Передача Київської митрополії Московському Патріархату: історичні аспекти

Киевская митрополия

Історію Російської Церкви, а також окремо Київської митрополії з XV по XVII ст. можна характеризувати головним чином у світлі: а) слабкість центру – Константинопольського Патріархату і б) сильного впливу католицизму на українських землях, підконтрольних Польщі.

Автокефалія Російської Православної Церкви, яка в свій час була частиною Вселенського Патріархату, від якого Київською Руссю у 988 р. було прийнято Хрещення, була проголошена на тлі підписання Константинополем та іншими Східними Патріархатами Ферраро-Флорентійської унії 1439 р. Будучи політичною за своїм мотивами (унія була спробою об'єднати сили Сходу і Заходу перед лицем турецької загрози), вона явно показала і загальне становище Православ'я на Сході, і його слабкі сторони на рівні впливу юрисдикцій.

Православні Патріархати того часу виявилися заручниками ісламської світської влади, і, як наслідок, залежні території також неминуче повинні були випробувати на собі всі можливі наслідки церковного геополітики. Московська держава, якому по ряду причин найменше загрожувала турецька кампанія, могло виявитися в досить незвичайному положенні. З одного боку, загроза ісламської інтервенції тут була на порядок менше, ніж, скажімо, в Угорщині або Валахії, а з іншого – Російська Церква повинна була прийняти унію, ставши жертвою тієї геополітики, частиною якої не було Московське держава.

Іншими словами, подальша залежність Руської Церкви від Константинополя теоретично могла призвести до катастрофічних духовним наслідків. Саме тому автокефалію Російської Церкви 1448 р. ніяк не можна назвати подією, яке відбулося з політичних мотивів, на відміну від Ферраро-Флорентійської унії. Просування сучасним українським урядом ідеї «Єдиної Помісної Церкви» є не чим іншим, як політично спланованою акцією, в якій немає, та й не може бути місця духовної складової.

Період юрисдикції Вселенського Патріархату в історії Київської митрополії XV-XVII століть багатьма вітчизняними істориками характеризується як період номінальної влади Константинополя. З одного боку, це дозволяло Київської митрополії бути фактично автокефальною, а з іншого – вразливою перед обличчям найсильнішою політики покатоличення, яку активно проводила Варшава.

Переломний момент для Православ'я збігся з пробудженням національної самосвідомості серед православного населення Речі Посполитої. У 1648 році при зведенні на польсько-литовський престол король Ян II Казимир дає обіцянку не допустити до керівної посади в Речі Посполитій ні одного не-католика. Навіть Гадяцький договір 1658 року, який був покликаний захистити Православ'я в Польщі, після гострої фази протистояння був витлумачений на користь уніатства.

Після зречення Яна-Казимира від престолу в 1668 році, Генеральна польська конфедерація приймає закон, за яким «відступники від католицтва й уніатства» (тобто православні) були позбавлені громадянських прав і свобод і підлягали вигнанню. У церковному відношенні ситуація була нітрохи не краще. Кафедри в таких форпостах Православ'я в Західній Україні, як Львівська і Луцька єпархії,часто купувалися єпископами за гроші при головному умови – лояльність до унії. Православні храми масово займалися уніатами. При цьому такого роду насильство над свободою віросповідання в Польщі було закріплено на законодавчому рівні, і, як наслідок, православному населенню Речі Посполитої, по суті, нічого було відстоювати в судах.

Безправ'я Константинополя на тлі погіршення становища православних у Західній Руси, зрештою, призвело до того, що Російська держава в 1674 році відправило сюди своїх представників, які повинні були стежити за дотриманням прав православних віруючих. Номінально Західна Русь тоді ще була у складі Константинопольського Патріархату.

За великим рахунком, польський король у принципі не рахувався з Константинопольським Патріархом, яскравим свідченням чого є, зокрема, постанова сейму від 1676 р. (за 10 років до зміни юрисдикції), яка на законодавчому рівні забороняла православним українським братствам і місцевим архієреям будь-яке спілкування зі Вселенським Патріархом. Церква-Мати тоді з цим зробити нічого не змогла, та й не могла в принципі, будучи заручницею Османської імперії.

Більш того, ще за 50 років до описуваних подій, в 1620 р., польському уряду нічого не заважало, наприклад, оголосити помічника Вселенського Патріарха – Антіохійського Патріарха Феофана – самозванцем і розчерком пера оголосити неканонічними висвячених ним в Західній Русі єпископів. Крім нот протесту і письмових запевнень і прохань до віруючих триматися Православ'я Вселенський Патріархат на ділі нічого не робив. Опинившись між сильним католицьким Заходом і безправним грецьким Сходом, Західно-Руської Церкви залишалося лише піти шляхом відновлення історичної справедливості – відновити єдність колись розділеної Російської Церкви і заручитися підтримкою Московського Патріарха, а також царя – дійсною, а не номінальної церковної і світської влади.

Незайвим буде додати і те, що поділ митрополій в 1458 році, було, зокрема, справою рук папи римського Калликста III, який сприймав Київську Церкву як що складається з двох частин: «вищої Росії» і «нижній Росії». Таким чином те, що колись спричинило за собою церковне розділення, тепер, навпаки, сприяло його відновленню.

Сама ж передача Київської митрополії Московському Патріархату донині є предметом спекуляцій, які зводяться нібито до нюансів перекладу патріаршої грамоти. Існує велика кількість досліджень на цю тему, підкріплених аналізом оригінального тексту грамоти Патріарха Діонісія, але, враховуючи особливий характер грецької церковної дипломатії, поставити крапку в цьому складному питанні надзвичайно складно.

По-перше, тут відсутні чіткі часові рамки. Іншими словами, оригінал грамоти дає Московському Патріарху свободу висвячувати Київського митрополита, але нічого не говорить про те, як довго це повинно мати місце. Київський митрополит з того часу шанує Московського Патріарха як свого батька.

По-друге, єдиний зв'язок між Константинополем та Києвом обумовлюється тільки на богослужбовому рівні: Київський митрополит за літургією повинен був поминати спочатку ім'я Вселенського Патріарха, а потім – Патріарха Московського.

Найбільш вдалим антиподом цій заплутаній церковної дипломатії і ключем до розуміння «українського церковного питання» може бути Томос про автокефалію… Елладської Церкви. Справа в тому, що рішення Вселенського престолу про автокефалію або автономію тій чи іншій території визначаються тим, наскільки важливою вона для них є. Автокефальна Елладська Церква складається з 81 єпархії, 30 з яких – це так звані «Нові території».

Особливість полягає в тому, що Нові території (Північна Греція) входять до складу Елладської Церкви, однак у Томосі про автокефалію обумовлено, що вони передаються Константинополем Афінам «на» (αχρικαιρου). У грамоті ж Патріарха Діонісія IV немає ніякої вказівки на часові рамки або конкретну дату. Мабуть, Київська митрополія не була так важлива для Константинополя, раз він не залишив для себе шляхів до відступу. Навіть якби Патріарх Діонісій теоретично і мав би на увазі тимчасовий характер прав Московського Патріарха, то при найближчому зручному випадку він би не зачекав з тим, щоб заявити про свої права.

Однак ні при ліквідації Речі Посполитої, ні під час російсько-турецьких воєн, ні після Лютневої революції – аж до 1923 року (Томос про автокефалію Польської Церкви),ми не бачимо якихось документів Вселенського Патріархату, які б заявляли про його права на ці території. Більше того, під час страшних більшовицьких гонінь на Православ'я Константинополь також ніяк не виявляв себе як «можновладець». Розстріли єпископів, священиків і мирян в СРСР немов обійшли стороною Вселенський престол. Що ж стосується поминання Константинопольського Патріарха першим, при тому, що Патріарх Московський в цій грамоті прямо називається «найстарішим і предстоятелем», то це швидше схоже на данина історії.

Таким чином, Константинополь хотів залишитися в житті Київської митрополії в якості символу і духовного лідера. Щось подібне мало місце і з деякими Православними автокефальними Церквами. Мало хто знає, але не всі автокефальні Церкви мають право варити своє власне миро. Так, вже згадана вище Елладська Православна Церква, а також Албанська Православна Церква отримують миро з Константинополя. При цьому при всьому обидві Церкви є незалежними у своєму правлінні: у них є Синод, вони самі обирають і постачають Предстоятеля.

Така схема почасти нагадує роль британського монарха в житті Канади та Австралії. Обидві держави є незалежними, володіють власною валютою і армією, але формально глава незалежного від Великобританії держави – британський монарх. Таким чином, Вселенський Патріарх дійсно є особливим особою для Православ'я на землях колишньої Київської Русі, оскільки була хрещена Русь греками, але реальної влади тут він не має. Не слід плутати символізм і реалізм, оскільки, керуючись цією помилковою логікою, лише символічно автокефальними є всі Балканські Православні Церкви отримали автокефалію колись від Вселенського Патріарха.    

Читайте також