Тітка плакала: «Станеш монахом – фамілії не буде», – відверті спогади владики Ніфонта
Тоді, пам’ятається, у голові промайнуло: «А хто ж йому пише ТАКІ проповіді?»… Але в ході нашої розмови це питання зникло як безглузде і недолуге. Мудрість не здобувається в університетах і не гарантується маститими дипломами. Вона є духовним надбанням, наслідком життєвого досвіду...
Такими словами розповідала про митрополита Ніфонта, на той час - керівника волинської єпархії УПЦ - журналістка газети «Волинь». У день, коли православна Волинь втратила свого духовного наставника, пропонуємо щиру і відверту розмову з владикою про те, чому обрав саме цей шлях.
«МОНАШИЙ ПОДВИГ — ЦЕ ВЕЛИЧЕЗНА РОБОТА НАД СОБОЮ»
— Владико, коли ви вирішили обрати для себе чернечий шлях і хто благословляв вас на це? Адже перед постригом потрібно брати благословення у батьків.
— Ще до служби в армії я надумав поступати в семінарію і присвятити себе церкві. Але покійні отці Євгеній Червінський та Стефан Герасимов, які були настоятелями у Заболотті та Старій Вижві, мені підказали, що потрібно поступати в семінарію тільки після служби в армії. Бо потім все одно заберуть до війська, а там дуже насміхались із семінаристів. Я послухався. Потрапив у Новгород до військ Міністерства внутрішніх справ, які охороняли засуджених.
Це було ризиковано. Але я майже впродовж усієї служби був комірником. А також поштарем і мав право щодня виходити в місто. Ходив по магазинах та купував для солдатів те, що вони просили. Провідував хворих у госпіталі. Все це давало мені можливість відвідувати храм. У місті він був тільки один, освячений на честь апостола Пилипа. Містом дуже швидко поширилася новина, що краснопогонник ходить до церкви.
Якось капітан викликає мене до кабінету: — Ты что, хохол, в церковь ходишь? — Так точно, товарищ капитан, — відповідаю. Він зиркає на мене: — А почему не боишься? — А что мне бояться? Врать я не умею. Він мене навіть похвалив за те, що не злякався правду сказати.
Найдовше міг перебувати в храмі хвилин 40, бо моя «увольнітельна» закінчувалася. Мусив бути пунктуальним. Навіть вдавалося поститися в армії. Кухарі йшли мені назустріч. Не кожного дня, звісно.
…Після армії працював у Бресті в депо. А кожної неділі і на свята був у церкві. Готувався до вступу в семінарію. Мені один батюшка порекомендував їхати в Троїце-Сергієву лавру в Загорськ (тоді було тільки три семінарії на весь Союз).
Слава Богу, здав вступні іспити, хоча й конкурс був великий — по сім чоловік на місце. Жив у лаврі і ходив на служби. В тому році помер патріарх Олексій І, обрали патріархом Пимена і мене призначили іподияконом до нього. Важкувато було і на служби їздити в Москву, і вчитися. Нас було дванадцятеро. Цікаво, що ми всі потім стали архієреями. Коли патріарх помер в 1990 році, то ті, хто був при ньому іподияконом, несли труну. Я також… Твердо вирішив, що піду монашою стежкою, в третьому класі семінарії.
Благословення брав у дядька з тіткою. Тьотя в сльози: «Тож і фамілії не буде», — приплакувала. Але написали вони мені листа, що їхній дозвіл — за батьківський і мій духівник благословив перехід у монастир. Я із семінарського гуртожитка перебрався жити у монастир. Спочатку був рясофорним послушником. А на четвертому курсі постригся в монахи. До цього часу не жалкую, що так вчинив.
— Але коли постригали, то не було страшно? Кажуть, бабці плачуть на монашому постригу.
— Не тільки бабці, а й старі монахи. Бо вони вже пройшли цей шлях, а молоді люди просто не розуміють, що їх чекає. От кажуть — монах та й монах. Монаший подвиг — це величезна робота над собою.
Нас двох того дня постригали. Зі мною був ще такий Анатолій із Росії — трохи старший роками. Його при постригу назвали Трифоном, а мене — Ніфонтом. Мене така заздрість взяла. Ай-я-яй! Бачте, Толіка так хороше назвали… І вулиця є Трифонівська, і храм у Москві. А про Ніфонта ніхто нічого не відає.
Вночі ми молилися і читали псалтир. Потім отець Трифон заснув. А мене сон не бере. Я давай у календарі шукати. Ага, знайшов: Трифон перекладається з грецької як розкішний — зніжений, а Ніфонт — тверезий. Я тому дуже зрадів і заспокоївся з того часу.
— А чому не залишилися в Загорську?
— Я захворів і лікарі сказали, що мені потрібно повернутися в свій клімат. Після того я потрапив у Рудку-Козинську.
Остання літургія в рідному селі (грудень 2015)
— Якось доводилося чути, що ви бачили преподобного Амфілохія Почаївського (святий, чудотворець схігумен Почаївської лаври — ред.) ще тоді, коли він був живий, і навіть брали в нього благословення.
— Так, було. В 1970 році я їздив до нього перед вступом до семінарії. Зі мною була жіночка на ім`я Марія та її донька Ліда. Ми троє добралися до Почаєва, а там нам сказали, що отець у племінників у Малій Іловиці.
Ми 24 кілометри йшли пішки. Приходимо спозаранку, а там — повне подвір’я людей. Батюшка вийшов і благословив мене на вступ. Я дуже переживав, бо не чую ж на одне вухо. В армії ще застудив, так і залишилось. А в семінарії ж потрібно співати по нотах. Але батюшка Амфілохій мені сказав, що коли треба, то я почую. «Йди, йди, — каже, — таких, як ти, там треба».
З митрополитом Онуфрієм (серпень 2014)
«БІСІВ НІКОЛИ НЕ ВИГАНЯВ»
— Владико, а чого до вас масово їхав народ, коли ще служили в Рудці-Козинській?
— А хіба я знаю? В людей потрібно питати. Я ж служив так, як служили й інші священики.
Багато людей почали їхати після так званої розгромної статті у газеті «Радянська Волинь» під назвою «Витівки модернізованого ієромонаха». Люди почитали і стали їхати навіть з інших областей. Вони шукали, щоб хтось за них помолився. Особливо, як біда. Вона ж заганяє людину всюди. Братія з Почаєва все казали, щоб я відчитував. Але я ніколи не насмілювався цього робити. Молебні служив, але хворих (біснуватих) не відчитував і бісів не виганяв.
Ще коли перебував у Троїце-Сергієвій лаврі, то знав такого отця Андріана. Він займався відчиткою. Я бачив, скільки потрібно смирення та терпіння на це. В мене такого нема і я боявся за це братися. Бо служу на приході, а не в монастирі, де ти під покровом святині. Люди їхали до мене послухати, що говоритиму на проповіді, псалми наші хористи повчальні співали…
В останні роки в час Великого посту багато приїздило сповідатися. Було по 500 чоловік у недільні дні. Важкувато доводилося. Попросив владику Варлаама, щоб дав мені помічника. Пішли на поступки і прислали диякона. Так до мене прийшов отець Аліпій, тоді його звали Анатолієм. Разом молилися.
З чудотворною іконою Плащаниці Пресвятої Богородиці (листопад 2011)
— Ви — монах, а відчитувати побоялися. Але нині маса людей наважуються, як у народі кажуть, змовляти: чи віск виливають, чи яйце викачують. І при цьому вони запевняють, що роблять те з молитвами.
— Викачування яйця чи виливання воску — це великий гріх. Є навіть правило про восколєя. Якщо хтось йде на такі ритуали, то відлучається за це від причастя на 7 років. Це — не молитви, а магічні дії і пов’язані вони з нечистою силою. Нічого спільного з молитвою у них немає. Я весь час і тоді говорив про це в проповідях.
Я багато молився. Колись сільський голова покликав та й питає, як чудеса робляться. «От, був хлопчик такий, як звірок. Привела мама його до вас, положив монах руку на голову і хлопчик став нормальний». А що йому казать? Людина, в якої сталася біда, скрізь шукає помочі і захисту. Коли вона з вірою приходить до священика, а він із такою ж вірою і любов’ю молиться — це сильна молитва і Господь дає благодать. Це не моя заслуга.
Був такий випадок, що привезли хлопчика Сергійка трьох років. Приїхали з ним дід, бабуся та мама. Плачуть, що білокрів’я у дитини. Лікарі відправили додому вмирати. А батьки його — вчителі. Пішов я шукати щось до келії. Перед тим у мене була жіночка із села і принесла яблук великих. Я взяв одне те яблуко, поклав у келії перед іконкою, став на коліна і молюся: «Господи, Ти — Всемогутній. До мене прийшли люди. Може, вони Тебе й ніколи не шукали, а Ти послав їм цю біду і вони Тебе тепер шукають. Боже, яви їм Свою благодать! Покажи їм Свою силу. Хай вони зрозуміють, що Ти є — істинний Бог і Помічник». Так по–простому помолився, похрестив те яблучко і дав тому хлопчинці. Через кілька тижнів вони знов приїхали до мене з вдячністю. Лікарі здивувалися, але від страшного діагнозу — жодних слідів. Більше того, сьогодні той хлопчик — уже священик.
«ЖОДЕН АТЕЇСТ НЕ ЗРОБИТЬ СТІЛЬКИ ЛИХА, ЯК СВЯЩЕНИК, КОТРИЙ ОСТУПИВСЯ»
— Cьогодні ви — не просто монах, а митрополит. Але ноша архієрея — архіважка. Бо якщо чоловіки-монахи повністю присвячують себе Богові, не будучи обтяженими відповідальністю за сім’ю, то, як на мене, відповідальність керуючого єпархією набагато більша, ніж відповідальність за родину.
— У нас є 376 парафій, 3 монастирі, семінарія. Це дійсно дуже велика відповідальність. Завжди важко ведеться у період безладдя, важко і священикам, у тому числі і з матеріальної сторони. Сьогодні священики важко працюють, обробляють поле, худобу тримають.
Дуже важко всю цю систему втримати у високому духовному стані, як того потребують церковні правила і моральні ідеали. Життя священика — це найкращий приклад. Жоден атеїст не зробить стільки лиха, як священик, котрий оступився. Це — дуже відповідальна місія.
У рідному селі (жовтень 2014)
— А доводилося карати священиків, відсторонюючи їх від служби?
— Бувало й таке. Дехто отримував заборону за зловживання спиртним чи за зраду дружині. Є таке, що занадто у бізнес священики вдаряються. Я розумію, кожному потрібно вижити та годувати сім’ю, але тут не може бути крайнощів.
Матеріальний добробут — не мета. Мета — це спасіння душі і проповідь Євангелія. Слава Богу, в нас є три монастирі і вони облаштовуються помаленьку. У Михнівській обителі молиться більше 30 сестричок. У Старосіллі також 12 монахинь живе. У Чорторийську собор великий відновили. Там — рай для душі. Прекрасна обитель на березі річки.
— Храмів та монастирів у нас побільшало, тільки світ чомусь не подобрішав… Сьогодні в ЗМІ, з екранів телевізорів люди отримують велику дозу негативу. От нещодавно світ облетіли новини про жорстоке вбивство дітей в Америці, про відрізання голів членам сім`ї судді у Харкові. Чому буває стільки агресії в однієї людини, що вона цинічно обриває інші життя?
— Світ тому такий жорстокий, бо людина не хоче боротися з гріхом. Це ж приходить страшна думка вчинити щось подібне, а її треба побороти. А він її перетворює в діло, працює на неї. Нам простіше за все сказати, що така людина хвора. Але хворе все суспільство. Треба працювати над собою і вдосконалюватися, бути такими, як нас хоче бачити Господь. Як каже Святе Письмо: «Пам’ятай про день смерті твоєї і повік не згрішиш». Адже ж доведеться відповідати за всі свої вчинки. А хто сьогодні про це думає?
Під час архієрейської хіротонії (1990)
«НАВІЩО ДОРОГА, ЯКЩО ВОНА НЕ ВЕДЕ ДО БОГА?»
— Вам часто дорікають за причетність до Московського патріархату?
— Буває. Особливо, коли влада запрошує в драмтеатр на якісь урочистості, то там є пару таких стареньких бабусь, які мені закидають: «О, московський піп, чого тут соваєшся?». Я не ображаюся. Зараз мене менше називають москалем, а в 1992 році навіть приписувати не хотіли як громадянина України.
— Чи справедливими вважаєте закиди про те, що у церквах УПЦ не можна почути богослужінь українською?
— А чого ж не можна почути? У нашій єпархії (а це 8 районів Волині) є 51 парафія, де вся служба ведеться тільки українською мовою. Там так було ще з часів польської влади. Є такі парафії, де навіть у радянські часи служба була україномовною. А ще 45 громад служать змішано: половину церковнослов’янською, а половину — українською. Хай нам цього не закидають. Де люди мають бажання, то приймається рішення і служиться так, як вони хочуть.
— У 2005 році з вашого благословіння вийшло Євангеліє українською мовою. Кого ви тоді залучали до перекладів?
— Ми брали за основу Євангеліє, яке було перекладено ще за патріарха Пимена. До тієї праці дуже активно долучався отець Петро Влодек. У багатьох закордонних перекладах літературної української мови мало. Ми працювали над перекладом два роки. В нас був текст старослов’янський, закордонні переклади українською та той текст, про який я вже казав.
Священики, які тепер читають на службах наше Євангеліє українською мовою, кажуть, що воно наче пливе і дуже легко читається. Два роки тому наше Євангеліє перевидала Київська Митрополія УПЦ. Вони ж видали і богослужбове Євангеліє українською.
— Владико, Вам доводилося бути у Віфлеємі, у місті народження Христа. Ви служили у печері, де з’явився на світ маленький Ісусик. Що відчуває той священик, який там возносить молитви?
— Господь сподобив мене служити там 5 літургій. Пригадую першу службу з владикою Феофілактом, архієпископом Йорданським, який наглядає за базилікою Різдва Христового. Я всю літургію простояв у сльозах. Це не передати, що ти відчуваєш на тому місці, де родився Господь…
Наші паломники завжди співають «Нову радість» у Віфлеємському храмі. Там у вертепі всі плачуть. Греки — також, хоч вони й не розуміють нашої мови. Помолитися там — це велика ласка Божа.
— До речі, в грецьких храмах на Святій землі є вишиті рушники. Їх українці привозять?
— Звичайно. Коли їдуть паломники з нашої єпархії, то постійно з короваєм на вишитому рушнику. Так йдемо на прийом до патріарха Єрусалимського за благословенням, щоб дозволив служити літургії. Там дуже цінують нашу вишивку.
Передаючи єпархію новому керівнику – єпископу Нафанаїлу (жовтень 2016)
— Кажуть, ви також вишиваєте.
— Та вже старий, не бачу, а колись вишивав. І рушники, і серветочки. Навіть болгарським хрестиком вишивав. То мене тьотя навчила, та сама, яка і благословила мене на шлях служіння Богу.
— А скількох людей ви у свою чергу спрямували на шлях служіння Богу?
— Якщо говорити про людей, які стали священиками, то я таких висвятив понад три сотні. Але мені дуже хочеться, щоб і кожен мирянин усвідомив: навіщо така дорога, якщо вона не веде до Бога?
Читайте також
«У гоніннях ми складаємо іспит нашої віри Христу»
Про мужність гнаного духовенства Черкаської єпархії. Розповідь про долю захопленого храму в містечку Драбові.
Про анафему взагалі та анафему меру Черкас зокрема
Митрополит Черкаський Феодосій проголосив відлучення мера Черкас від Церкви. Очевидно, це не останній такий випадок. Що таке анафема?
Безмозкі люди ближче до Бога, ніж безсердечні
Дух, який живе в нас, завжди тихий і мирний, а егоїзм метушливий, боягузливий і неспокійний. Коли ми знайдемо самі себе, то разом із собою знайдемо Бога.