Україна та війна на Донбасі: як Церква єднає країну

У Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Онуфрія та глави УПЦ КП Філарета різне ставлення до населення Донбасу

Безперестанні нападки на Українську Православну Церкву, прагнення забрати в неї київську Лавру та інші святині являють собою парадоксальне видовище.

Єдина велика спільнота, яка працює на возз'єднання України, – це Церква. Сили, які працюють над руйнуванням країни, саме за це звинувачують її у зраді.

Будь-яка держава, яка прагне повернути під свій контроль якісь території, неминуче має намагатися притягнути на свій бік симпатії місцевих мешканців – як ведучи пропаганду, так і надаючи якусь допомогу. Це не обов'язково прояв великодушності, це раціональні зусилля у досягненні своїх цілей. «Підкоріться нашій владі, ми забезпечимо ваші права та інтереси краще, ніж ті, хто контролює цю територію зараз». З багнетом можна зробити багато чого – але сидіти на багнеті не можна, потрібна робота з примирення жителів з центральною владою.

І ця робота потрібна незалежно від того, як ви волієте інтерпретувати конфлікт – як громадянську війну, одну зі сторін якої підтримує Росія, або як міждержавний конфлікт, в якому значна частина населення на окупованій території підтримує противника. Так чи інакше, досягнення миру вимагає саме примирення між владою України і тими громадянами, які виступають проти неї зі зброєю в руках – або, щонайменше, симпатизують тим, хто виступає.

При цьому нинішня влада України виказує повне небажання шукати таке примирення – більше того, усіма силами дає зрозуміти жителям Донбасу, що не вважає їх за співгромадян – і навіть за людей. Ми можемо пригадати хоча б недавній вислів Олександра Турчинова, в якому він порівнює жителів Донбасу з колорадськими жуками.

Чому вони так себе поводять – не цілком зрозуміло. Можна припустити, що політикам просто не потрібен регіон з населенням, яке явно не буде за них голосувати, а потрібен нескінченний конфлікт, який дозволяв би списувати всі проблеми країни на війну.

Можливо, така вже природа націоналізму – який постійно вимагає розділень та ненависті як палива, на якому він працює. Бо націоналізм – це передусім ненависть до співгромадян, а потім вже до іноземців.

Так чи інакше, вони роблять щось прямо протилежне тому, що в цих умовах робили би відповідальні державні мужі, що шукають відновлення країни.

Розкольницький Київський патріархат також працює над тим, щоб жителі Донбасу навіть подумки не розглядали Україну як свою країну. Лідер розкольників, Філарет, висловився на цю тему наступним чином:

«Корінь зла знаходиться у тих людях, які живуть в Донбасі, і тих, які знаходяться у Москві... В чому неправда тих сепаратистів, які живуть в Донбасі? Неправда в тому, що вони не визнають, що Донбас – це віками українська земля. І там жили й живуть українці. Поїдьте ви по селах Донецької чи Луганської області. Там живе корінне населення. Ким вони себе вважають, росіянами чи українцями, якщо вони розмовляють українською мовою? Вони українці. А сепаратисти хто? Це люди, які приїхали з Росії й інших республік Радянського Союзу чи Російської імперії і оселилися на українських землях».

Версія про те, що, принаймні, частина населення східної України – це «приїжджі» та їхні нащадки, які не є «корінними» та не мають права жити на цій землі, популярна серед націоналістів, які хотіли б отримати землю без населення. Невипадково їм так подобається операція «Буря», коли хорватська армія просто вигнала сербське населення з республіки Сербська Країна.

Однак для України такий сценарій неможливий – через низку причин як географічного, так і військово-політичного характеру. Землі можна було б отримати тільки разом з населенням. Філарет, як і інші люди, що визначають політику влади, робить усе, щоб населення в жодному разі не погодилося знову опинитися в складі України.

Філарет, як і інші люди, що визначають політику влади, робить все, щоб населення в жодному разі не погодилося знову опинитися в складі України.

Виказуючи (та заохочуючи) ненависть до жителів Донбасу, політики, незалежно від того, носять вони піджаки чи ряси, працюють на остаточну втрату цієї території.

На цьому тлі єдина помітна сила, яка ставиться до жителів Донбасу як до своїх, – це Українська Православна Церква. Нещодавно, у дні святкування 1030-річчя Хрещення Київської Русі, Церква ще раз висловила свою любов і співчуття до людей, що страждають від війни:

«Наші особливі слова сьогодні звернені до тих чад Української Православної Церкви, які проживають на Донбасі і страждають від бойових дій:

Брати і сестри! Ви не одинокі у ваших випробуваннях. Вся наша Церква нині молиться, співпереживає, допомагає і буде продовжувати молитися, співпереживати та допомагати вам. Ваші страждання і ваша біль відгукується болем у наших серцях. За словами апостола Павла, «страждає один член, з ним страждають усі члени» тіла, тобто Церкви Христової (1 Кор. 12:26). Висловлюємо вдячність архіпастирям, пастирям, чернецтву і всім мирянам тієї частини Донбасу, де палахкотить полум’я війни, за вашу мужність, за перебування зі своєю паствою, за терпляче несення випробувань, котрі випали на вашу долю. Молимося Всемилостивому Богу і віримо, що війна скоро закінчиться і Бог кожну сльозу з очей ваших зітре (Одкр. 21: 4)».

І це не лише добрі слова – хоча слова дуже важливі. Церква надає людям в зоні конфлікту дієву допомогу. Один з недавніх прикладів – Церква передала майже 40 тонн гуманітарної допомоги жителям сходу України в рамках проекту «Милосердя і Примирення».

Якби політики поводили себе так, як поводиться Церква, тобто виявляли б милосердя і шукали би примирення з жителями Донбасу, – ситуація розвивалася б зовсім інакше.

Боротьба за уми і серця людей на Східній Україні не була б програна з самого початку. Якби «лідери вільного світу» докладали всіх зусиль, щоб не допускати обстрілів міст та сіл, якби спробували проявити добру волю щодо населення – люди були б набагато більш розташовані довіритися їм та їхнім планам щодо України. Втім, від західних політиків було б дивно чогось і вимагати – зрештою, східноєвропейські бідняки такі ж чужі їм люди, як бідняки іракські, лівійські або латиноамериканські. Як житимуть люди на сході, на заході України, і чи житимуть взагалі, хвилює західних політиків виключно з точки зору їхніх і тільки їхніх інтересів.

Проте для людей, які пов'язують свою долю з Україною, дуже важливо досягти примирення між її громадянами. І тут Церква працює над примиренням, працює заради майбутнього країни.

Тому що Церква, за своєю природою, збирає людей в Царство Боже. Людей різного походження, мови, політичних симпатій. Церква – це любов Божа, явлена всьому світу, рука допомоги і примирення, простягнута всім. Як каже святий апостол Павло, «бо Бог у Христі примирив світ із Собою Самим, не зважавши [людям] на їхні провини, і поклав у нас слово примирення.Оце ми як посли замість Христа, ніби Бог благає через нас, благаємо замість Христа: примиріться з Богом» (2Кор. 5, 19-20).

Це послання примирення з Богом та один з одним неминуче викликатиме гостру ворожість у тих, хто живе війною та ненавистю. Але саме таким є послання, ввірене Церкві Богом, і саме слідування йому – одна з ознак, яка відрізняє Церкву від мирських спільнот.

Читайте також