Релігійна політика Третього Рейху. Частина 1

Адольф Гітлер

Ще Князь Володимир думав, що за допомогою релігійного інструменту можна об'єднати людей. Саме тому він намагався створити універсальний язичницький культ, який включав би в себе богословські елементи всіх народів, що населяють стародавню Русь.

З цією метою на берегах Дніпра він ще на початку свого правління збудував капище, в якому поставив ідолів різних богів – Перуна, Хорива, Мокоші, Вереса та інших. Але князь дуже скоро зрозумів, що релігійна структура, створена міццю адміністративної машини держави, об'єднати народ нездатна, бо таке об'єднання може відбутися тільки зсередини, а не ззовні. Народ не прийняв запропоновану князем реформу язичницького культу, і тоді глава держави почав шукати таку віру, яка змінювала б людину зсередини, докорінно реформувала її світогляд та була продиктована не тимчасовими державними інтересами, а духовними інтересами людини і її вічною долею. Тому він і зупинився на християнстві. Що сталося далі, ми з вами знаємо.

Однак дуже часто, на жаль, уроки історії залишаються невивченими новими поколіннями українців. Практично кожен, хто, нехай і на короткий час, займає колишній київський княжий престол, разом з владою успадковує і помилки великого князя Володимира. Ми вже були свідками того, як ще на зорі новітньої історії України державні мужі намагалися створити церковні структури, які були б автокефальними і «незалежними» від Москви, а в підсумку вони стали незалежними від канонів Церкви. В результаті з'явився один з найбільших розколів в історії Української Православної Церкви, який очолив колишній митрополит Київський Філарет.

Пізніше, після періоду певного церковного затишшя, знову робилися спроби отримання автокефалії будь-яким шляхом, а сьогодні мова йде вже про створення своєї, національної «Церкви», тобто про об'єднання всіх православних християн в особливу «церковну» структуру. Поки що всі ці спроби успіхом не увінчались. Просто тому, що «державна Церква» Христовою бути не може за визначенням. Потрібно зауважити, що під «державною Церквою» ми розуміємо не Церкву, яка має статус державної релігії (наприклад, як Православ'я в Греції), а саме структуру, створення якої ініціює та проводить державна влада. Потрібно чітко розуміти, що така «Церква» завжди буде виконувати волю держави та його керівника (президента), але тоді вона не буде виконувати Волю Божу.

Разом з тим, слід згадати, що історія людської цивілізації вже знає приклад, коли глава держави ототожнював свою волю з Волею Божою. Ім'я цієї людини – Адольф Гітлер.

На початку свого правління Гітлер позиціонував себе як чи то католика, чи то лютеранина. Залежало це від передвиборних цілей, які він ставив перед собою. Але за підсумком Гітлер гарантував собі значну підтримку з боку значної частини як католиків, так і лютеран.

Пізніше стало відомо, що його ставлення до християнства вкрай агресивне. Дуже скоро Гітлер захопився окультними науками та навіть створив спеціальний відділ під назвою «Аненербе», який займався поєднанням «язичництва древніх германців» та «істинного», ще «не отруєного євреями християнства та окультизму минулого століття», тобто створенням специфічно фашистського релігійного світогляду. 

Такий світогляд обожував державу, а його віра була вірою в ідеологію правлячої нацистської партії. Також досить поширеною була і практика знищення всіх інакомислячих, яка ґрунтувалась на «доказах» одного з керівних співробітників організації Герберта Янкуна (був оберштурмбанфюрером СС, але, попри це, прожив досить довге життя та помер у 1990 році у віці 85 років).

Однак це не означає, що Гітлер був індиферентним по відношенню до християнства. Німеччина, як відомо, країна християнська. І тому очільнику нацистської партії Німеччини потрібно було спробувати знайти спільну мову з представниками Католицької та Лютеранської Церков. Він неодноразово заявляв, що німецький уряд дбатиме про релігійне життя країни. Але що саме він мав на увазі під цими заявами, стало відомо трохи пізніше.

Гітлер зробив цілу низку спроб уніфікувати вчення різних християнських деномінацій Німеччини та створити певну єдину Церкву, до складу якої входитимуть як лютерани, так і католики.

У 1932 році досить велика частина лютеранських християн Німеччини об'єдналися в рух, який взяв собі назву «Німецькі християни». Своїм головним завданням вони вбачали деіудаїзацію християнства, тобто хотіли звільнити християнство від будь-якого натяку на його єврейське коріння. Наприклад, вони закликали знищити Старий Завіт, а також заперечували схильність людської природи до гріха. Також «Німецькі християни» повністю приймали арійську ідеологію Третього Рейху.

Вони наполягали на скасуванні федеральної структури Євангелістської Церкви з 28 автономними регіональними Церквами та її заміні на єдину централізовану «Імперську Церкву» (нім. Reichskirche). За підтримки Гітлера і Міністерства пропаганди ця Церква була успішно створена.

5-6 вересня 1933 року в Берліні був скликаний «Прусський генеральний синод». Церковнослужителі, які брали участь у цьому «синоді», обрали Людвіга Мюллера своїм єпископом та практично в повному складі підписались під документом з так званим «арійським пунктом»: жоден єврей не має права займати церковну кафедру країни. Однак 7 000 з 17 000 лютеранських священиків Німеччини з постановою цього «синоду» не погодились та об'єднались у так звану «Сповідаючу Церкву», представники якої намагалась протистояти державній фашистській ідеології. Проте якогось значного успіху в цьому відношенні «Сповідаюча Церква» не домоглась, а німецькому уряду вдалося розколоти її на кілька течій та в кінцевому підсумку повністю нівелювати її вплив.

Водночас Reichskirche, тобто «Імперська Церква», з часом набула в німецькому суспільстві величезного значення. Спираючись на ідеї націонал-соціалізму і роблячи акцент на вищості арійської раси над усіма іншими, ця псевдо-релігійна структура вміло використовувала патріотичні почуття німців, підміняючи ними вчення Христа. Особливо слід підкреслити той факт, що «Імперська Церква» освячувала мілітаристські настрої в німецькому суспільстві, що знайшло своє відображення і в храмовій архітектурі, і храмовому мистецтві. Наприклад, інтер'єр знаменитої меморіальної церкви Мартіна Лютера в Берліні включав в себе безліч елементів, що демонструють ідеологію Третього Рейху. Різьба на кафедрі проповідника зображує Іісуса Христа, оточеного солдатами в касках, арійськими жінками і дітьми, на арці зображений штурмовик в касці, а в баптистерії – людина у формі СА (воєнізованого загону НСДАП).

Ще жорсткіше, ніж до протестантів, Гітлер ставився до Католицької Церкви. Попри те, що в 1933 році між Німеччиною і Ватиканом був укладений конкордат, який гарантував недоторканність віри. Дуже скоро уряд розгорнув широкомасштабну боротьбу проти Католицької Церкви. Церковне майно конфісковували, парафіяльні школи закривали, а християн звільняли з державних посад. Проти священиків, монахів та інших помітних представників Церкви висували сфальсифіковані звинувачення в усіх смертних гріхах, і зрештою, в 1937 році, всі члени нацистської партії Німеччини оголосили про свій вихід зі складу Католицької Церкви.

Після цього з'явився документ, відомий як «Національна програма Імперської Церкви», написаний Розенбергом. Цей документ, крім іншого, приписував повний контроль «Імперської Церкви» над усіма іншими Церквами в межах Німеччини. Крім того, Reichskirche оголошувала боротьбу проти розп'яття, зображень святих, а в християнські обряди намагалась впровадити язичницькі елементи.

У той же час в гестапо був створений спеціальний церковний відділ, який займався вивченням та контролем релігійної ситуації в країні. Однак головним його завданням був не лише контроль над церковними структурами, але й максимальне руйнування їх, так звана «атомізація». Іншими словами, держава створювала, а потім і підтримувала на плаву безліч церковних розколів. Наприклад, саме Гітлеру приписують такі слова: «Ми повинні уникати, щоб одна Церква задовольняла релігійні потреби великих районів, і кожне село має бути перетворене на незалежну секту. Якщо деякі <…> захочуть практикувати чорну магію <…> ми не повинні нічого робити, щоб перешкодити їм. <…> Наша політика на широких просторах повинна полягати в заохоченні будь-якої і кожної форми роз'єднання та розколу».

Будь-який священнослужитель, який висловлювався проти державної церковної лінії, звинувачувався в служінні ворогові, надмірному втручанні в політику і був негайно репресований. 30 січня 1939 року Адольф Гітлер заявив, що ніякої жалості по відношенню до репресованих священиків він не відчуває, бо вони служать ворогам німецької держави. Ось цитата з цього виступу: «Тому не варто проявляти жалість чи співчуття до тих проклятих Богом правителів, які пробудили інтерес своїх громадян до деяких представників німецького духовенства, що перебувають у конфлікті з законом, але варто проявити інтерес до ворогів нашої німецької держави. Однак давайте не забувати: ми захистимо німецьке духовенство в його обов'язках Божих намісників, але ми знищимо тих з них, хто виявиться ворогом німецької держави».

Тому не дивно, що з початком війни ситуація ускладнилась. У польських концтаборах загинули понад 2 500 священиків та монахів, а в концтаборі Дахау існували «бараки священиків», через які пройшли близько 2 600 католицьких священиків, багато з яких теж загинули. Загалом же за роки війни було запущено близько 9 000 процесів за звинуваченням католиків та інших християн у державній зраді.

Беніто Муссоліні якось сказав, що «у фашистській державі релігія розглядається як один з найбільш глибоких виявів духу, тому вона не тільки шанується, але користується захистом та заступництвом». Однак, як ми мали змогу переконатись, саме поняття «релігії» було для фашистів досить специфічним, а «заступництво» поширювалося лише на ту «релігію», яка повністю відповідала створеній фашистами ідеології. Стає страшно, коли подумаєш про те, що ця історія може повторитись…

Читайте також