися за духовенство та Церкву загалом перед турецькою владою, оплачувати утримання та ремонт храмів, допомагати грецьким школам і так далі. За кілька століть їхня діяльність підготувала необхідний грунт для боротьби греків за незалежність та власну державу.

Сьогодні традиція широкої участі мирян в управлінні Церквою особливо проявляється в Американській Архієпископії Константинопольського Патріархату, основній митрополії цієї Церкви. Тут права мирян навіть закріплені в статуті Архієпископії і, незважаючи на те, що Константинопольські ієрархи дуже незадоволені таким станом речей, їм нічого не вдається з цим вдіяти.

Наступною бідою Константинопольської Церкви при турках була катастрофічна ситуація з духовною освітою, як, втім, і з освітою взагалі.

Вищі навчальні заклади в Константинополі, Фессалоніках, Містрі і Трапезунді були приречені на зникнення після захоплення цих міст турками. Єдиною вищою школою, яка уникла цієї долі, була Патріарша Академія. Але й вона перебувала в занепаді через брак кваліфікованих викладачів. Майже всі вчені та професори поїхали до Італії та інших країн, де вони відчували себе у більшій безпеці, ніж під владою турків, і де їхня праця оплачувалася набагато вище. Центром грецької вченості стала Венеція і Падуя, де навчалося й викладало чимало греків. Але тут їх чекала небезпека іншого роду – спокуса католицизму. Перехід в це віросповідання відкривав перед грецькими вченими дуже широкі можливості, і безліч греків у Венеції та взагалі на Заході робили гарну кар'єру ціною зречення від віри батьків. А в 1577 р. папа Григорій XIII заснував у Римі спеціально для греків Колегію св. Афанасія, де їх навчали схоластиці і католицькому богослов'ю.

До честі греків, слід зазначити, що не всі з них переходили в католицизм. Нерідко навчання в латинських вищих школах давало їм можливість захищати православну віру, користуючись тими методами і прийомами, які вони засвоювали в цих школах. Такі православні богослови писали різноманітні трактати проти латинян і протестантів та полемізували з ними зрозумілою їм мовою схоластики і логічних міркувань. Але тут крилася й ще одна, дуже прихована небезпека. Богослов'я-то було православним, проте подавалося воно за латинськими лекалами, з використанням латинських схем викладу, латинського понятійного апарату та латинської аргументації. Православне святоотцівське богослов'я відходило на другий план, а то й зовсім було незнайоме православним вченим того часу. Ця залежність православного богослов'я від латинських схем і понятійного апарату згодом була усвідомлена як «латинський полон» православного богослов'я, але не зжита донині.

Стан занепаду освіченості грецького духовенства красномовно описав у 1555 р. Мартін Краус, викладач грецької мови в Тюбінгені, який був пов'язаний з грецькою інтелігенцією: «По всій Греції науки ніде не процвітають. У них немає громадських академій і професорів, окрім самих початкових шкіл, в яких хлопчики вчаться читати Часослов, Октоїх, Псалтир та інші богослужбові книги. Але серед священиків і ченців люди, які дійсно розуміють ці книги, воістину нечисленні».

Занепад освіти серед греків природним чином відкривав можливості для католицького місіонерства в Османській імперії. Латиняни, і особливо єзуїти, відкривали на території імперії свої школи, плата за навчання була дуже доступною навіть для бідняків. У 1635 р. латиняни навіть примудрилися відкрити школу на Афоні, яка, щоправда, проіснувала там лише 6 років і була переведена в Салоніки під тиском турецької влади.

Проте, незважаючи на всі тяжкі, а часом і трагічні обставини існування Константинопольської Православної Церкви під турецьким ярмом, вона змогла звершити свій головний подвиг – вижити! Незважаючи на всі спокуси латинства, вона змогла зберегти православну віру. Незважаючи на занепад освіти, вона змогла зберегти православне богослов'я. Незважаючи на корупцію і хабарництво, вона змогла зберегти систему церковної організації й управління. Незважаючи на утиски з боку турецької влади, вона змогла утримати свою паству від переходу в іслам.

І головна заслуга цього подвигу виживання належить грецькому народу, приходському духовенству та монастирям. Священики вважали за краще залишатися безграмотними, ніж їхати здобувати освіту на Захід. Скільки-небудь освічені люди вважали за краще взагалі відмовлятися від читання книг, ніж вивчати ті твори латинян та протестантів, які були тоді в ходу. Греки вважали за краще виплачувати величезні податки та носити спеціальний одяг людей другого сорту (для відрізняння від турків), ніж приймати мусульманство. Головна заслуга у збереженні Церкви належить простим грецьким селянам, які, при всій своїй безграмотності, бідності і безправності, вперто трималися віри батьків. Грецький народ і в Османський період явив безліч святих, серед яких: св. Косма Етолійський (1714–1779) – діяч грецького просвітництва, прп. Никодим Святогорець (1749–1809) – афонський чернець і богослов, свт. Нектарій Егінський (1846–1920) та багато інших.

В результаті національно-визвольної війни 1821–1829 рр. було утворено незалежну від Османської імперії Грецьку державу. Під час грецького повстання Вселенський Патріархат потрапив у дуже двозначне становище. З одного боку, звільнення від турецького ярма було багатовіковим очікуванням усього грецького народу і не могло не знаходити співчуття серед вищого духовенства. А з іншого боку, Патріарх і Синод були турецькими чиновниками, відповідальними за лояльність греків до турецької влади. Григорій V, який займав у той час патріаршу кафедру,  не зміг себе примусити засудити повсталих і був повішений разом з двома митрополитами та дванадцятьма єпископами.

Від цього часу становище як Константинопольської Церкви, так і грецького населення Туреччини істотно погіршилося. Турки підозрювали їх у симпатіях до сусідньої Грецької держави та всіляко гнобили. У 1850 р. Вселенський Патріарх Анфім IV визнав автокефалію Елладської Православної Церкви.

Поразка Османської імперії в Першій світовій війні призвела до її розпаду. 29 жовтня 1923  була проголошена Турецька республіка на чолі з Кемалем Ататюрком. У цьому ж році відбувся обмін населенням між Туреччиною і Грецією. На територію Греції було переміщено півтора мільйона осіб. Таким чином Константинопольський Патріархат позбувся практично всієї своєї пастви на території Туреччини. І незважаючи на те, що Стамбул був виключений з угоди про обмін населенням і грекам, що там жили, було дозволено залишитися, їхня чисельність в колишній столиці Візантійської імперії також істотно скоротилася. За даними на 2006 р., у Стамбулі проживало менше 3 000 православних греків, а дітей в грецькій школі навчалося лише 250 осіб, причому більшість з них слабо володіла грецькою мовою.

Політика влади щодо Константинопольського Патріархату суттєво змінилася порівняно з Османським періодом. Патріарх вже не був главою мілета (власне, і мілета теж вже практично не було) та не виконував ніяких адміністративних функцій. Турецька влада не визнає його вселенський  статус і вважає його духовним лідером невеликої групи православних на території Туреччини. При цьому Вселенському Патріархату протягом всієї історії Турецької республіки наполегливо дають зрозуміти – він тут зайвий. Так, у 1955 р., при потуранні турецької адміністрації, стався так званий Стамбульський погром, при якому було вбито 16 греків (в т. ч. два священика), зруйновані деякі з небагатьох храмів, що залишилися на той час, спалені оселі та інші будівлі.

У 1996 р. в головному храмі Константинопольського Патріархату, церкві св. Георгія, була підірвана бомба. У 1971 р. турки закрили єдину богословську школу на острові Халка. Як неодноразово заявляв нинішній Константинопольський Патріарх Варфоломій: «Туреччина веде психологічну війну проти Вселенського Патріархату».

На сьогоднішній день основну паству Вселенського Патріархату становлять грецькі діаспори в Америці, Австралії та Західній Європі. Особливі стосунки у Фанара складаються з Американською Архієпіскопією в США. В результаті кількох хвиль грецької міграції в цю країну у XX столітті, там сформувалась досить численна  діаспора. За кілька десятиліть американські греки зуміли розвинути свій бізнес в США, придбати (або примножити) значні капітали.

Можна сказати, що саме в США мешкають сьогоднішні «архонти», які, як і в Османський період, розпоряджаються значними фінансовими ресурсами і так само, як і тоді, прагнуть впливати на духовенство Константинопольського Патріархату. Грецька діаспора в США має й істотний політичний вплив, оскільки чимало успішних греків сьогодні займають високі посади в американській адміністрації і державному апараті. З одного боку, це дозволяє їм надавати захист Константинопольському Патріархату перед турецькою владою та фінансувати його існування. Однак з іншого – дає можливість американським політичним колам впливати на рішення, які приймаються на Фанарі.

Який висновок можна зробити з цього невеликого екскурсу в історію? 

Як і в історії будь-якої іншої Церкви, в історії Константинопольського Патріархату можна знайти як приклади святості подвижників Церкви, так і випадки негідної поведінки окремих його ієрархів. 

Стівен Рансімен, англійський історик минулого століття, писав: «Самі греки, як правило, нехтують історією своїх предків під турецьким пануванням. Вони в цьому помиляються; звичайно, тут багато такого, що греку неприємно згадувати, однак ця історія свідчить про відвагу і незламну життєвість грецького народу та про духовну силу святої Православної Церкви».

Чи надає ця історія Константинопольському Патріархату привілей на першість серед інших Помісних Церков сьогодні? Чи надає право вирішувати їхні внутрішні питання? 
Кожен відповість для себе сам.

Читайте також