«Головне – за низкою політичних ігрищ побачити живу людину»

УПЦ буде продовжувати переговори щодо звільнення українських солдатів

Соціальне служіння – важлива частина місії Української Православної Церкви в нашому суспільстві. Церква не лише молиться та проповідує, але й служить ближньому на засадах Христової любові і милосердя. Саме про це служіння – розмова журналіста СПЖ з головою Синодального відділу УПЦ з соціально-гуманітарних питань, настоятелем лікарняного храму св. Луки Кримського в Українському центрі науково-практичного центру ендокринної хірургії протоієреєм Владиславом Діхановим.

– Ви очолюєте церковну місію, яка займається благодійністю, допомагає нужденним. З чого все починалось?

– Восени 2014 року, коли я отримав указ про призначення мене Головою Синодального відділу УПЦ з соціально-гуманітарних питань, самого Відділу як такого ще не існувало. Разом зі вступом на посаду довелося спочатку створити те, чим потім можна керувати та очолювати.

Перше, що було тоді зроблено, – написано документ «Концепція розвитку Синодального відділу» на найближчі три роки, представлений Блаженнішому. Владика ухвалив. І ось вже в рамках цієї Концепції почався розвиток новостворюваного Відділу.

Основними результатами, по-перше, є те, що вся діяльність Відділу повністю прозора, а, по-друге, всередині Відділу створена єдина команда співробітників-однодумців. Впроваджено механізми контролю і самоконтролю, щоб тим, кого Господь покликав бути співробітниками, включаючи мене, – у соціальному служінні, благодійності, гуманітарній сфері, – головним контролером в їхній роботі була їхня совість християнина, а основним посилом працювати у Відділі – заклик служити Богу та ближньому. Також важливо, щоб були зрозумілі правила й умови роботи.

У 2017 році Синодальному відділу УПЦ з соціально-гуманітарних питань виповнилося три роки, і можна сказати, що план відповідно до затвердженої первинної концепції був реалізований. Тому на сьогодні головний результат – Синодальний відділ відбувся в принципі, як такий.

Озираючись назад, бачимо, що досить багато вже зроблено. Я розумію, що в усьому цьому і Промисел Божий, і сила Божа, і Боже благословення. Звичайно, без участі священноначалія та особистої підтримки Блаженнішого Митрополита Онуфрія було б складно все це зробити. Щорічно Відділ реалізує допомоги в грошовому еквіваленті в середньому близько 10 мільйонів гривень. Більша частина допомоги (~99 %) проходить через нас до нужденних, що називається, «практично з коліс», тож просто не встигаємо помітити її на складі гуманітарної допомоги чи на банківських рахунках. Вона залишається відображеною лише в документах, оформлених згідно з українськими і міжнародними стандартами роботи в гуманітарній та благодійній сфері.

Ось чому вся діяльність Відділу абсолютно прозора. Саме тому на сьогоднішній день у нас є партнери і серед українських державних організацій, і серед громадських інституцій. Є й міжнародні партнери, а вони, в свою чергу, особливо уважні до того, як ведуться справи в цій сфері.

– Які основні проекти вдалося реалізувати?

– Як тільки що говорилось, вдалось реалізувати проект зі створення самого Синодального відділу як такого, але не як самоціль, а як інструмент служіння Церкви. Крім цього, звісно, було багато й інших проектів. Дуже багато людей отримало допомогу.

У 2014 році, коли розпочались воєнні події в Україні і коли була величезна кількість переселенців в Києві, у нас за один раз отримували допомогу 500–600 людей. І допомогу отримував, хочу наголосити, представник родини переселенців на всю свою сім'ю. Ми готували і видавали сімейні пакети. Таким чином – в середньому множте на 4–5 осіб у родині –  до 3 тисяч людей отримували допомогу тільки за раз. Серед них – більшість людей похилого віку, інвалідів, матусь із дітками. Це був масштабний проект: ми почали зі збору та роздачі гуманітарної допомоги, потім взяли участь в організації гуманітарного коридору разом з фондом Ахметова та Горлівською єпархією УПЦ – сприяли виїзду з зони активних бойових дій під Горлівкою близько 3 тисяч людей по цьому коридору, брали участь в улаштуванні та розселенні понад п'ятисот з них – тих, яким ніде було поселитися і не було кому допомогти. Тоді для себе зрозуміли, що потрібно цими людьми займатися, не просто дав шматочок хліба та відійшов у сторону – людям потрібно було допомогти комплексно і часто не одноразово.

Від цього моменту просто склад гуманітарної допомоги трансформували в «Центр гуманітарної допомоги», при якому надавали допомогу біженцям волонтери: лікарі, юристи, педагоги, психологи, рекрутери та ін. Допомагали відновлювати документи, налагоджувати родинні зв'язки, а для працездатних – підшукувати роботу… Спочатку була розгубленість не лише у них – вони втратили все, це зрозуміло, – але й у нас. Ніхто не думав, що доведеться жити в умовах справжніх бойових дій. Але все ж досить швидко впоралися з цією розгубленістю – треба було допомагати людям.

Одночасно з організацією «Центру гуманітарної допомоги» в одному з корпусів Свято-Успенської Києво-Печерської лаври та розпочатим процесом вивезення людей з-під бомбардувань, зняли невелику приватну базу відпочинку в 100 км від Києва. Було прийнято рішення обладнати там місце тимчасового проживання біженців з особливо соціально-нужденних категорій громадян, серед яких були інваліди, люди похилого віку, матері та батьки-одинаки, а також – повноцінні багатодітні родини. Так народився новий проект – «Центр соціальної адаптації для переселенців».

До цього Центру приїжджали представники міжнародних організацій, дипломатичного корпусу, дружини дипломатів – привозили психологів, лікарів, інших фахівців. Вони були вражені: бачили, що переселенці не відчувають себе тут не лише ізгоями суспільства, але навіть слідів жаху війни на обличчях цих людей не було!

До речі, чимало біженців, після того, як їхнє життя більш-менш влаштувалось, стали нашими волонтерами…

При Синодальному відділі також було організовано та існує кілька волонтерських проектів. Мені давно довелось відмовитись від думки, що наші волонтери мають бути «приналежністю» Відділу. Це – люди доброї волі, які сенсом своєї діяльності бачать можливість послужити Христу і ближньому. І в даному випадку ми не узурпуємо владу над цими людьми, а швидше через акції та проекти Синодального відділу УПЦ з соціально-гуманітарних питань створюємо умови, в яких їм пропонується взяти спільну участь у наданні допомоги нужденним людям.

Ось так, з Божою допомогою, усе це й відбувається.

– Ви особисто брали участь у звільненні полонених на Донбасі. Завдяки чому вдалося здійснити обмін і що перешкоджає роботі в цьому напрямку?

– Це сталося завдяки милості Божій та добрій волі багатьох людей: ми можемо по-різному ставитись до різних людей, але тим не менш все це стало можливим завдяки волі нашого Президента, тих людей, які разом з ним працюють та оточують його – Ірина Геращенко, Валерія Лутковська, наш омбудсмен, представник СБУ Юрій Качанов, Юрій Тандит, їхні співробітники, це й Віктор Медведчук і його команда. Це й президент Білорусії Олександр Лукашенко, представники Євросоюзу, місій ОБСЄ та ООН, це й лідери невизнаних республік та багато-багато інших людей, яких і не перелічити. Це всі ті люди, які в міру своїх сил та можливостей, а головне – доброї волі, різною мірою, але все ж брали пряму та діяльну участь у визволенні…

І тут окремо потрібно відзначити позитивну роль та участь Церкви в цьому питанні. Бо коли світські структури і представники світських організацій та державної влади зайшли у глухий кут в переговорному процесі, то Церква, будучи духовною Матір'ю дуже багатьох учасників цього процесу, що перебувають по різні сторони барикад, змогла під своїм Материнським крилом об'єднати ці зусилля. І особиста участь Блаженнішого Онуфрія, Митрополита Київського і всієї України, – почалося ще з визволення Тараса Колодія, і потім неодноразові звернення Його Блаженства до Святішого Кирила, Патріарха Московського і всієї Русі, а від нього – до Президента Російської Федерації. Також, ми знаємо, була зустріч з лідерами невизнаних республік, Святіший Патріарх особисто з ними зустрічався і звертався з цим проханням. Все це в сукупності і зіграло свою роль. Заклик Матері-Церкви був почутий.

Тут зусилля кожної людини були важливі і, повторюся, добра воля. Бо для того, щоб все це здійснилось, десь потрібно було поступитися власними амбіціями, а головне – за низкою політичних ігрищ, вирішень якихось геополітичних питань, потрібно було побачити за всім цим… живу людину, стражденну людину! І мова не лише про тих людей, які перебувають у місцях позбавлення волі та стали заручниками всієї цієї військової ситуації. Також йдеться і про їхні родини – дружин, дітей, батьків, про їхніх близьких та друзів. Вони теж співстраждають, із в'язнями разом.

От коли починаєш бачити за всім цим людей – не просто процес, а саме людей, – тоді, звісно, серце стискається, хочеться відставити все у бік та допомогти людям. Пам'ятаю, скільки було радості від цієї зустрічі, ось вона – людська сторона!

– Що б ви могли порадити тим, хто бажає служити ближньому та брати участь у церковних проектах?

– Хтось із наших святих святителів сказав, що є різниця між доброчесною та доброю людиною. І добра людина – більш цінне й вище, бо чеснота теж, начебто, добре, – це люди вітають, – але це все ж якась умовність сучасного суспільства, зробити щось корисне іноді, час від часу чи за нагоди. А от бути доброю людиною – це в принципі мати таке особливе, милуюче серце, до чого нас закликає Господь у Євангелії, до чого закликають усі святі. Але це вже плід творення внутрішньої, духовної людини…

– Наскільки я знаю, в Євангелії немає заклику «Займайтеся благодійністю».

– Не зовсім так. Є заклики благодіяти тим, хто ненавидить нас (Мф. 5, 44; Лк. 6, 27), благодіяти вбогим (Мр. 14, 7), і просто благодіяти (Лк. 6, 35; Рим. 12, 8). І водночас, заклик до Милосердя, до того, щоб мати в собі це милуюче серце, в Євангелії стоїть вище за будь-яку мирську благодійність: «Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6, 36), також – «Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть» (Мф.5, 7). Самого ж Бога Святе Письмо називає «Отцем милосердя й Богом потіхи всілякої» (2Кор. 1, 3).

А тим, хто хотів би займатися «соціальним служінням», побажання таке – почати з малого. Озирнутися навколо себе, подивитися на своїх рідних та близьких: «Чи все я зробив у себе вдома? Чи все я зробив для своїх рідних: для батьків, для жінки, для чоловіка, для діток?!» Якщо все добре – подивитися навколо на сусідів, може, комусь треба допомогти, а людина соромиться про це попросити. І так далі, розширюючи це коло…

Святе Письмо також каже: «Чиста й непорочна побожність перед Богом і Отцем оця: зглянутися над сиротами та вдовицями в утисках їхніх…» (Як. 1, 27), тобто пам'ятати, піклуватися про них у їхніх потребах.

Часто це питання доводилося переадресовувати священикам… Деякі настоятелі, на жаль, навіть не знають скільки на їхній парафії вдів і скільки сиріт. А це прямий обов'язок церковних громад – хоча б у межах своїх маленьких родин-парафій знати, в чому мають потребу парафіяни, намагатися їм допомогти.

Зараз, повірте, дуже багатьом священикам самим доводиться виживати, і тим не менш не тільки сам священик та його родина повинні стати об'єктом турботи. Разом з прихожанами священик повинен зуміти розгорнути цю турботу та любов один на одного. Парафія має стати громадою, а громада – має бути сім'єю в християнському сенсі слова.

– Як творити добро та не «перегоріти»?

– Коли людина дбає про духовну складову того, що вона робить, когось нагодувавши чи одягнувши, чи навіть просто когось відвідуючи, наприклад, хворого або ув'язненого, то людина думає, в першу чергу, про Христа, про те, щоб побачити Христа у стражденному, про те, щоб, маючи можливість допомогти стражденному, дякувати за це Богові, прославити цим Бога. Тобто, коли людина формує свою діяльність навколо Христа, а не навколо себе, тоді вона розуміє, що насправді те, що сказано в Святому Письмі, – що «…Усяке добре давання та дар досконалий походить згори від Отця світил, що в Нього нема переміни чи тіні відміни» (Іак.1, 17), – пояснює і нагадує в першу чергу нам самим, Хто насправді є справжнім Благодійником і Благоподателем.

Жодна добра справа не буває сама по собі. Всяка добра справа такою є, коли робиться Христа заради. І, звісно ж, Господь подає все необхідне для цього. Візьміть простий приклад: ніхто ж з нас не бігає з ранку до вечора та не шукає, кому б заподіяти добру справу?.. Найчастіше ми опиняємося в ситуації, коли Господь створює якісь обставини, і в них є якась стражденна людина, і є ми (я) – нас самих Він приводить сюди, тобто ми опиняємося в цих же обставинах. Також Господь на момент цієї ситуації вже наділив нас якимись ресурсами для можливості надати допомогу. А от серед іншого дав нам і… можливість вибору. Насправді, від нас що залежить? – лише наш вибір!

Ми беремо участь у тому процесі, який організував Господь! Або не беремо…

І тоді тут цілком законне питання: у чому наша заслуга? Господь нас покликав бути співучасниками Його добрих справ. І коли так людина мислить, коли вона так живе, коли вона не приписує собі, то у неї навіть у думках не виникає від чогось втомлюватись. Коли ми «вмикаємо» у собі «комплекс бога» або «комплекс спасителя світу», – а ми звісно такими не є, і наші сили вичерпні, – ось тоді й відбувається це саме вигоряння, коли людина відмовляється від Бога і вважає себе богом. Навіть на тлі добрих справ її швидко покидають сили і людина відчуває себе спустошеною, і на цьому її добродіяння закінчується, і тепер вона сама стає об'єктом уваги і сама потребує допомоги.

Не даремно ж Господь сказав: «Я Виноградина, ви галуззя! Хто в Мені перебуває, а Я в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете ви» (Іоан.15, 5)

– Не є секретом, що більшість українців зараз живуть у складних умовах і самі потребують допомоги…

– (підхоплює) Тобто?! Ви хочете сказати, що більшість українців піднімаються о 4 годині ранку, колють дрова, топлять сиру піч, йдуть по воду до криниці?!… Але це ж неправда! – Більшість українців живуть у досить комфортних умовах. Наші предки жили в набагато важчих умовах, а предки предків і поготів. Де ж тоді всі ці блага цивілізації?! Адже люди ними користуються, більшість живе в комфортних умовах. Отже, не таких складних, як часом нам хочеться подати собі та світу.

Інша справа, що ми не вдячні: не вдячні Богу, не вдячні один одному. А ще – ми в принципі все те, що називається моральністю і чеснотою, намагаємося викреслити з власного життя. Ось це нас змушує страждати!..

Те, що робить нас людьми, – співчуття, милосердя, доброта – саме це ми намагаємося викреслити з життя. Через це ми перестаємо бути людьми і починаємо страждати, і стаємо гірше за тварин. Ось це тяжкість величезна. А коли людина повертається до Бога, вона всю повноту набуває.

Ви пам'ятаєте, як Господь спостерігав за тим, як хто в храмі кладе пожертви? І пам'ятаєте там бідну вдову, яка поклала лише дві лепти? Так це що?! – Тільки у нас в Україні така економічна ситуація?! Чи тоді теж було, коли бідна вдова прийшла та поклала дві лепти?! …чи там 200 гривень, якщо б це було зараз?! Господь сказав: «Поправді кажу вам, що ця вбога вдовиця вкинула більше за всіх! Бо всі клали від лишка свого в дар Богові, а вона поклала з убозтва свого ввесь прожиток, що мала…» (Лук.21, 3-4).

Вона все віддала, що було. У нас сьогодні те ж саме. Але головне, що у нас є всі умови, щоб духовно зростати. Хоч би як важко нам не було в цих економічних умовах, не це найважливіше. А важливо – це людині залишатися людиною, бути самим собою, в ладу зі своєю совістю, і виховувати в собі ті самі духовні якості, про які ми говорили, щоб повністю і без залишку привести самого себе, в першу чергу, і ближнього – до Бога!..

– Добігає кінця Великий піст, що б ви побажали вірним нашої Церкви?

– Ми так багато говорили про добро… Хотілося нагадати слова преподобного авви Дорофея: «Хто звершить справу, угодну Богу, того неодмінно настигне спокуса, бо всякому доброму ділу або передує, або йде слідом спокуса; та й те, що робиться заради Бога, не може бути твердим, якщо не буде випробувано спокусою» (Повчання 19). А «спокуса», якщо її на сучасну мову перекладати, то це якесь випробування, власне, етимологія цього слова «спокуса» – «іспит, випробування».

Так от. Час Великого посту – це час іспиту! Великий піст тим і відрізняється від інших тривалих постів, що дуже схожий на іспит. От учні протягом навчального року: хочуть – вчаться, хочуть – не вчаться, а приходить час іспитів, і він все розставляє на свої місця.

Великий піст – це іспит, і я бажаю всім його здати гідно. Тим, у кого не вийде на гарні оцінки – не сумувати і постаратися стати краще, а тим, хто гідно проходить Великий піст – подякувати Богу і прославити Його. І, звичайно ж, усім бажаю здоров'я, миру, добробуту і спасіння душі! Бережи вас Бог!

про деякі проекти Синодального відділу

Наприкінці 2016 року був створений діючий і донині проект «Центр гуманітарної допомоги для кризових мам» – для тих жінок, які, незважаючи на важкі умови, наважуються народжувати дітей, відмовляються від внутрішньоутробного їх вбивства, від абортів.

Ще один проект – «Центр соціальної адаптації Св. Прав. Симеона Богоприємця», розрахований на духовну опіку безпритульних та людей, що потрапили у важкі життєві обставини, на надання їм гуманітарної допомоги та сприяння реінтеграції в громадянське суспільство, тобто – процесам їх ресоціалізації.

Проект «Центр гуманітарної допомоги» був відкритий в Бердянській єпархії, ним займається керівник соціального відділу. Центри з надання гуманітарної допомоги також діють в Ізюмській єпархії, у Слов'янську, в Дніпрі, в Макіївці, в Одеській і Харківській єпархіях, в Донецькій, Луганській, Ровеньківській та Горлівській єпархіях.

Також, при Синодальному відділі було організовано та існує кілька волонтерських проектів:

• «Телефон духовної підтримки «НАДІЯ» 0800502686» – всеукраїнська безкоштовна телефонна лінія екстреної духовної підтримки, оператори на лінії – священнослужителі УПЦ;
•  
• Протиабортний проект «Здрастуй, Мамо!» – інформаційна підтримка, збір коштів на «дитячі» набори та ін;
•  
• «Добровольчий рух «+Добрий Киянин+»» – об'єднання небайдужих киян, їхня участь у волонтерських програмах Української Православної Церкви.

Читайте також