Хто боїться смерті?

Ось уже кілька тижнів, як Церква Христова почала нас готувати до Святої Чотиридесятниці. Пролетіли неділі про митаря і фарисея, блудного сина, і ось так, непомітно, ми стоїмо перед дверима, які ведуть нас на шлях покаяння. І ось сьогодні, напередодні неділі про Страшний суд, ми звершуємо поминання всіх від Адама і до днесь покійних. У віровченні Церкви Христової немає чогось спонтанного, чогось такого, що б не мало під собою жодного смислового навантаження, або, кажучи з точки зору віруючої людини, чогось такого, що б не було встановлено Самим Богом.

«Всяке дихання нехай хвалить Господа»


Подія Страшного суду – це не щось ефемерне, алегоричне або завуальоване. Це реальність, з якою кожній людині, без розбору релігійних напрямів чи поглядів на життя, доведеться зіткнутись. Один раз це відбудеться в момент нашої смерті, а другий – під час загального воскресіння мертвих. Хоча про тих, які за життя застануть трубний глас, Апостол Павло говорить, що тіла їхні зміняться. «Бог є любов» – каже нам Апостол Іоанн Богослов. Найвищим проявом цієї любові в нас є молитва за людей. «Найбільше благо робить для тебе той, хто за тебе молиться Богу» – цей вираз, давно побачений мною на просторах інтернету, міцно засів у свідомості і донині наштовхує на низку роздумів. Перше, що я зробив, це піймав себе на думці: а хто записаний у моєму пом'яннику?


Так, на перший погляд, це всі знайомі імена, як за здравіє, так і за упокій, які читаєш на богослужінні вже автоматично. Вчитуючись у ці імена, без особливих роздумів можна сказати, що тримає їх у цій книжечці одне – це моя любов до тих людей, які мені рідні, і рідні не лише кровно.

Перед тим, як почути стихири і тропарі, які не можуть не зачіпати за живе будь-яку людину, ми згадуємо тих, які відійшли вже на свій особистий Страшний суд.

Ти і Бог, який дивиться на тебе та зігріває своєю батьківською любов'ю. Достатньо зупинитися лише на цій думці. Ось я зі своїми справами, а ось Вічна Любов, яка дала поштовх не тільки твоєму життю, але й життю всього, що є в світі. Під час кожного полієлея у храмах Божих ми чуємо слова «Всяке дихання нехай хвалить Господа». Читаючи Біблію, вже з перших сторінок ми бачимо створений світ і його красу. Перед нами постає Творче Слово Господнє, яке викликає до життя з нічого космос, планети та інші світила. Землю, яка наповнюється різноманітним творінням, яке «виде Бог, яко добро», і в кінці Бог вінчає все створене ним цікавою істотою, ім'я якій людина, і яка стає сполучною ланкою між духовним і фізичним світом.

Вінець творіння


Майже кожна людина чула це Біблійне словосполучення. Велика честь випала людині, вона стала не простим творінням, а таким, яке несе в собі частинку Творця. У книзі Буття, про створення всього живого, ми бачимо чітку межу між тваринами, чия душа й тіло створені з пороху земного, та людиною, у яку вдихнув душу Господь. В акафісті, складеному митрополитом Трифоном (Туркестановим), «Слава Богу за все», який, без сумніву, є переживанням християнською душею величі всесвіту, створеного Богом, є дуже багато гарних слів про те, як славлять Бога всі творіння, починаючи від далеких від нас небесних тіл, до трави, яка росте під нашими ногами.

Господь звелів людині наповнювати землю і доглядати за едемським раєм. Але всі знають, що людина обрала собі іншу долю, яку несуть всі, хто живуть на землі після Адама, і це не тільки люди. Незважаючи на це, після гріхопадіння природа продовжує славити свого Творця, чого, на жаль, не робить більшість людей. Заклик диякона «Всяке дихання нехай хвалить Господа» насамперед закликає і нагадує людині, що вона повинна разом із видимим та невидимим світом хвалити Господа. На жаль, це повинно звучати навпаки і виходити від людини, а не нагадувати їй про те, що природа хвалить Бога, а людина, в основному, ні.

Мовчання – таємниця майбутнього віку


«В земному житті людина – це квартирант: нахабний, невдячний і грубий». У семінарські роки до мене потрапила одна книжечка в гарненькій палітурці, яка була набрана на друкарській машинці. Книжечка ця була збіркою афоризмів і роздумів покійного митрополита Полтавського Феодосія.

Вищенаведена фраза – це той єдиний перл, який я запам'ятав з цього збірника. Тільки біда квартиранта полягає в тому, що не знає, коли прийде Господар і «взыщет, вся елика суть Его», або, простіше кажучи, захоче отримати свою плату.

У м'ясопусну неділю Церква оголює нерв невідомості і неминучості смертної години, саме тому і субота напередодні цієї неділі присвячена особливому поминанню померлих. З одного боку, заповідь любові, а з іншого – заклик до готовності.

Кілька тижнів тому мені довелося служити на похоронах одного з кліриків нашої УПЦ. Після чину відспівування один з двох єпископів, які очолювали богослужіння, звернувся до присутніх з промовою, яку, на жаль, не можу передати дослівно, але зміст її був такий: «Перед нами лежить покійний отець N. Він мовчить, і цим відкриває нам таїнство смерті, адже мовчання є таємницею вічності»...

Останній розділ, або кілька замальовок з життя


Незважаючи навіть на ту кількість знань про посмертну долю людини віруючої і невіруючої, як перші, так і останні не хочуть і не можуть сприйняти факт дії смерті. Люди часто себе максимально відгороджують не те що від зустрічі зі смертю в побуті, але й від думок на рятівну тему пам'яті смертної. Причина проста і багатьом відома, це факт створення людини як істоти безсмертної. Від цього ми не втечемо, а суть питання в тому, як приготувати себе до зустрічі цього переломного моменту існування особистості.


Один з найстаріших священнослужителів якось ділився зі мною, у той час ще школярем-паламарем, своїми роздумами на цю тему. Він говорив речі, які я тоді зрозуміти не зміг, але тепер мені став зрозумілий їхній зміст. Приблизно це звучало так: «Дивись! От раніше чоловік помирав, його вдома обмивали, одягали і все робили самі родичі, і взагалі односельці поспішали допомогти. Поки столяри зроблять труну, поки пройдуть інші приготування і т. д. Відспівували на третій день, а до того сиділи біля труни в тиші, слухали Псалтир; щоб читець відпочив, співали траурні псалми між кафизмами. А тепер що? Пішов в ритуальне агентство, труну купив, все швидко, і скоріше відвезти на цвинтар...» Враховуючи те, що це був кінець 90-х, і агентства тільки відкривалися, то бачачи тепер, як у нашому місті відбувається, та й взагалі у великих містах, все роблять за родину соціальні працівники, і чим швидше тим краще, адже в них це побудовано на принципі конвеєра.

Інший, також покійний, старий архімандрит розповідав, що в часи його довоєнного дитинства щоб хтось у селі не запропонував свою допомогу родині, коли хтось з односельців помирав, – взагалі було немислимою справою. А тепер, буваючи на похоронах, які правляться у нас в основному біля під'їзду, де мешкав покійний, часто спостерігаю реакцію перехожих, які, йдучи по своїх справах повз того чи іншого двору, пірнувши з головою у свої роздуми або гаджети, коли бачать відспівування, часто шарахаються, як від удару електрострумом, і – хто перебігає на сусідню алею, а хто й через дорогу. А якщо треба зайти в той самий під'їзд, біля якого стоїть труна, то годі й говорити.

Спогадами і спостереженнями, викладеними мною вище, я зовсім не мав наміру когось принизити чи засудити, а всього лише розкрити один із виховних моментів, який допоможе кожному, хто ще живе у видимому світі, перестати панічно боятися всього, що пов'язано з тим, що з ним рано чи пізно відбудеться. Принцип взаємодопомоги і колективного переживання конкретною громадою біди однієї сім'ї як біди усіх, багато в чому допомагає людині легше переживати різні життєві випробування. Тому, коли випадає можливість комусь послужити у будь-якій біді, а особливо в такому важкому горі, як втрата рідної людини, не потрібно відмовлятися від цього, адже користь не тільки тому, хто сумує, але й велике утішення від Бога тому, хто допомагає.

Читайте також

Що я маю зробити, або яким стати

Недільна проповідь неділі дванадцятої після П'ятидесятниці.

Іоанн Предтеча загинув через свою нетактовність

11 вересня – день пам'яті Іоанна Хрестителя, пророка і Предтечі Господнього.

Вміти прощати – головна умова спасіння

Недільна проповідь в одинадцяту Неділю після П'ятидесятниці.

Віддання Успіння як нагадування про нашу смерть

Слово про пам'ять смертну.

Людина зовсім не «homo sapiens»

Проповідь до дня Божого творіння.

Про стиглість душі Божої Матері

Свято Успіння Богородиці дуже земне. Воно сповнене запахом зрілих плодів, теплом уже майже осіннього сонця і, звичайно ж, благодаттю любові Цариці Небесної. Це Її День народження.