Чому потрібно перехрещувати українських розкольників

Деякий час тому, у фейсбуці, настоятель храму на честь святителя Спиридона Триміфунтського в Києві протоієрей Миколай Данилевич поділився з друзями та дописувачами своєї сторінки враженнями від спілкування з протосинкелом (першим помічником єпископа) однієї з грецьких митрополій (1).

Зокрема, мова йшла про те, що в Греції почастішали випадки шлюбів між нашими співгромадянами, що виїжджають до Греції на ПМП, і православними греками. При цьому нерідко громадяни України, які бажають вінчатися зі своїми грецькими обранцями, демонструють місцевим священикам свідоцтва про хрещення, видані їм у самопроголошеному розкольницькому «Київському патріархаті».

Природно, греки не визнають таких документів (тобто не визнають дієвості таїнства хрещення, звершеного у розкольників, оскільки інакше їх би не бентежили свідоцтва, видані в УПЦ КП), та відсилають горе-власників таких довідок назад до України, з тим, щоб ті отримали свідоцтво про хрещення в канонічній Українській Православній Церкві.

І ось тут виникає питання: а як вони отримають подібні свідчення? Це, на перший погляд, формальне питання неминуче породжує інші, більш серйозні питання, а саме: чи можна визнати хрещення, яке звершується у розкольників, та просто переписати дані людини з одного документа в інший? Або ж треба перехрещувати тих, хто через ті чи інші причини хрестився «не там, де треба»?

Зрозуміло, що самі розкольники наполягають на першому варіанті, тобто на тому, що їхнє хрещення є дійсним, а як аргумент на користь цієї своєї позиції наводять думку про те, що питання про дієвість Таїнств впирається виключно в контекст сповідання віри, необхідного від хрещаємого під час звершення Таїнства. А так як контекст самого Таїнства (тобто і ритуал, і «формула» самого сповідання) і в розкольників, і в канонічній церкві одні й ті ж, то, отже, хрещення, звершене в УПЦ КП, є істинним хрещенням і, згідно з 47-м Апостольським правилом (2), не може бути повтореним при жодних умовах.

На противагу цій думці, більшість кліриків та ієрархів Православної Церкви, причому не лише УПЦ, а й взагалі всіх тих, хто належить до Вселенського Православ'я (як це було видно з прикладу, наведеного прот. М. Данилевичем), все ж наполягають на тому, що в самопроголошеному «Київському патріархаті» не звершуються християнські таїнства, і, отже, ми повинні перехрещувати тих, хто був хрещений в УПЦ КП.

Церковні канони про хрещення єретиків

Найчастіше полеміка з цього питання (якщо така виникає) зводиться до розгляду окремих канонічних постанов, які стосуються прийому до Церкви єретиків, розкольників і всіх, що прийшли в лоно Матері-Церкви із самочинних збіговиськ.

Свт. Василій Великий у своєму першому канонічному правилі пише з цього приводу наступне: «Бо древні поклали приймати хрещення, ні в чому не відступаюче від віри: тому інше нарекли вони єрессю, інше розколом, а інше самочинним збіговиськом. Єретиками називали вони тих, що абсолютно відірвалися, і в самій вірі відчужились; розкольниками – що розділились у думках про деякі предмети церковні та про питання, які допускають вилікування; а самочинними збіговиськами – зібрання, що складаються непокірливими пресвітерами, або єпископами, та ненавченим народом. Наприклад, якщо хтось, будучи викритий у гріху, віддалений від священнослужіння, не скорився правилам, а сам утримав за собою предстояння і священнослужіння, і з ним відступили деякі інші, залишивши кафолічну церкву: це є самочинне збіговисько. Про покаяння мислити інакше, ніж як сущі в церкві, є розкол. Єресі ж суть, наприклад: маніхейська, валентинська, маркіонітська, і цих самих пепузіан. Бо тут є явна різниця в самій вірі в Бога. Чому, від початку бувшим отцям, угодно було хрещення єретиків зовсім відмітати; хрещення розкольників, як ще не чужих церкві, приймати; а тих, що перебувають у самочинних збіговиськах, виправляти належним покаянням і наверненням, і знову приєднувати до церкви» (3).

З цього правила ясно випливає, що, незалежно від контексту хрещальної «формули» (в ім'я Отця, Сина і Святого Духа), в Церкві категорично відкидалось хрещення (як і інші Обряди) єретиків, яких, у разі звернення в Православну віру, слід було перехрещувати.

Цей висновок підтверджують 46-е та 68-е Апостольські правила.

Ось тут і починається дискусія про те, до кого ж ми маємо причисляти українських розкольників? До єретиків, власне до розкольників або до самочинних збіговиськ?

Суть еклезіологічної (4) єресі, яку сповідують у самопроголошеному «Київському патріархаті»!

Насправді УПЦ КП цілком підпадає під усі три визначення, тобто і розколу, і самочинного збіговиська, і головне, – єресі. І дійсно, спочатку заборонений у служінні М. А. Денисенко йде в розкол, потім він створює таке собі самочинне збіговисько, іменоване УПЦ КП, а по суті і він, і його прихильники сповідують банальну еклесіологічну єресь! Втім, в цьому немає нічого дивного, бо сама динаміка падіння лже-патріарха Денисенка мала таку силу, що неминуче потягнула його і його прихильників не просто в розкол з усією церковною повнотою «у думках про деякі предмети церковні», але й потягнула їх на саме дно тієї прірви, яка називається єрессю, і вихід з якої передбачає покаяння і перехрещення.

До суті справи, в «Київському патріархаті» викривилось вчення про Церкву Христову, ту Церкву, віру в яку кожен православний християнин сповідує в Нікео-Цареградському Символі віри.

Власне ця віра передбачає:

– По-перше, Єдність Церкви. Не допускає ситуації самопроголошення: з точки зору православного віровчення (еклезіології) і церковного права, Істинна Церква, заснована Господом нашим Іісусом Христом близько двох тисяч років тому, являє собою органічну єдність всіх Помісних Православних Церков, які мають благодатне спілкування в таїнствах і загальну (висхідну до апостолів) церковну ієрархію. При цьому адміністративний устрій Церков може бути різним – автокефалія, автономія, патріархат. Церква – одна! І тому, щоб стати її органічною частиною, треба до неї приєднатися. В Церкву можна тільки увійти та перебувати у ній.

І до речі, з цим визначенням цілком згоден і сам М. А. Денисенко. Ось, що він писав з приводу Єдності Церкви, будучи митрополитом Київським і Галицьким: «Церковна єдність має проявлятись не як єдність влади над усіма Помісними Церквами, але як єдність віри та єдність життя, що з неї випливає. Ця внутрішня єдність полягає у внутрішній згоді і солідарності Помісних Церков, які існують самостійно, але не відокремлено одна від одної. Вона виражається у взаємному визнанні сили і дієвості благодатного життя в цих Церквах (перша ознака Церкви – прим. автора), взаємному визнанні ієрархії (друга ознака Церкви – прим. автора) та спілкуванні в таїнствах (третя ознака Церкви, – прим. автора) (5).

І що ж тепер? А тепер новоспечений лже-патріарх, перекреслюючи своїми деструктивними діями християнські істини, які раніше вважав непорушними, сповідує цілком протестантську еклезіологію (6), яка підпадає під визначення еклезіологічної єресі, що не має нічого спільного з православним вченням про Церкву Христову: «Святитель Василій Великий відмітає всі рукопокладання, звершені розкольниками, вважаючи, що останні втратили Божу благодать через саму подію відпадання від єдності з Кафоличною Церквою, і тому, ставши мирянами, вони вже не можуть передати іншим те, чого не мають самі – благодаті Святого Духа (прав. 1). Більш того, він вчить, що багаторічний триваючий розкол вже є (эклезіологічна) єресь (його ж правила 1, 2 та ін). Святитель Іоанн Златоуст також стверджує, що «розкол, який самостверджується, вже містить у собі єресь». А Святі Отці Другого Вселенського Собору (правило 6-е) прямо зливають єретиків та розкольників в одне поняття – «єресь». Глава розкольницького «Київського патріархату» лжепатріарх Філарет Денисенко публічно єретично визнавав, що в лоні єдиної Вселенської Церкви можуть співіснувати «дві паралельні сім'ї православних помісних церков», показавши таким чином християнському світу нечувану раніше «двоцерковну» (по суті протестантську, – прим. автора) або, як її назвали богослови, «двосімейну» єресь, яка руйнує Священне Передання про єдність Кафолічної Православної Церкви, яку, очевидно, в людській історії являє єдина і тільки одна Сім'я канонічних Помісних Православних Автокефальних Церков-Сестер» (7).

По суті це означає той факт, що в «Київському патріархаті» грубо викривилась сама суть християнської віри. Саме тому, за влучним зауваженням митр. Іонафана (Єлецьких), «УПЦ-КП не числиться в диптиху (списку) канонічних Помісних Православних Церков. У розкольницькій ідіоматичній УПЦ-КП всі канонічні Помісні Православні Церкви не впізнають Своєї «єдинокровної» євхаристійної, кафолічної сестри, бо її «православ'я», аж ніяк не формально сповідувана нею доктрина, а сама кафолічна, тобто і онтологічна суть, на жаль, є ущербними»(8).

У цьому сенсі ми можемо говорити про розкол, що виник в українському православ'ї, лише з певною долею умовності, тому що «Київський Патріархат» просто ніколи не був Церквою, не був складовою частиною Вселенського Православ'я, і тому, якщо бути максимально точними, у нас немає жодних підстав говорити про розкол в канонічній Українській Православній Церкві – той, хто не був частиною Церкви, не може від неї відколотися: «...для Вселенської Церкви Христової «Київський патріархат» є фальшива монета, імітація Православної Церкви, розкольницька спільнота "extra muros" ("поза стінами"), тобто поза видимих меж Церкви; це партикулярна організація, що незаконно отримала правову світську «прописку», але, аж ніяк, не всеправославне визнання як місцевої української Церкви, в якій, дією Святого Духа в служінні істинної Євхаристії, актуалізується її нерозривна онтологічна єдність з Повнотою Вселенської Кафолічної Церкви» (9).

У них просто інша віра

По-друге, М. А. Денисенко та його прихильники не просто викривили вчення про Церкву Христову, вони взагалі сповідують якусь релігію, яка лише за формою може нагадувати Православ'я, а за суттю є банальним різновидом язичництва у православній обгортці. І зветься ця релігія банально просто – український націоналізм! (10)

Цій релігії вони служать, і саме її вони намагаються нав'язати українському суспільству з самого початку 90-х років. А Православ'я (яке, по суті, і є – справжнє християнство) просто-напросто не вписується в догмати націоналістичної ідеології. Ось і намагаються наші праворадикали зробити так, щоб Церква Христова, при зовнішньому збереженні православної обрядовості, зрадила своїм принципам, тобто змінила своє віровчення на догоду політичній кон'юнктурі та принципам націоналізму. Принципам, згідно з якими у націоналістичній державі не Христос (тобто не Бог) є об'єктом поклоніння для мільйонів віруючих, а фактично обожені держава та нація!

Зрозуміло, що все це не має жодного відношення до християнства як такого. Подобається це комусь чи ні, але в основі своїй Церква являє собою явище наднаціональне, космополітичне. Бо в Церкві «...нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, але все та в усьому Христос» (Кол. 3:11). Безумовно, церква освячує, приймає в себе все найкраще, що є в національному переданні, що не суперечить її вченням, але все ж Христос прийшов на цю грішну землю не для того, щоб піднести та освятити ту чи іншу націю, чого від Нього, власне, і чекали іюдеї, а зараз чекають націоналісти і українські розкольники. Він прийшов для того, щоб спасти кожну людину, незалежно від її національної приналежності.

Ось чому Церква не може служити нічому тимчасовому, тлінному, минущому. Справа церкви – це спасати всяку людину у Христі, а не відстоювати (освячувати) інтереси нації і держави, бо Церква не може служити нічому тимчасовому, тлінному, минущому. У цьому сенсі спроба надати Православній Церкві не просто національного забарвлення, а зробити її національною за суттю (тобто релігією однієї конкретної нації, в нашому випадку – української нації), знищує сотеріологічний акспект Церкви, принижує її Вселенське призначення, призводить до того, що Церква перестає бути християнською і стає церквою язичницькою (тобто народною), де головним предметом поклоніння (ідолом) стає держава, народ, нація і т. д., про що власне і мріють гарячі прихильники автокефалії, які сміють стверджувати, що: «...в людській історії свою суспільну присутність і функціональність релігія виявляє насамперед через її національний контекст»(11).

Саме у площині таких (язичницьких-націоналістичних) поглядів і криються причини того, що замість проповіді спасіння і вчення про Церкву як про Містичне Тіло Христа ми чуємо політичні гасла і націоналістичну пропаганду, коли, наприклад, М. А. Денисенко регулярно звинувачує жителів східних регіонів України у неповноцінності та вважає вбивство цих людей нормальним, цілком допустимим явищем, або коли він заявляє про те, що Бог нібито карає жителів Сходу України за їхній політичний вибір.

У цій же площині нам слід шукати причини численних звинувачень, які безперервно слідують на адресу канонічної Української Православної Церкви з вуст наших розкольників. Наприклад, звинувачення в пособництві сепаратистам, служінню інтересам Кремля і т. д. А також звинувачення на адресу Святішого Патріарха Кирила, який начебто закликав до війни з Україною (насправді Святіший постійно закликає до зворотного, тобто до примирення ворогуючих сторін).

Власне, і роль Церкви Денисенко бачить лише в тому, щоб виховувати народ, відданий своїй державі. Про це він заявив в недавньому своєму інтерв'ю журналістам телеканалу «Рада» (12). Хоча сам він та його соратники зробили все можливе для розвалу України і Православної Церкви.

Причому в «Київському патріархаті» вже, тобто на справі, почали здійснювати цей заклик свого лідера: чого вартує, наприклад, факт нещодавньої канонізації «Київським патріархатом» воїнів УПА (13), які боролися і постраждали аж ніяк не за християнські ідеали, та й взагалі, в основній своїй масі, були католиками східного обряду.

Ну а плоди протестантської-еклезіологічної єресі проявляються в «Київському патріархаті» у фактах спільних молитов, що періодично випливають на поверхню, з представниками інших розкольницьких і єретичних організацій (14).

Всі ці приклади та інші численні факти таких дій наших розкольників виразно свідчать про те, що, прикриваючись зовнішніми формами православної церковної обрядовості, вони намагаються перетворити Православ'я на містечкову релігію української нації. Релігію, яка, по суті, веде до обожнювання нації і народу, тим самим перетворюючи їх на язичницьких ідолів, яким треба поклонятися і яким треба служити. Таким чином, в «Київському патріархаті» сталося те, що в підсумку трапляється з усіма єретиками. Сталося те, про що пише свт. Василь Великий: «Бо тут (тобто при порівнянні Православ'я та єресі) є явна різниця в самій вірі в Бога», – вірі, яка у розкольників кардинально спотворює самі основи християнської догматики, зокрема вчення про Церкву Христову та вчення про Бога.

А як же бути з хрещальною «формулою» – В ім'я Отця, Сина і Св.Духа?

Однак на це нам можуть заперечити: мовляв, сама хрещальна формула і православний обряд залишилися в «Київському патріархаті» незмінними? Причому ми знаємо, що в деяких випадках в Церкві навіть допускається можливість звершення таїнства Хрещення мирянином? Що ж, відповімо й на ці недомисли.

По-перше, як це вже було показано вище, розкольники з самопроголошеного «Київського патріархату» – це банальні єретики, яких за церковними канонами потрібно в обов'язковому порядку перехрещувати.

По-друге, давайте знову звернемося до авторитетних церковних джерел. Отже, митр. Іонафан (Єлецьких) цілком справедливо стверджує: «Дійсно, символ православної віри свідчить, що є тільки «одне Хрещення на відпущення гріхів». Але таке хрещення з відпущенням гріхів, згідно святоотцівському Переданню, звершується тільки в Тілі єдиної, святої, соборної і апостольської Церкви Христової. В сектах же, що перебувають "extra muros" Церкви, і в "самочинних збіговиськах" має місце тільки формальна, зовнішня "правильна форма" церковного таїнства (читання визначених молитов, водне занурення), але відсутнє головне – невидима спасительна дія божественної благодаті (за правилом 1-м свт. Василія Великого) (15).

А ось що пише з цього приводу відомий тлумач церковних канонів єп. Никодим (Мілаш): «За вченням церкви, кожен єретик перебуває поза церквою, а поза церквою не може бути ані істинного християнського хрещення, ані істинної євхаристійної жертви, як і взагалі ніяких істинних Св. Таїнств... Отже, у єретиків немає ані істинного хрещення, ані істинного священнодійства, і православний єпископ чи пресвітер, що визнає правильним хрещення або будь-яке інше священнодійство, звершене єретичним священиком, повинен бути за цим правилом вивержений зі свого священного сану, бо цим він показує, що або не знає сутності свого вірування, або й сам схильний до єресі та захищає її, внаслідок чого і в тому і в іншому випадку є негідним священства».

Вторить йому і знаменитий православний богослов паризької школи прот. М. Афанасьєв: «Хрещення водою і Духом, через яке звершується прийом в Церкву, є Таїнство, тобто церковний акт, який звершується Церквою, в якому хрещаємому подаються дари Духа. Як усяке Таїнство, так і Таїнство прийому (тобто Хрещення) звершується Церквою і в Церкві... прийом в Церкву (тобто Хрещення) є церковний, а не приватний акт. Він повинен звершуватись у церковному зібранні предстоятелем церкви» (16).

Ясна річ, що це Таїнство не може звершуватись у самопроголошеному «Київському патріархаті», як і в будь-якій самопроголошеній псевдоцерковній структурі, яка не має нічого спільного з Церквою Христовою.

В тому числі і хрещення мирянами визнається дієвим саме тому, що в православній традиції мирянином іменується людина, яка вже належить до Церкви, тобто істинно сповідує віру Христову: «Маючи священницьку достойність (мається на увазі царствене-священицьке служіння усіх християн), лаіки (тобто віруючі миряни, належні до Православної Церкви) мають здатність звершувати священнодійства, а тому, при деяких умовах, звершене ними хрещення благодатно-дієве... у разі крайньої потреби хрещення може звершувати кожен ВІРНИЙ, чоловік або жінка» (17).

Тобто насправді не може бути й мови про те, щоб Таїнство хрещення могли звершувати люди, які не належать до Церкви Христової, люди, які сповідують інші релігійні погляди, хай би навіть вони використовували у своїй богослужбовій практиці православні обряди (як це роблять наші греко-католики та українські розкольники).

Справжня християнська віра як основна умова прийняття Таїнства: Хрещення – це не магічний обряд

І дійсно, хрещальна формула (В ім'я Отця, Сина і Св.Духа) – це не магічний обряд, який стає дієвим лише в силу правильно виконаного ритуалу і який не має відношення до віри людей, що беруть участь у ньому. Його дієвість залежить, в першу чергу, не від формальної, обрядової сторони, а від віри і приналежності до Церкви, як хрещаємого, так і того, хто безпосередньо його хрестить.

Саме тому Господь в Євангелії вказує на те, що Хрещенню має передувати істинна віра: «Хто увірує й охриститься, буде спасений, а хто не ввірує засуджений буде» (Мк.16:16). В цьому сенсі не може бути ніякого хрещення без істинного сповідання християнської віри.

Ну уявіть собі: припустимо, в Греції з'явиться якась язичницька секта, в основі віровчення якої буде покладена давньогрецька міфологія, але, побоюючись переслідування від держави і народного осуду, приховає це своє язичницьке вчення під личиною православної обрядовості. Цілком можливо, що жерці цієї релігії ходитимуть в православних священичих облаченнях, споруджуватимуть свої храми за канонами православної архітектури і навіть хреститимуть своїх адептів, використовуючи християнську хрещальну «формулу» – В ім'я Отця, Сина і Святого Духа! Хоча насправді в якості «отця» поминатимуть, припустимо, Зевса, як «сина» – міфологічного сина Зевса, а в якості «духа святого» – дочку Зевса Артеміду (в історії людства вистачало горе-мислителів, які вважали Святий Дух за жіноче божество).

І що? Вимовлене в цьому випадку, правильне за формою, хрещальне сповідання віри зробить членів цієї секти хрещеними християнами? Звичайно ж, ні? А адже саме така ситуація складається у наших розкольників, які в точності дотримуються чинопослідування Таїнства хрещення, а по суті сповідають і хрестять людей зовсім в іншу віру, яка більше нагадує гримучу суміш протестантизму і язичництва!

На жаль для наших розкольників, але християнські Таїнства – це не магічні обряди, в яких головним є точне виконання встановленого ритуалу. У християнстві саме віра є необхідною умовою прийому до Церкви: «Сповідання віри повинно передувати хрещенню і супроводжувати його... Покаяння повинне бути повним – дійсною зміною всього внутрішнього життя бажаючого вступити в Церкву. Ця внутрішня перестановка має знайти вираження і в зовнішньому житті. Хрещення окреслює межу, яка відокремлює ветху людину від нової, народженої в Церкві» (17).

Власне ця найважливіша умова і не виконується в українських розкольників, тому що ця межа відділяє від Істини і ідеологію націоналізму, і протестантське вчення про Церкву Христову.

Коротше кажучи, мало того, що ми повинні перехрещувати тих, хто приходить в Церкву з «Київського патріархату», але ми маємо навчити їх істинної християнської віри. Саме на цьому факті наполягають церковні канонічні правила: так, наприклад, 78 правило 6-го Вселенського Собору та 46 правило Лаодикійського Собору недвозначно говорять про те, що: «Тим, що готуються до хрещення, належить навчатися вірі»!

У 2-му каноні Першого Вселенського Собору спроба оголошувати людей, що нещодавно навернулися з язичництва, лише «короткий час» і «незабаром» хрестити, визнана порушенням церковних правил: «Оскільки і оголошеному потрібен час, і по хрещенні подальше випробування».

Саме тому нам терміново потрібно розробити інститут катехизації людей, що повертаються або приходять в Церкву з єретичних-розкольницьких угруповань. Якщо цього не зробити, то ми ризикуємо впустити в церковну огорожу людей, які принесуть із собою суто язичницьку ідеологію, яка цілком допускає існування Церкви без Христа і Євангелія, без Таїнств і Благодаті (тобто те, що вже присутнє у розкольників).

Звичайно, це важка праця – знову воцерковлювати своїх заблудлих співгромадян. Але якщо ми не почнемо сьогодні цим займатись, то вже найближчим часом наш народ ризикує втратити не тільки Православ'я, а й взагалі християнство як таке. І я не впевнений в тому, що, якщо це станеться, знову знайдеться «князь Володимир», який зможе наново охрестити народ, який відмовився від християнської віри!

Посилання:

1. Прот. Миколай Данилевич. Вам слід про це знати http://uoj.org.ua/social-dialogue/mikola-danilevich/vam-slid-pro-tse-znati
2. Правила Святых Апостол и Святых Отец с толкованиями. Москва. Паломник. 2000 г., стр.99.
3. Правила Святых Апостол и Святых Отец с толкованиями. Москва. Паломник. 2000 г., стр.97, 139.
4. Экклесиология – раздел богословия, в котором содержаться аргументы о святости, соборности, непогрешимости и апостольской верности церкви и ее решающей роли в деле спасения верующих (Л.П.Крысин. Толковый словарь иноязычных слов. М. «Русский язык», 2002. С.814)
5. Митрополит Филарет (Денисенко). Поместная Церковь и Вселенская Церковь // Журнал Московской Патриархии. №3. 1981. С.70–76.
6. В этом смысле совершенно прав был митр. Александр (Драбинко), когда писал о том, что: «"Киевский Патриархат" имеет тенденцию к превращению в неопротестантскую секту с внешним сохранением православной обрядности…» (Александр Драбинко. Православие в посттоталитарной Украине (вехи истории). Киев – 2002 г., стр.58, 86, 155-157, 179).
7. Митрополит Ионафан (Елецких). Историко-богословское обоснование практики перекрещивания раскольников-филаретовцев в Украинской Православной Церкви (Московский Патриархат) на примерах древней Православной Церкви http://www.sobor.co.ua/ru/news/Announsments/Istoriko_bogoslovskoe_obosnovanie_praktiki__perekreshchi...
8. Там само.
9. Там само.
10. Чому християнство і націоналізм несумісні?  Ієромонах Іоанн (Курмояров) http://uoj.org.ua/publikatsii/tochka-zrenija/pochemu-khristianstvo-i-natsionalizm-nesovmestimy
Можно ли воцерковить украинский национализм? Иеромонах Иоанн (Курмояров)
http://uoj.org.ua/publikatsii/nasushchnyj-vopros/mozhno-li-votserkovit-ukrainskij-natsionalizm
11. Может ли Православная Церковь быть национальной? Иеромонах Иоанн (Курмояров)
http://uoj.org.ua/publikatsii/vopros-very/mozhet-li-pravoslavnaya-tserkov-byt-natsionalnoj
12. Программная ложь от «Киевского патриархата» на телеканале Рада. Ієромонах Іоанн (Курмояров)
http://uoj.org.ua/publikatsii/tochka-zrenija/programmnaya-lozh-ot-kievskogo-patriarkhata-na-telekana...
http://uoj.org.ua/publikatsii/tochka-zrenija/programmnaya-lozh-ot-kievskogo-patriarkhata-na-telekana...
13. Митрополит Київського Патріархату «причислив» до лику святих воїнів УПА 
 http://uoj.org.ua/novosti/sobytiya/mitropolit-kievskogo-patriarkhata-prichislil-k-liku-svyatykh-voin... 
«Святі революціонери і воїни УПА». Кому тепер будуть молитися парафіяни УПЦ КП?
http://uoj.org.ua/publikatsii/chastnoe-rassledovanie/svyatye-aktivisty-i-voiny-upa-komu-teper-budut-...
14. «Киевский Патриархат» выбирает путь, ведущий в никуда! Иеромонах Иоанн (Курмояров)
http://uoj.org.ua/publikatsii/zashchita-tserkvi/kievskiy-patriarkhat-vybiraet-put-vedushchiy-v-nikud...
15. Прот.Н.Афанасьев. Вступление в Церковь. Свято-Тихоновский университет. Москва. 2004 г.
16. Там само.
17. Проблемы катехизации: почему нам нужно перестать крестить всех подряд. Иеромонах Иоанн (Курмояров)
http://uoj.org.ua/publikatsii/nasushchnyj-vopros/problemy-katekhizatsii-pochemu-nam-nuzhno-perestat-...

Читайте також