Закони проти Конституції, проти народу, проти миру

Подані на розгляд Верховної Ради законопроекти №№ 4128 та 4511 у разі їхнього прийняття можуть спричинити для держави Україна набагато більш значні наслідки, ніж це можна припустити на перший погляд. Це пов'язано безпосередньо з міжнародною правовою концепцією «відповідальності за захист» та підвищенням чутливості до релігійної складової в усьому світі.

Законопроекти №№ 4128 та 4511 можуть стати не лише новим приводом для звинувачень у порушеннях Україною релігійних прав, але й «спусковим гачком» для необоротних рішень, здатних перекреслити державність України як таку. І це аж ніяк не перебільшення, з урахуванням одіозності пропонованих «новел» та їхнім повним неправовим характером.

Релігійна сфера стала ключовим питанням у порядку денному провідних органів міжнародного правозахисного механізму в останні роки, що пов'язано з масовим геноцидом християн на Сході та збільшенням активності громадських рухів на захист прав християн у Європі та США. Один з найбільших форумів проходив у травні цього року в США, і виступ офіційного представника УПЦ протоієрея Миколая Данилевича на цьому заході підтверджує, що законопроекти є предметом уваги міжнародної спільноти саме у контексті захисту прав християн.

Законопроект № 4128 вносить зміни до закону «Про свободу совісті та релігійні організації». Передбачається, що належність людини до тієї чи іншої релігійної громади буде визначаться шляхом її «самоідентифікації» з цією громадою, що підтверджується участю у її релігійному житті. І ось цим людям надається право проводити збори, на яких простою більшістю міняти парафіяльний статут і переходити в іншу конфесію.

У відсутності законодавчого визначення, що це таке «самоідентифікація» та «участь у релігійному житті», можна легко уявити собі, як групка молодиків заходить до храму, ставить там свічки (тобто бере участь у релігійному житті), потім виходить на паперть та скликає «збори», на яких більшістю голосів храм оголошується переведеним в юрисдикцію Київського патріархату (адже саме під нього приймається закон). Міліція не діє, так як все абсолютно законно. Суди відмовляються приймати позов з тієї ж причини. Таким чином, УПЦ КП різко збільшує чисельність своїх парафій і заявляє на весь світ про те, що вона, як найбільша «Православна Церква» в Україні, вимагає канонічного визнання і статусу помісної Церкви.

Цьому сприяє наступний законопроект № 4511. Називається він так: «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, яка визнана Верховної Радою України державою-агресором». Могли б назвати простіше: «Про особливий статус Української Православної Церкви». Адже всім зрозуміло, про кого йде мова. Цим законопроектом найбільша конфесія в Україні зводиться до відділу Міністерства культури, якому відійшли функції державного комітету у справах національностей і релігії.

Як же інакше розуміти вимоги законопроекту № 4511 погоджувати з даним відомством кандидатури «центрального і регіонального керівництва релігійної організації»? Хочеться задати питання: а де ж хвалена декомунізація?! Адже запропонована в законопроекті схема – це суто радянська система уповноважених у справах релігій, які затверджували кандидатури церковного керівництва. А ще законопроект № 4511 порушує цілий ряд конституційних принципів: відокремлення Церкви від держави, невтручання в законну діяльність релігійних організацій, принцип рівності всіх релігій та віросповідань тощо.

І зовсім не береться до уваги той факт, що УПЦ ні за якими ознаками не підходить під визначення «релігійної організації, керівний центр якої знаходиться у державі-агресорі». Згідно з Грамотою про автономію УПЦ від 27.10.1990 р., УПЦ є «незалежною і самостійною в своєму управлінні». А в Листі патріарха Алексія ІІ від 29.12.1993 р. на ім'я міністра юстиції України В.В.Онопенко офіційно говориться, що «Українська Православна Церква з жовтня 1990 року канонічно є повністю незалежною і самостійною в управлінні». Її зв'язок з Московським Патріархатом виключно духовний і еклесіологічний та не підлягає законодавчому регулюванню. Ознайомитися з текстом цих документів можна тут.

А остання стаття законопроекту № 4511 взагалі вбивча: «у разі систематичного порушення законодавства України, співпраці з мілітарно-терористичними угрупуваннями, невиконання вимог цього закону... держорган... ініціює припинення діяльності релігійної організації в Україні». Чи варто говорити, що факти «систематичного порушення» та «співпраці з мілітарно-терористичними угрупуваннями» будуть пред'явлені наступного ж дня після набуття законом чинності? Адже Українська Православна Церква включає в себе паству, яка перебуває на території невизнаних ДНР і ЛНР.

Напевно, за задумом ініціаторів вищевказаних законопроектів, канонічна УПЦ повинна припинити свою діяльність як така, що  «систематично порушує законодавство», і в Україні залишиться лише одна – УПЦ КП (нечисленні УАПЦ та УАПЦо не в рахунок), яку визнають Константинопольський патріархат та інші православні Церкви.

Однак нічого такого не вийде! Законопроекти №№ 4128 і 4511 можуть лише спровокувати хвилю рейдерських захоплень церковного майна, конфлікти по всіх регіонах України і катастрофічне зростання насильства та напруженості в суспільстві. А ще увагу світових правозахисних організацій та міжнародних структур. Адже з питань дискримінації християн вже прийняті рішення та резолюції Європарламенту, відповідальних департаментів США, зроблені гучні заяви міжнародними політиками високого рівня.

Кожен факт дискримінації і геноциду за релігійною ознакою свідчить про те, що та чи інша держава неспроможна захистити не тільки політичні і громадянські права на своїй території, але і ставить під загрозу елементарні гуманітарні основи людського існування. У такій ситуації прийняття Україною законів, які грубим чином порушують права найбільшої християнської конфесії, безпосередньо «впишеться» до порядку денного світової політики і буде використовуватися як «гаряча карта» в геополітичній грі.

Тому депутати, які пропонують ці законопроекти, просто підривають основи державності України. І це стане ясним абсолютно для всіх міжнародних організацій, зокрема ООН, Європарламенту, МВФ, Раді з прав людини, ЄСПЛ, так само як і для політичних партнерів та спостерігачів, залучених до прийняття рішень щодо України.

Прихильники провокаційних законопроектів апелюють до міжнародного досвіду, «американської» моделі правового регулювання, яка нібито надає можливість вільного переміщення громади між різними конфесіями разом з майновим комплексом за бажанням парафіян.

Але це просто не відповідає дійсності. Розглянемо кілька витягів з декількох розділів Статуту Американської Православної Церкви (має Помісний статус):

розділ 2

a) Єпархіальний архієрей – духовний лідер усіх парафій у своїй єпархії. За погодженням з Єпархіальною Радою він засновує, визначає межі території, об'єднує та ліквідує парафії. Він призначає на посади парафіяльного духовенства, підтримуючи з ними ієрархічні та соборні взаємини...

b) Для створення парафії місцева група віруючих повинна продемонструвати, що вона є стабільною і має потенціал, щоб стати самостійною та самодостатньою, а також забезпечити відповідність своїх установчих документів даному Статуту і канонічним вимогам. Жоден статут чи інший установчий документ парафії не має юридичної сили без затвердження його Єпархіальним архієреєм.

З Розділу 5 Парафіяни

a) Членство в парафії може бути призупинене або відкликане Парафіяльним священиком або Єпархіальним Архієреєм через такі причини, як:
I. Відкрите заперечення православної віри;
II. Публічні і відкриті образи, зневага або повстання проти церковної влади;
III. Серйозний моральний проступок; або
IV. Формальне об'єднання з інославними релігійними особами.

b) Членом парафії з правом голосу є парафіянин, що:
I. Має вік не менше 18 років;
II. Бере участь у Таїнстві Сповіді принаймні один раз на рік у даній парафії або, з дозволу священика, в іншому місці;
III. Приймає Святе Причастя як мінімум раз на рік в даній парафії;
IV. Є парафіянином протягом періоду, встановленого Єпархіальним Архієреєм;
V. Виконує фінансові зобов'язання, як це встановлено Всеамериканською Єпархіальною Радою та парафією.
Членство у голосуванні може бути припинено, якщо ці критерії не дотримані.

c) Голосуючий член парафії має право, привілей та відповідальність голосувати на Парафіяльних Зборах. Голосуючий член парафії може бути обраним до органів управління парафією...

Як бачимо, про жодну «самоідентифікацію» і мови немає. Очевидно, що в США визнається нормальним і природним право релігійної конфесії самостійно визначати, хто може бути прийнятий до складу членів органів управління з правом голосу. Більше того, член парафіяльних зборів може бути виключений, і не тільки за рішенням зборів, але й за рішенням єпархіального архієрея. Цілком законним з точки зору законодавства США є зобов'язання громади дотримувати центральний статут Американської Православної Церкви як статут єдиної корпорації, а також право єпархіального архієрея одноосібно створювати та ліквідовувати парафії.

Аналогічні норми містяться і в статутах інших релігійних конфесій США та Європи. Таким чином, всі демократичні правові юрисдикції передбачають право релігійних центрів і конфесій самостійно і без втручання держави розподіляти компетенцію та повноваження між своїми органами управління, а також визначати, хто з членів громади має право голосу, а хто – ні, встановлювати інші критерії членства, такі як участь у Таїнствах, письмова заява або рекомендація не менше двох членів парафіяльної ради про прийняття до складу парафіяльних зборів. Також визнається і має повну юридичну силу право правлячого архієрея одноосібно створювати та ліквідовувати парафію, контролювати витрачання коштів парафії та затверджувати її угоди.

Слід зазначити, що такі права єпархіального архієрея повністю відповідають загальноправославним канонам, встановленим Церквою ще в глибоку давнину, і не можуть скасовуватися. Право повністю самостійного регулювання внутрішніх питань управління іменується автономією Церкви від держави і входить до свободи віросповідання.

Залишається додати, що обидва українських законопроекта отримали негативний відгук в експертному середовищі. Зокрема, науково-експертне управління Верховної Ради рекомендувало відхилити законопроекти як такі, що порушують основоположні правові принципи, такі як невтручання держави в справи релігійних організацій і рівність конфесій.

Чи зможе парламент України не піддатися на провокації тих, хто хоче розпалити релігійну війну в Україні? Чи зможе він відстояти права і свободи для своїх громадян, або ж дозволить закласти основи для нової атаки на мир і спокій в країні?

ДОВІДКА

Вираз «відповідальність за захист» вперше був згаданий у доповіді Міжнародної комісії з питань втручання і державного суверенітету, створеної урядом Канади в грудні 2001 року. Комісія була створена у відповідь на запитання Кофі Аннана про те, на якому етапі міжнародне співтовариство має втрутитися у внутрішні справи країни з гуманітарними цілями. У доповіді зазначалося, що суверенітет не тільки надає будь-якій державі право «контролювати» свої внутрішні справи, але також накладає безпосередній обов'язок по захисту людей, які проживають в межах кордонів цієї держави. У документі пропонувалося, що в разі нездатності держави захистити свій народ, чи то через відсутність можливості або бажання це робити, відповідальність за захист людей передається міжнародному співтовариству.

Читайте також