Як подолати розкол в українському Православ'ї

Розкол в Українському Православ'ї триває вже 25 років. Чверть століття прихильники Київського патріархату сподіваються на швидке визнання і отримання канонічного статусу. Тим часом, є короткий і єдино реальний шлях до Церкви – через діалог з Українською Православною Церквою.

На це не раз вказували православні ієрархи, в тому числі і представники Константинопольського Патріархату. Оскільки в невизнаному Київському патріархаті є багато противників такого діалогу, слід розглянути варіант із залученням зовнішнього посередника – медіатора.

Таким посередником можуть виступити Всеправославні збори, як це було у випадку з розколом в Болгарській Православній Церкві. Представники всіх Помісних Православних Церков можуть зібратися разом і винести соборне рішення з урахуванням канонів і вчення Православної Церкви. Наскільки реальний цей сценарій? Розглянемо всі «за» і «проти».

Що таке розкол в православному і світському розумінні

Власне, плутанина з цього питання виникає виключно через неправильне розуміння самого терміна – «розкол». У світському розумінні «розкол» означає ситуацію, коли щось ціле ділиться на незалежні одна від одної частини і, отже, перестає існувати як щось єдине і неподільне.

Однак із точки зору православної еклезіології говорити про церковний розкол можна лише з певною часткою умовності. Церква не може розколотися на частини, як наприклад, розбивається ваза об підлогу.

У разі церковного розколу більш доречна інша аналогія: Церква являє собою зелене і родюче дерево, від якого можуть відколюватися ті чи інші гілки, але саме воно від цього не має шкоди і не втрачає своєї цілісності. Саме тому подолання церковного розколу не схоже на склеювання розбитої вази, воно більше нагадує щеплення відломленої гілки, якщо це ще можливо, до живого дерева. І саме тому розкол в Українському Православ'ї може бути подоланий тільки шляхом повернення до Церкви відпалих від неї людей, через покаяння.

У цьому сенсі одним із можливих для подолання церковного розколу в Україні є сценарій, відповідно до якого у 1990-х роках намагалися подолати розкол в Болгарській Православній Церкві: «У 1992 році за активної участі політичної влади в Болгарській Церкві почався розкол. Частина ієрархів виступили проти Патріарха Максима, якого вони звинувачували у зв'язках із колишньою комуністичною владою, а його інтронізацію вважали неканонічною. Розкольники склали "альтернативний синод". Більшість священнослужителів не приєдналися до розколу, однак канонічні ієрархи офіційно не визнавалися державою, а майже все майно Церкви було передано в розпорядження розкольників. У 1996 році колишній Неврокопський Митрополит Пімен (Енев) був проголошений альтернативним Патріархом».

Згодом кліриків і мирян, котрі відкололися від Церкви, взяли в Її лоно через покаяння. Не останню роль в улікуванні цього розколу зіграли інші Помісні Православні Церкви. «30 вересня – 1 жовтня 1998 року в Софії відбувся розширений Всеправославний Собор, скликаний на прохання Патріарха Максима і за пропозицією Константинопольського Патріарха Варфоломія, під головуванням якого він проходив. На засіданнях, крім патріархів, були присутні митрополити, єпископи і клірики БПЦ, предстоятелі і представники інших Помісних Православних Церков. Представники розкольників з'явилися на Собор, щоб просити про прощення. Вони визнали Його Святість Патріарха Максима єдиним законним главою БПЦ і відмовилися від отриманих ними під час розколу архієрейських призначень. Із огляду на їх каяття, Священний Синод БПЦ прийняв рішення про повернення їх у лоно Церкви» (Православна енциклопедія, М, 2002 г., т. 5, стаття «Болгарська Православна Церква», с. 641).

Роль Вселенського Православ'я в улікуванні українського розколу

Ось і в нашому випадку навряд чи можна подолати розкол без активного втручання в ситуацію всієї повноти Вселенської Церкви. З цією тезою згодні навіть ті, хто активно симпатизує нашим розкольникам. Ось, наприклад, що говорить з цього приводу доктор богослов'я та історії Костянтин Ветошніков: «В історії завжди, коли виникали проблеми в якійсь одній Помісній Православній Церкві, багато питань вирішувалися на Вселенських Соборах. Питання були іноді локальні, іноді глобальні, і якщо одна частина Церкви не може впоратися з власними проблемами, то не тільки право, а й обов'язок інших прийти на допомогу».

Власне, саме така ситуація і мала місце в історії з болгарським розколом. І, вочевидь, точно так само потрібно вчинити і в нашому випадку. Питання лише в тому, хто саме буде ініціатором такого Всеправославного Собору або наради, і коли саме він відбудеться.

Як бути з розкольниками

З огляду на радикалізм верхівки Київського патріархату, навряд, чи ми станемо свідками ситуації, коли вони приймуть колегіальне рішення про саморозпуск і принесуть публічне покаяння в тому, що вчинили розкол. Так що, швидше за все, до канонічної Церкви будуть приєднуватися окремі «клірики», миряни і «єпископи» з УПЦ КП і УАПЦ.

Миряни

З мирянами все більш-менш ясно: знову прийшовши до Церкви і щиро розкаявшись, людина повинна публічно або таємно, на сповіді у священика, відректися від своїх поглядів, що суперечать православному віровченню.

На жаль, спікери Київського патріархату нав'язують своїм парафіянам думку, що пропозиція покаяння з боку світового Православ'я рівнозначно вимозі «приповзти на колінах». Тобто навіть можливість визнання своєї помилки вони сприймають як приниження і образу. Щоб зруйнувати цей стереотип, потрібно проводити копітку роз'яснювальну роботу. Зокрема, приділити увагу питанню, що так хвилює прихильників Київського патріархату, про національну культуру і ставлення до неї Церкви.

Коли парафіяни КП зрозуміють, що в УПЦ ніхто і ніколи не забороняв використовувати українську мову богослужіння (доказ тому – велика кількість громад, де богослужіння проводяться українською), ніхто не нав'язує якусь політичну ідеологію, тоді зникнуть психологічні перешкоди на шляху до усвідомлення своєї помилки. А голос світового Православ'я остаточно розвіє всі сумніви і не дозволить «партії війни» в Київському патріархаті спекулювати на негативному ставленні до РПЦ. У ідеологів УПЦ КП, котрі грають на страхах і емоціях українців, просто зникне можливість і далі говорити, що вся проблема зводиться до позиції Московського Патріархату, який нібито не бажає об'єднання.

«Клірики»

Власне, до «кліриків» повинна бути застосована така ж процедура, що і до мирян. Плюс перерукопокладання. І тут знову може виникнути претензія в необгрунтованій жорстокості щодо Київського патріархату. Мовляв, Церква не хоче діалогу, ставить ультиматуми, не сприяє об'єднанню своєю жорсткою позицією, потрібно прийняти розкольників такими, якими вони є (в сущому сані) і т. д.

З точки зору світської логіки в розколі дійсно немає нічого страшного. Навпаки, принцип конкуренції пронизує всю сучасну політику, економіку і суспільне життя. Різні бізнес-групи змагаються між собою, намагаючись зайняти якомога більшу частину ринку; нові гравці витісняють старих і т. д. Ще більш виразно цей принцип працює в політиці: партії розколюються, створюються нові, конкурують одна з одною. Всі політики прагнуть залучити на свій бік якомога більшу частину електорату. Зокрема, дорікаючи своїх опонентів у бракові патріотизму.

Однак у Церкві все по-іншому. Розкол не може вважатися допустимим вирішенням внутрішньоцерковних суперечок. Тим більше створення паралельних організаційних структур, що дублюють уже існуючі. І це абсолютно логічно. Якщо Церква є Тілом Христовим, то як може Христос розділитися? Хіба може бути два Христа? Два Бога, дві благодаті? Єдність Христа обумовлює і єдину церковну ієрархію. Звідси випливає правило: в одному місці – один єпископ.

Утім, єдність організації служить головній меті – єдності самих віруючих у Христі. У випадку ж із розколом виникає абсурдна ситуація, коли Таїнство Причастя Тіла і Крові Христових подається для окремої групи людей, котрі знаходяться в тій же місцевості, що і парафіяни канонічної Церкви. Ті, хто вважає себе патріотами, чомусь вирішили, що вони не будуть причащатися з однієї Чаші з тими, кого вони вважають не патріотами. І це є повною протилежністю тому, що Церква називає чином Царства Божого.

Ось чому розкол вважається страшним гріхом проти Церкви. Ніяка образа, ніяке прагнення до справедливості не може виправдати розкол, не може виправдати розділення народу Божого. Бо поки всі причащаються з однієї Чаші, можна подолати будь-які розбіжності. Розкол же заводить у глухий кут будь-яке спілкування і руйнує базову єдність віруючих. Звідси і така суворість щодо розкольників із боку Отців Церкви.

Наприклад, святитель і вчитель Церкви Василь Великий відмітає всі висвячення, вчинені розкольниками, вважаючи, що останні втратили Божуї благодать у силу самої події відпадання від єдності з Кафоличною Церквою, і тому, ставши мирянами, вони вже не можуть передати іншим те, чого не мають самі – благодать Святого Духа (прав. 1).

З точки зору православної еклезіології «священики» з УПЦ КП і УАПЦ є звичайними мирянами, до того ж, вилученими з Церкви. Згідно з канонічними нормами Церкви, від неї відпадає всякий, хто молиться разом із розкольниками і єретиками. Наприклад, 45-е Апостольське правило передбачає вилучати з Церкви тих, хто молиться разом з єретиками: «Епископ, или пресвитер, или диакон, с еретиками молившийся токмо, да будет отлучен. Аще же позволит им действовать что либо, яко служителям Церкви: да будет извержен».

У тому числі заборону на спільну молитву з єретиками і розкольниками, тобто особами, відлученими від спілкування церковного (це безпосередньо стосується розкольників із Київського патріархату), повторюють ще кілька канонічних правил, наприклад, 10-е і 65-е Апостольські правила, 33- е правило Лаодикійського Собору, 2-е правило Антіохійського Собору і т.д.

А ось що говориться з цього приводу в 11-му Апостольському правилі: «Аще кто, принадлежа к клиру, с изверженным от клира молитися будет: да будет извержен и сам».

Єпископ Никодим (Мілаш) пояснює суть цього правила наступним чином: «Як відлучення, про яке ми говорили в тлумаченні 10-го Ап. правила, позбавляє церковного спілкування, так точно і звергнення позбавляє духовну особу її служіння; отже, і той, хто бере участь в будь-якому чині, що здійснюється ким-небудь протизаконно, чинить, як і той, хто вступає у церковне спілкування з відлученим, і тому підлягає і сам тому ж покаранню, якому піддався і той, хто вчинив цей злочин. У чому полягає зверження з священного сану, ми говорили в тлумаченні 5-го Ап. правила. Під словами "зі зверженими від кліру молитися" треба мати на увазі перш за все заборону спільного служіння зі зверженою духовною особою, а потім і заборону будь-якої спільної молитви. За Вальсамоном сенс цього правила такий: покаранню повинен піддатися кожен клірик, який буде молитися де б то не було, і з яким би не було зверженим кліриком, що після зверження зважився звершувати будь-яку священнодію».

До слова, цю канонічну норму повторюють 4-е правило Антіохійського і 10-е правило Карфагенського Соборів.

Як бачимо, правила Церкви підтверджують необхідність перерукопокладання кліриків УПЦ КП. І це буде на благо як Церкви, так і самих розкольників. Адже не секрет, що багато хто з них, незважаючи на свою затятість, у глибині душі сумніваються в своїй благодатності. Їх тягне до Церкви, тягне до справжнього священства. Їм залишається тільки прийняти цей дар після покаяння. З іншого боку, такий підхід підкреслить серйозність скоєного ними гріха і попередить можливість нового розколу.

У будь-якому випадку, долю «духовенства» Київського патріархату вирішать Всеправославне зібрання. Тут головним є те, що рішення буде СОБОРНИМ, і служителі Київського патріархату будуть зобов'язані прийняти його зі смиренням.

«Ієрархи»

А ось з розкольницькими «ієрархами» справа набагато складніша. Що, якщо політична кон'юнктура зміниться і вже не один Денисенко, а ряд новоприйнятих і ними ж рукопокладених єпископів знову підуть у розкол? Фактично, знову створивши паралельну ієрархію, тільки вже з позиції «нас визнали». Вилікувати такий розкол буде набагато важче, а може, і взагалі неможливо.

До того ж, саме так і сталося в Болгарії. Нагадаємо, в Болгарії до розкольників було проявлено поблажливість (ікономію), і все клірики, котрі пішли в розкол, були прийняті в «сущому сані». До слова, РПЦ попереджала Константинопольський Патріархат про небезпеку такого кроку. Дослідник болгарського сценарію, професор Володимир Бурега, пише: «Однак уже в листопаді 1998 року стало очевидно, що питання про міру поблажливості, яку слід проявити до розкольників, втратило актуальність. 9 листопада в приміщенні Софійської опери був скликаний "позачерговий Церковно-Народний Собор", активно підтриманий урядом. У його роботі взяли участь 11 архієреїв (зі складу раскольницького Синоду), 384 священики і 730 мирян. Собор проголосував за відставку Патріарха Максима і прийняв новий статут. Було також заявлено про відкриття десяти нових єпархій. Рішення цього "собору" не були визнані Патріархом Максимом і його Священним Синодом. Це означало, що розкол в Болгарській Церкві продовжує існувати».

У кінцевому рахунку, розкол в Болгарській Церкві був подоланий тільки після зміни влади в країні і появи курсу на підтримку канонічної Церкви. У своїй статті Володимир Бурега зробив висновок, що «Собор, який виявив крайню поблажливість до розкольників, не досяг своєї мети. Розкол не подолано. І пов'язано це було з тим, що не була усунена причина розколу. При владі в Болгарії залишалася політична партія, що, як і раніше прагнула зробити кадровий переворот усередині Болгарської Церкви. Лише політичні зміни в Болгарії призвели і до змін у церковному житті».

На наш погляд, це не означає, що сам формат Всеправославного Собору недоцільний. Та й сподіватися на зміну ставлення влади до Церкви не варто, оскільки невідомо, коли воно відбудеться і чи відбудеться взагалі. Тому варто врахувати негативний досвід болгарського сценарію і виробити більш ефективні рішення, що не дозволять політичним силам втручатися в справи Церкви.

У будь-якому випадку, всіх, хто щиро покається в гріху, Матір-Церква завжди чекає. Потрібно лише бажання бути з Христом в Його Церкві, а також прагнення врятувати свою душу.



Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.

Читайте також