Від Критського Собору до «Критського розколу». Частина 2

Від Критського Собору до «Критського розколу». Частина 1

Якщо патріарх Варфоломій поки ще лише погрожує розірвати євхаристійне спілкування з тими, хто не підтримує Критський Собор, ультраправі «ревнителі отецького благочестя» вже вимовляють анафеми і на нього, і на патріарха Кирила, і на інших православних ієрархів, які займають менш консервативну позицію.

Якщо таке вчиняють деякі «афонські старці», неадекватність яких видно неозброєним оком, це ще півбіди. Але коли патріархів Варфоломія і Кирила називають єретиками з церковного амвона та припиняють їх поминання православні єпископи – це вже серйозна заявка на розкол.

Як правило, у таких ревнителів православ'я дуже добра репутація та багато послідовників. Вони відомі або своїм подвижництвом, або ж широким соціальним служінням. Це створює їм в очах народу ореол безкорисливих борців за правду, стійких у своєму сповідництві. За ними йдуть люди, які щиро вважають, що вони-то і є справжні сповідники, які не бояться ані позбавлень, ані гніву священноначалія, яке нібито відпало від істини.

Але насправді це не що інше, як розхитування Церкви з правого боку. Відпрацьовування, нехай навіть і неусвідомлене, замовлення зовнішніх сил на послаблення Церкви шляхом внесення внутрішніх смут та розділень. І це розхитування справа є набагато більш небезпечним для Церкви, бо відбувається під приводом нібито «твердого стояння в істині».

Тим, хто захоплюється перспективою такого безкомпромісного «стояння в істині» та готовий на розкольницькі дії у зв'язку з зустріччю патріарха Кирила з папою Франциском або у зв'язку з тим, що Критський Собор прийняв неоднозначний документ «Відносини Православної Церкви з іншим християнським світом», слід пам'ятати про деякі обставини.

По-перше, історично основні розколи в Православ'ї – це розколи саме правобічні, коли розкольники виправдовують свої дії «стоянням в істині». І стерегтися їх потрібно найбільше. Яскравим прикладом цього є розкол старообрядців в Руській Православній Церкві. Виник він в середині XVII століття як реакція на реформу патріарха Никона, яка полягала в зміні богослужіння і обрядів з метою уніфікації їх з грецькими. Ще один приклад – розкол старостильників в Греції, Сербії, Румунії та деяких інших країнах. Ці розколи існують дотепер, у своїй діяльності вони спираються на внутрішні ресурси та дуже погано піддаються зціленню. Тоді як лівий розкол в Руській Православній Церкві, обновленство, існував кілька десятиліть виключно завдяки підтримці радянської держави та припинив своє існування відразу ж, як тільки ця підтримка припинилась.

По-друге, практично всі єресіархи та розколовчителі (за винятком хіба що пана Денисенка) були дуже високого аскетичного життя. І Арій, і Євномій, і Пелагій, і інші вели строге подвижницьке життя, що і дозволило їм повести за собою дуже багатьох людей.

По-третє, історично ставлення Православної Церкви до Римо-Католицької завжди будувалось на визнанні її Церквою, в якій зберігається апостольське преємство рукоположень. Це Церква, яка впала в єресь, але не перестала бути Церквою. Це твердження підтверджується тим фактом, що Православна Церква ніколи не займалася прозелітизмом на канонічній території Римської Церкви, ніколи не засновувала свої єпархії і не створювала паралельну ієрархію. Чим, до речі, активно займалася Римська курія, починаючи з епохи Хрестових походів. Православні єпархії, які існують сьогодні у Західній Європі, – це відносно недавні утворення, що виникли у зв'язку з міграцією в ці країни православного населення. У дипломатичному листуванні після розриву відносин в 1054 році Римська церква іменується саме Церквою, а Римські понтифіки – єпископами з титулом Блаженнійший і Святійший. За тисячу років в Православ'ї виникло багато документів і літератури, в яких вказується на помилки латинян, критикуються їхні нововведення, але при цьому не підлягає сумніву їхнє апостольське преємство та найменування Церквою.

Візьмемо, наприклад, промову святого Марка Ефеського, якого ніхто не посмів дорікнути у віровідступництві, на Ферраро-Флорентійському соборі:

«Блаженнішому папі Ветхого Риму Марк, єпископ зібрання вірних що в Ефесі: Сьогодні – предначаток всесвітньої радості! <...> Сьогодні члени тіла Господнього, раніше розділені та розсічені протягом багатьох століть, поспішають до взаємного єднання! І не страждає Глава – Христос Бог – бути над розділеним Тілом, і Любов не бажає зовсім відняти від нас узи любові! Тому Він спонукав тебе (тобто папу! – Ред.), Першого серед священнослужителів Його, запросити нас сюди. <...> Отже, Святіший Отець (тобто папа! – Ред.), прийми дітей твоїх, які здалеку зі Сходу приходять».

Погодьтеся, що якби таке сказав патріарх Кирил під час зустрічі з папою Франциском, його анафематствували б ще в Гавані. А це говорить святитель і сповідник Марк Ефеський! Причому з часу розділення вже минуло майже 400 років, кривавою навалою по Сходу вже прокотилися хрестові походи, і за цей час латиняни вже вигадали догмати про чистилище, понадобов'язкові заслуги і так далі. Але визнання за папою єпископського достоїнства та найменування його Святійшим анітрохи не заважає святому Марку відстоювати Православ'я. Ось що він далі говорить у своїй промові проти Філіокве:



«А тепер щодо тебе, Святіший Отець, я дам слово. Що це, що така велика спірливість відносно того новшеського додання, яке Тіло Христове розсікло і розділило тих, хто називається по Його імені (тобто християн – Ред.). <...> І якщо той, хто підробляє царську печать, гідний великого покарання, то той, хто змінює загальну печать Християнського Сповідання (тобто Символ Віри – Ред.), яку відповідь думає дати, будучи винним аж ніяк не в меншому злочині?».

По-четверте, в самому Православ'ї існує велика кількість католицьких запозичень набагато більш істотних, ніж розпливчасті, відверто кажучи, формулювання Критського Собору або ж Спільна декларація патріарха Кирила і папи Франциска. Підемо від незначних до більш важливих.

Богослужіння

У нас зараз поширене таке чинопослідування, як «Пасія» – особливе богослужіння, що звершується Великим постом, на якому читаються тексти Євангелія, що оповідають про страждання Христа. Дуже гарне чинопослідування, улюблене православним народом. Але «Пасія» запозичена в середині XVII століття митрополитом Київським Петром (Могилою) у латинян.

Свята

Одне з найбільш шанованих православних свят – Успіння Божої Матері. Гарне православне свято. Але от історія про те, що Пресвята Богородиця воскресла і вознеслась з тілом на небо, – суто католицького походження. Це католицький догмат Assumptio Beatæ Mariæ Virginis, Взяття Пресвятої Діви Марії у небесну славу, який також стверджує про Її подальшу коронацію на Небесах.

А ось як пише про це один з ранніх отців Церкви, св. Єпіфаній Кіпрський: «Хай досліджують Писання, і не знайдуть відомостей ані про смерть Марії, ані про те, чи померла Вона, ні про те, що не померла, ні про те, чи похована Вона, ні про те, що не похована». Тобто давня православна традиція шанує Пресвяту Богородицю, вшановує Її чесне Успіння, але благоговійним мовчанням обходить питання наступних за Успінням подій. Незважаючи на це, наш вітчизняний святитель Димитрій Ростовський включив католицьке оповідання у свої Четьї-Мінеї.

Іконопис

Як відомо, у давнину був сформований іконописний канон, який чітко відокремлює іконопис від живопису. Православна ікона навіть по своєму зображенню духовна, являє саме духовну сутність. На Заході ж, у латинян, сформувалася традиція живописного, натуралізованого зображення Господа Іісуса Христа та святих. Це зображення саме плотського земного характеру, яке зводить думку не до небесного, а до земного. В кращому випадку до спогаду історичних подій, а в гіршому – до пристрасного милування естетично красивими формами. Погляньте на наші ікони та розпис храмів. Повнісінько живопису на католицький манер.



Нетрадиційним для Православ'я є іконописне зображення Бога Отця. Св. Іоанн Дамаскін говорить: «Ми не зображуємо Господа Отця тому, що не бачимо Його, якби ми бачили Його, то й зображували б». Великий Московський Собор 1667 р. прямо забороняє це. Сьомий Вселенський Собор говорить про це непрямо, але по суті також визнає це небажаним. Багато святителів говорили про помилковість зображення Бога Отця. Але в наших храмах повнісінько таких ікон та зображень.

Скульптурні зображення також не притаманні православній традиції, але зараз їх досить багато. А прийшли вони, знову-таки, з католицизму.

Цілий ряд шанованих православних ікон насправді латинського походження. Наприклад, ікона Божої Матері «Семистрільна» – це католицька ікона Beata Virgo Maria Perdolens (лат.).



А ікона XVII століття «Додавання розуму» написана зі статуї Божої Матері в італійському місті Локарно. Не зрозумійте хибно. Тут не висловлюється сумнів у благодатності цих ікон. Але факт залишається фактом.

Богослов'я

Відомо, що все сучасне православне догматичне богослов'я, принаймні на Русі, є спадкоємицею такого документа, як «Православне сповідання Кафоличної і Апостольської Церкви Східної», складеного в середині XVII століття Київським митрополитом Петром Могилою. Складеного спочатку латинською (!) мовою і лише потім перекладеного на російську. За зразок «Сповідання...» був узятий відомий римо-католицький Катехизис Петра Канізія (XVI століття), з якого до «Сповідання...» були скопійовані іноді цілі шматки тексту без змін. Відомий православний богослов XX століття архієпископ Василій (Кривошеїн) говорить про нього так: «яскраво латинський документ за формою, а іноді і за змістом і за духом».

Взагалі, метод складання православних віросповідань і катехизисів на основі католицьких полягав у наступному: при збереженні латинської схоластичної термінології та понятійного апарату, принципів і підходів, а також схеми викладу матеріалу, з католицького катехизису прибиралися або перетлумачувалися в православному дусі ті догмати, які явно суперечили догматам православним. Однак православній свідомості нав'язувався суто юридичний підхід до пояснення основних догматичних істин. У цьому ключі складені і «Пространний катехизис» митр. Філарета (Дроздова), і найпоширеніший підручник з догматичного богослов'я: «Православно-догматичне богослов'я» митр. Макарія (Булгакова), за яким навчалися і навчаються в православних семінаріях.

Все це називається «латинським полоном» православного богослов'я. Ось як говорить про це прот. Георгій (Флорівський): «Перенесення латинської школи на російський грунт означало розрив в церковній свідомості. Розрив між богословською вченістю і церковним досвідом; молилися адже ще по-слов'янськи, а богословствували вже по-латині».

Приблизно з кінця XIX століття робляться спроби подолання цього «латинського полону» в православному богослов'ї. Але до повернення до святоотцівського розуміння і викладу догматичних істин ще далеко. Для зацікавлених рекомендуємо ознайомитися з промовою архімандрита, в майбутньому архієпископа і священномученика, Іларіона (Троїцького), виголошеною 12 вересня 1915 р. в Московській духовній академії на тему «Богослов'я і свобода Церкви. Про завдання визвольної війни в області руського богослов'я».

Таїнства

В православній духовній літературі абсолютно беззаперечним вважається вчення про сім (саме сім!) таїнств Церкви. Однак це вчення було невідомо Церкві першого тисячоліття. Воно є породженням середньовічної латинської схоластики. Мовляв, лише в семи таїнствах діє Благодать. А що ж в інших? В постригу у чернецтво, наприклад? В освяченні Великої Агіасми (Хрещенської води)? Вчення це запозичене у латинян – Петра Ломбардського (XII століття) і Фоми Аквінського (XIII століття).

Будь-який православний катехизис, будь-яка вказівка щодо звершення таїнства Хрещення, говорить про те, що Хрещення відбувається при триразовому зануренні (!) тіла у воду і при закликанні охрещаючим Імені Пресвятої Трійці – Отця і Сина і Святого Духа. Навпаки, католицька Церква звершує це таїнство обливанням (!). А зараз варто правдиво відповісти на запитання, у який спосіб відбувається хрещення в Православній Церкві на практиці? Відповідь очевидна. Обливанням – майже повсюдно! Обливанням, яке допускається лише у виняткових випадках.



Проти цієї практики існує безліч свідчень як церковних Соборів, так і окремих святителів – як давніх, так і пізніх. Наприклад, святитель Лука (Войно-Ясенецький) вимагав від священиків своєї Кримської єпархії, щоб вони перехрещували зануренням тих, хто був хрещений обливанням. Та й сам зміст цього Таїнства передбачає занурення як символ смерті для гріха і воскресіння у Христі Іісусі. Але у нас вперто продовжують хрестити на католицький манер.

Список цих католицизмів у православ'ї, напевно, можна продовжити. Але не це є завданням статті. Вищевикладене також не є закликом до негайного викорінення всіх латинських запозичень. Просто ми, православні, з усім цим живемо багато років, навіть століть, і аж ніяк не збираємося влаштовувати розколи з цього приводу. Чому ж тоді ми так непримиренно ставимося до зустрічі патріарха Кирила з папою Франциском або документів Собору на Криті?! Чому деколи дуже авторитетні і заслужені ієрархи Церкви перестають поминати за богослужінням свого Предстоятеля, ставлячи йому в провину переговори з Римським папою, і обходять увагою ті разючі запозичення з католицизму, про які згадано вище? Чому ми готові визнати єрессю найменування римо-католиків Церквою, коли так робили багато які православні святителі протягом тисячі років?

Є сенс замислитись: а чи не є розкол у Православ'ї кінцевою метою тих сил, які одночасно підтримують і лібералів, і консерваторів у Православ'ї? Можливо, хтось сидить і тихенько аплодує, чуючи, як патріарх Варфоломій погрожує відлученням ієрархам, що не визнають обов'язковості рішень Критського Собору, а єпископ Української Православної Церкви погрожує з амвона відлученням самому Варфоломію.

За словом святителя Іоанна Златоуста, гріх розколу не змивається і мученицькою кров'ю. Але ж саме до розколу ведуть дії як затятих прихильників Критського Собору, так і його не менш затятих супротивників. Адже крайності завжди сходяться...

«Не вступайся ні вправо, ні вліво, усунь свою ногу від зла» (Приповісті 4:27).

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.

Читайте також