Війна як мале Богоубивство

Немає нічого ціннішого за людське життя. Немає нічого ціннішого за ту таємницю, осягнути яку не вдалося ще нікому: таємницю союзу душі та тіла. Нишпорячи у чуттєвих речах та явищах, які завжди поруч з нами, ми не знайдемо нічого трагічніше і водночас величніше, ніж життя людини – образу і подоби Божої.

Дійсно, хіба не трагедія – життя людини, яку смерть застала зненацька – не підготовленою до неї; життя, для якого вже немає покаяння і розкаяння, адже: «Бож у смерті нема пам'ятання про Тебе, у шеолі ж хто буде хвалити Тебе?» (Пс. 6:5). Поки людина жива, до останнього свого подиху, як наймит, що прийшов коло години одинадцятої (Мф. 20:12-16), вона може принести гідний плід покаяння за свої гріхи. Хіба не трагедія те, що час покаяння закінчується?

З богословської точки зору людину можна назвати людиною тільки до тих пір, поки вона жива. Після смерті ані душа, ані тіло окремо не являють собою людину – вони неповноцінні кожне по-своєму: тіло неповноцінне тим, що воно піддається тлінню; душа – тим, що вона була створена Богом для тіла і не мислилась Творцем сама по собі. Хіба не трагедія життя, яке стало смертю? І немає нічого величніше за життя людини, яке вінчає смерть, коли їй передує покаяння. Немає нічого величніше за життя, яке стало наслідуванням Христа.

Смерть – це зло, ворог людини (1Кор. 15:26), який увійшов в цей світ переступом Адама. Смерть – це трагедія, якою ми розплачуємося за непослух Праотця.

Останнім часом смерть стала чимось буденним, з'явилась «романтика смерті», жаху і небезпеки якої ми ще не усвідомлюємо. Причому ця романтика поширилась навіть у релігійному середовищі. І якщо нас вже не лякає смерть, то ми чомусь знаходимо в ній щось привабливе, що заслуговує милування і захоплення, іноді ховаючи свої думки за ширмою, здавалося б, правильно зрозумілих слів Священного Писання: «Дорога в очах Господа смерть богобійних Його» (Пс. 115:6), «Бо для мене життя то Христос, а смерть то надбання» (Філіп. 1:21).

І якщо слова з псалма ми розуміємо, нехтуючи таким поняттям як метафора (хоча псалмоспівець тут говорить, скоріше, про закінчення життєвого шляху праведника, яким він прославив Бога, ніж про смерть як таку), то слова апостола і зовсім вирвані з контексту. Адже вище він говорить наступне: «Через чекання й надію мою, що я ні в чому не буду посоромлений, але цілою сміливістю, як завжди, так і тепер Христос буде звеличений у тілі моїм, чи то життям, чи то смертю» (Філіп. 1:20).

Я не буду посоромлений, тому що я прославляю Христа і тим, як я живу, і тим, як я вмираю. Апостол говорить не про розлучення душі від тіла, яке він в іншому місці називає ворогом, а його жалом – гріх (1Кор. 15:56) (інакше апостол просто суперечив би сам собі); він говорить про проповідь у смерті – про мучеництво.

Отже, ми бачимо, що смерть – це цілковите зло. Смерть може бути природною (парадоксально-природною), а може бути насильницькою, коли одна людина вбиває собі подібного і забирає те, що їй не належить, – життя. Смерть жахлива. А коли вона приносить на вівтар Прабатьківського непослуху найбільше жертв? Коли трапляється війна.

Війна – це безумовне і абсолютне зло, якими би приводами вона не прикривалась та в які б священні одежі вона не була одягнена. Вона зло, оскільки війна – це вбивство. Можливо, хтось заперечить і наведе слова з Катехізису свт. Філарета Московського: «Не всяке позбавлення життя є переступ закону. Не є беззаконним вбивством: коли злочинця карають смертю за правосуддям; коли вбивають неприятеля». Але хіба є місце для виключення там, де вбивство набуває характеру масового?

Адже війна – це масове вбивство. Хіба не в розумі знаходяться люди, які вбивають собі подібних на війні? Навпаки. Часом доводиться чути такого роду виправдання від «християн», які чужі самому духу християнства: «Вбивство на війні – не зло і не гріх, адже християнин вбиває ворога зі смиренням і християнською любов'ю, без гніву».

Навряд чи можна придумати більш абсурдні речі, огорнуті нібито в віру. «Не знаєте, якого ви духа» (Лк. 9:55), – сказав колись Спаситель і тим самим поклав надалі межу людській жорстокосердості. Психічно здорова людина не може вбити собі подібного у спокої духу або ж з молитвою на вустах. Для того щоб вбити, необхідне сильне душевне хвилювання – афект, необхідна злість, яка засліплює, або ж необхідний психічний розлад, який стирає межі дозволеного.

Християнство дивиться на будь-яке вбивство як на гріх: «Ви чули, що сказано: Око за око, і зуб за зуба. А Я вам кажу не противитись злому» (Мф. 5:38), – каже Христос. Якщо ми будемо виправдовувати вбивство на війні, то що нам заважає виправдовувати мародерство, насильство та інші гріхи лише на підставі того, що це відбувається на війні? В Церкві не існує поняття воєнного стану: вона не виправдовує гріх, підлаштовуючись під ту чи іншу епоху або ситуацію. Заповіді й повеління Божі непохитні. Саме тому, бачачи пролиття людської крові, стогони і сльози матерів, дружин, сиріт, що залишилися без батьків, Церква дивиться на війну як на велике зло, яке в самій своїй суті є явищем богопротивним.

Для будь-якої війни є причини: вони можуть лежати або у колі видимого, – якийсь замах, інтервенція і т. д., – або у колі незримих та незбагненних шляхів Божих, у колі покарання за гріх. Коли ми досліджуємо причину того чи іншого явища і знаходимо її, це означає, що знайдена причина покладає кінець явищу або ж відкриває шлях до його обмеження. Але якщо ми подивимося на початок найвідоміших воєн і сконцентруємо свою увагу на видимих причинах (вбивство ерцгерцога Фердинанда 1914, Глайвицький інцидент 1939 і т. д.), ми переконаємося, що видимі причини хоч і усвідомлюються людиною, проте не покладають межу подальшим війнам. Отже, причину треба шукати в іншому.

Святитель Миколай Сербський у своїй чудовій книзі «Війна і Біблія» пише такі слова: «Не існує жодної філософії війни, яка могла б дати задовільні відповіді на питання про її причини та передбачати перемогу тієї чи іншої воюючої сторони. Лише Біблія може дати такі відповіді та зробити такі передбачення. Тому що, окрім Біблії або Одкровення, немає жодної більш сучасної книги про війну, про причини її та її ймовірний результат».

Здавалося б, маємо явне протиріччя: війна є злом, але найбільше про війну говорить Біблія. Однак не варто робити поспішних висновків, адже Біблія також багато говорить і про гріх, і набагато більше, ніж про війну, – невже це означає, що гріх являє собою щось позитивне? Саме сфера речей невидимих, роздум про ведення духовного життя, про гріх і його наслідки і являють собою справжні причини війни, той шлях, який веде до його вірного осмислення. «Першоджерело всіх наступних воєн, – пише свт. Миколай Сербський, – в освітленні Святого Божого Одкровення розуміється так: 1) існує невблаганний закон гріха; 2) війна людини проти людини є наслідок війни людини проти Бога; 3) війну батьків проти Бога продовжують діти, повстаючи один на іншого; 4) милість Творця пом'якшує закон гріха і цим робить можливим продовження життя людського на Землі».

У світі нічого не відбувається просто так. Існують непорушні Божественні закони і існує покарання за їх недотримання. Існує причина і існує наслідок. Християнство ніколи не розуміло покарання як помсту або як сліпе задоволення справедливості. Будь-яке божественне покарання є проявом любові Бога до людей і бажанням їхнього виправлення. Причина війни – людський гріх. Це цілком і повністю перегукується з апостольським словом про смерть: «Жало ж смерті – гріх» (1Кор. 55:56). Інакше кажучи, війна як масове вбивство і вісниця смерті – це наслідок гріха і водночас – стимул до покаяння.

«Чи звернули ви увагу, – пише святитель Миколай, – на те, що в часи суддів ізраїльських гріхи самого народу викликали війну і були причиною поразки? Як мухи злітаються на рану, так і сусідні племена нападали на духовно поранений ізраїльський народ».

Крім усього іншого, війна – це ще й показник свого часу. Її наявність або відсутність може прямим чином вказати на історичний час, в якому перебуває той чи інший народ або держава. У В. С. Соловйова в його філософському творі «Три розмови» (1899) ми натрапляємо на таке міркування: «Сказати у дужках, мене дивує, що деякі сучасні філософи трактують про сенс війни безвідносно до часу. Чи має сенс війна? Вчора, можливо, мала сенс скрізь, сьогодні має сенс тільки десь в Африці або в Середній Азії, де ще залишилися дикуни, а завтра не матиме сенсу ніде. Чудово, що паралельно втраті свого практичного сенсу війна втрачає, хоча й повільно, свій містичний ореол».

Поряд з історією, вельми примітна тут вказівка на хибний містичний сенс війни. Це абсолютно вірне зауваження, оскільки Церква Христова, Церква Нового Завіту просто не може наділяти війну та інші подібні їй гріховні речі в одіяння святості і священності. Невже у нас повернеться язик називати масове вбивство людей тим словом, яке слід відносити в першу чергу до Творця усіляких? – «Бо Я Господь, Бог ваш, і ви освятитеся, і будьте святі, бо святий Я» (Лев. 11:44).

Війна – це дійсно показник свого часу, і як шкода, що в епоху сучасності, в еру прогресу та торжества знання, у часи загальної доступності інформації та просвіти, люди продовжують залишатися «не у своєму часі».

«Велике історичне значення війни як головної умови при створенні держави – поза питанням, – пише Соловйов. – У давнину і в середні віки, коли світ європейської культури був лише островом серед океану більш чи менш диких племен, військовий устрій був потрібний прямо самозбереженням. Було потрібно завжди бути напоготові до відбивання якихось орд, що прямували невідомо звідки, аби потоптати слабкі паростки цивілізації. Але тепер островами можна назвати тільки неєвропейські елементи, a європейська культура стала океаном, що розмиває ці острови. Наші вчені, авантюристи та місіонери всю земну кулю обнишпорили і нічого, що загрожує серйозною небезпекою для культурного світу, не знайшли. Войовничі варвари, як турки або японці, цивілізуються та втрачають свою войовничість».

Войовничість втрачається тоді, коли приходить цивілізація. Війна втрачає сенс, коли суспільство стає культурним у сенсі причетності культурних цінностей свого народу і в першу чергу духовності. Що ж можна говорити про нас, для яких Православ'я – це культуроутворююча релігія, яка була з державою в усі часи її становлення та розвитку? Що можна говорити про християн, які відреклися від свого високого імені і покликання та пішли шляхом ескалації та масового вбивства, яке ховається за маскою війни?

Для Православних держав війна – це ще й трагічна подія, яку необхідно осмислювати в рамках розуміння природи Церкви Христової. В богословській літературі можна зустріти багато різних визначень Церкви, але жодне з них не є повним. Церква завжди мислиться невіддільно від Євхаристії. Без Євхаристії немає Церкви. Це твердження більше відоме, як «євхаристійне богослов'я» і найбільш повно було розвинене прот. М. Афанасьєвим.

Однак відомий богослов і церковний письменник митр. Антоній Сурозький мислить про Церкву ширше, ніж просто як про Євхаристійне зібрання: «Церква більше, ширше, ніж Євхаристія, Церква містить Євхаристію, але Євхаристія не є підсумок усього, що є Церква». Цей роздум відкриває нам шлях до виключного містичного розуміння природи Церкви. Ми знаємо, що Церква – це містичне Тіло Боголюдини. Коли ж ми говоримо про Церкву, ми мислимо її як спільноту і тільки.

Але згадаймо слова священика з послідування Таїнства Євхаристії: «Розломлюється і розділяється Агнець Божий, розломлюваний і нероздільний, що завжди споживається і ніколи не вичерпується». Далі звернемося до апостола Павла: «Хіба не знаєте, що ваші тіла то члени Христові?» (1Кор. 6:15) і далі: «Хіба ви не знаєте, що ваше тіло то храм Духа Святого, що живе Він у вас, якого від Бога ви маєте» (1 Кор. 6:19).

Всі віруючі в Христа, освічені благодаттю Таїнств Хрещення і Миропомазання, що живуть повнотою церковних таїнств – Церква. Але це далеко не вся містична складова природи Церкви: кожен окремий віруючий – це також вся Церква; він в Ній і він – це Вона; і в той же час він не може бути окремо від Неї. Поки ми в Церкві і з Церквою, ми всі – Церква.

У світлі сказаного вище зауваження будь-яке вбивство людини як образу і подоби Божої – це мале Богоубивство, яке таємничо відбивається на всій Церкві, адже таким чином її члени свідомо йдуть по шляху гріха, спрямовуючи свою волю на шлях зла і забуваючи заклик Спасителя: «Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мф. 5:48). Чи може Храм Духа Святого використовувати свої сили – «члени Христові» – в справах гріха? Чи перебуває Дух Святий у людині, яка вбиває собі подібного? Адже розорити Храм Божий, за словом апостола Павла, можна не тільки розпустою, але й буквально, фізично – умертвивши його. «Чи не знаєте ви, що ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває? Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той то ви» (1Кор. 3:16-17), – говорить апостол.

Саме тому Православна Церква молиться про мир і припинення міжусобиць. Саме тому Церква як чадолюбива мати молиться про те, щоб люди припинили сіяти смерть і пішли по шляху Євангелія. Не силою, а правдою, яка є Слово Боже, можна подолати будь-який конфлікт і розділення. «Адже недарма про Різдво в церквах співається: «На землі мир, в людях благовоління». Це означає, що мир на землі буде лише тоді, коли між людьми буде благовоління», – пише В. С. Соловйов.

Не зброєю, а молитвою та покаянням, щирим бажанням виправити своє життя ми можемо припинити війну, яка забирає життя тисяч людей. Але люди не хочуть іти шляхом покаяння і молитви; між молитвою та мечем вони обирають меч – і це якнайкраще показує те, що війна не від Бога. Так, вона – Його попущення за гріхи, але вона – не Його творіння.

Читайте також