Релігійна політика Третього Рейху. Частина 2

Папа римський Пій XI та Адольф Гітлер

Початок: Релігійна політика Третього Рейху. Частина 1

Ми вже говорили, що релігійна політика Третього Рейху в Німеччині зводилась до того, щоб остаточно «вирішити» християнське питання. Багато істориків сходяться на думці, що Гітлеру потрібна була така Церква, яка б повністю відповідала запитам нової державної політики.

Крім того, хоча ще в 1941 році Гітлер вважав себе католиком, окрім створення кишенькової державної єдиної Церкви він прагнув хоч би що там було відродити культ поклоніння язичницьким богам. Разом з тим, нацистські ідеологи неодноразово підкреслювали, що релігія в Німеччині відокремлена від держави. Проте незважаючи на це, даний факт не заважав соціал-демократичній партії безпосередньо втручатись у справи Церкви.

Тактику для вирішення цих проблем фюрер обрав вельми цікаву. Його режим ніколи публічно не займав атеїстичну позицію. Сам Гітлер кілька разів публічно заявляв, що він християнин і католик, вірить «у всемогутнього творця» (щоправда, не уточнював при цьому, в якого), і Церкву практично не критикував. Але найближчі соратники фюрера – Гіммлер, Геббельс та Борман – займалися церковними питаннями впритул, а уряд застосовував різні заходи для того, щоб послабити вплив християнства на німецьке суспільство.

Водночас у своїй промові в 1928 році Гітлер заявляв: «Ми не потерпимо нікого в наших рядах, хто нападає на ідеї християнства <…> фактично наш рух – християнський». Проте пізніше глава німецької держави любив наголошувати, що нацизм є світською ідеологією, заснованою на науці, для якої у довгостроковій перспективі немислимо «співіснування з релігією».

Нагадаємо, що Гітлер призначив неоязичника Альфреда Розенберга головним нацистським ідеологом. Останній спробував створити для німецьких протестантів єдину протестантську Церкву Рейху, яка мала увійти до руху «Німецькі християни». Цей рух виступав проти єврейського коріння в християнстві, стверджував, що Іісус Христос був арійцем, а апостол Павло, будучи євреєм, спотворив вчення Христа. Ці теми Гітлер активно розвивав у приватних бесідах зі своїми прихильниками, які потім втілювали їх у життя.

Наприклад, у травні 1939 року глава німецької держави підписав указ про заснування в Айзенахі теологічного Інституту з питань «деєвреїзації». Ця установа займалась тим, що переписувала біблійні тексти, з яких вилучалися будь-які згадки про обраність чи унікальну роль єврейського народу. Його співробітники активно переписували Священну Історію, видаляючи з неї «неарійські» висловлювання. Книги, складені під егідою цього ганебного для всього людства інституту, видавали десятками тисяч.

Одна з них мала назву «Німці з Господом – німецька книга віри». Це була арійська і німецька версія Священного Писання, яка в багатьох місцях не просто не збігалася із справжнім Писанням, але й суперечила йому. Наприклад, замість 10 заповідей вона пропонувала правовірному німцю аж 12. До священного Декалогу нацисти без докорів сумління додали ще дві заповіді: «Тримай кров свою в чистоті» та «Шануй вождя й вчителя твого». Крім того, в нацистському виданні Псалтиря ім'я Бога Ягве (Сущий), яке асоціювалося з Богом Авраама, Ісаака і Якова, замінили на «спаситель стражденних». А фраза, яку можна було зустріти вже у виданні 1940 року, вражає своєю цинічністю: «Євангельський Іісус може стати спасителем тільки нашого німецького народу, бо він не втілює ідеї єврейства, а нещадно бореться з ними». Підсумував усі ці божевільні заяви директор цього самого інституту Вальтер Грундманн, який сказав: «Німецький народ боровся проти руйнування свого життя і сутності євреями». Адольф Гітлер особисто підписав указ про присвоєння йому професорського звання.

Практично відразу після приходу до влади фюрер розпочав жорстоку боротьбу проти будь-яких організацій, які підтримували свободу віросповідання (однією з них була німецька Ліга вільнодумців), і став ініціатором цілого «руху проти безбожників». Гітлер впевнено мовив: «У нас не було сумнівів, що людям потрібна, необхідна ця віра. Тому ми повели боротьбу з атеїстичним рухом, і не лише шляхом теоретичних дискусій: ми вирвали його з коренем». Щоправда, у цьому випадку фюрер був, як завжди, трохи нечесний…

Природно, що у будь-якої розсудливої людини, яка стикається з цими фактами, виникає цілком резонне питання: а як такі суперечності могли уживатися в надрах нацистської ідеології? Прекрасну відповідь дав британський історик Лоуренс Різ, який писав: «Найбільш точне пояснення подібних заяв полягає в тому, що Гітлер, як політик, добре уявляв собі навколишню дійсність, у якій він жив. <…> Якби Гітлер занадто сильно віддалив себе або свій рух від християнства, то неясно, як би він зміг здобути першість на вільних виборах». Тобто можна зробити висновок, що як людина Гітлер в Бога не вірив і християнство зневажав, але як політик – говорив про свою релігійність і любив поговорити про підтримку Церкви. Так і хочеться згадати фразу – «нічого особистого, тільки бізнес».

Справді, виступати з піднятим забралом проти Церкви було досить небезпечно, адже за даними за 1939 рік 95 % німців продовжували називати себе католиками і протестантами, 3,5 % відносили себе до «деїстів» (нім. Gottgläubig – «віруючі в Бога»), і тільки 1,5 % – до атеїстів. Проте, як зазначав інший британський історик Річард Еванс, саме в числі останніх категорій, тобто серед тих, хто вважав себе деїстами та атеїстами, перебували «переконані нацисти, які порвали зі своєю Церквою за волею партії, які намагаються з середини 1930-х років знизити вплив християнства у суспільстві».

Цікаво, що ті, кого заведено називати деїстами, не називали себе християнами або людьми, які належать до будь-якої іншої конфесії. Вони вважали себе релігійними, але були впевнені, що ніякої Церкви чи релігії для встановлення зв'язку з Богом не потрібно. Партія всіляко підтримувала таку точку зору на релігію, однак, незважаючи на всі зусилля з просування рухів за створення державної церкви і Gottgläubig, більше 3 млн членів НСДАП продовжували бути людьми досить церковними, вважали себе членами Римо-Католицької Церкви та Німецької конфедерації євангелічних церков і більше того – справно вносили десятину у своїх церквах.

Зрозуміло, що, захопивши велику частину територій Радянського Союзу, Гітлер жодним чином не міг залишити без уваги релігійне питання. І тут, точно так само, як в Німеччині, окупаційна влада займала часто незрозумілу й абсолютно суперечливу позицію.

З одного боку, рейхсміністр Альфред Розенберг вирішив займатися відродженням на підконтрольних Німеччині територіях релігійних громад, в першу чергу Православ'я. Однак, на глибоке переконання рейхсміністра, ці самі громади мали бути максимально незалежними та автономними. Виникнення єдиної та могутньої церковної організації вважалось неприпустимим, бо в такому випадку вона могла цілком успішно очолити боротьбу проти загарбників.

Вже в червні 1942 року Розенберг складає так званий едикт про терпимість, який, по суті, мав чітко визначити політику нацистів по відношенню до Церкви в окупованих областях. Але цей документ був настільки скандальним навіть для нацистів, що проти його опублікування та набуття чинності в повному обсязі виступив не хто інший, як Мартін Борман. Через його втручання цей едикт на території сучасної Росії так і не вийшов. У свою чергу Кох (Україна) та Лозе (Прибалтика) опублікували його скорочені версії.

В цих істотно обрізаних варіантах німці обіцяли повну релігійну свободу та проголошували право віруючих самим організовувати будь-які релігійні групи й об'єднання. Водночас, бажаючи максимально обмежити владу церковної ієрархії, окупанти наголошували, що всі ці релігійні об'єднання мали бути повністю незалежними не лише від впливу представників кліру з територій інших держав, але й один від одного. Тому не дивно, що гітлерівці цілком і повністю підтримували розкольників усіх мастей, а самому фюреру приписують таке висловлювання: «Ми повинні уникати, щоб одна Церква задовольняла релігійні потреби великих районів, і кожне село має бути перетворене на незалежну секту. Якщо деякі <…> захочуть практикувати чорну магію, <…> ми не повинні нічого робити, щоб перешкодити їм. <…> наша політика на широких просторах повинна полягати у заохоченні будь-якої та кожної форми роз'єднання та розколу».

З іншого боку (і тут ми, як і у випадку з Німеччиною, зустрічаємося з черговим протиріччям щодо релігійної політики Третього Рейху), нацистському керівництву і генералітету Вермахту вкрай необхідно було мати хоча б у кожному з регіонів окупованих територій (Прибалтика, Україна) єдину Православну Церкву.

У цьому контексті слід відзначити досить цікаву подію, яка мала місце 20 червня 1942 року. Тоді на нараді в рейхсміністерстві східних земель було прийнято рішення, що окупаційна влада повинна всіляко сприяти об'єднанню всіх православних християн навколо московського екзарха. Мета гранично проста – якщо всіх православних зібрати воєдино, то потім їх буде набагато простіше виселити до окремого рейхскомісаріату «Москва», створення якого планувалось одразу після війни.

Але не можна не відзначити й того факту, що з ініціативи населення до богослужбового життя та відродження духовності повертали тисячі храмів, десятки монастирів, які були зруйновані або закриті у радянський час. З підпілля вийшли численні священики й ченці, які сприяли новому духовному відродженню народу, і незабаром на тих територіях, що були зайняті німцями, храмів стало більше, ніж на території всього Радянського Союзу. У кінцевому підсумку це призвело до того, що більшовики просто змушені були поміняти своє ставлення до Православної Церкви.

У свою чергу, переслідуючи виключно політичні цілі, нацисти вимагали, щоб усі друковані органи, які з'являлися на окупованих територіях, в обов'язковому порядку мали релігійну рубрику. Всі матеріали мали супроводжуватися фотографіями, які б наочно свідчили про те, що під владою німців Церква переживає період «релігійного відродження». Підкреслюючи роль більшовизму у знищенні Церкви, нацисти не забували нагадати, що «комунізм – це вигадка євреїв». Тож особливо радіти з приводу того, що гітлерівці підтримували Церкву, не доводилося: в цьому, як і в багатьох інших випадках, вони переслідували виключно свої, пропагандистські цілі.

Цікава ситуація склалася в Білорусії, де німці ініціювали створення національної білоруської автокефальної Церкви. У своїх сподіваннях вони зробили ставку на білоруських націоналістів, які повернулися на батьківщину з Чехії та Польщі. Однак, незважаючи на всі спроби окупаційної влади створити національну Церкву, їхній задум повністю провалився, тому що митрополиту Пантелеімону (Рожновському) вдалося зберегти канонічне спілкування з Московським Патріархатом.

В Україні гітлерівці підтримували різні розкольницькі угруповання, серед яких особливо виділялися Автономна Церква (очільник – митр. Олексій (Громадський)) та Автокефальна (глава – митр. Полікарп (Сікорський)). Проте й тут, як і в багатьох інших місцях, їхні надії зазнали повного фіаско.

Таким чином в релігійній політиці Третього Рейху можна виділити кілька моментів, які найкращим чином характеризують взаємовідносини Вермахту і Церкви:

1. Усі рішення щодо релігії, а особливо християнства, приймалися в залежності від історичного моменту.
2. Всередині Німеччини Гітлеру потрібна була своя, державна та легко керована Церква, яка б повністю відповідала ідеологічним спрямуванням Третього Рейху.
3. На окупованих територіях Вермахт підтримував різні розкольницькі угруповання. Підтримка канонічній Церкві могла бути надана лише в перспективі подальшого знищення.
4. Зрештою на місце християнства мала прийти нова релігія, заснована на язичницьких принципах і повністю позбавлена цінностей, на яких виховувалися багато поколінь європейців. Релігія, головною цінністю якої ставала «надлюдина».

Читайте також