Про те, як приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату врятувало Православну церкву в Україні. Частина 1

23 серпня цього року лже-патріарх Михайло Денисенко дав розгорнуте інтерв'ю українському телеканалу Рада, в якому прямо заявив про незаконність передачі Київської Митрополії до складу Московського Патріархату в 1686 році. Крім цього він зробив ще одну, досить сміливу, заяву про те, що Константинополь нібито досі не визнає факту цієї передачі, і тому саме Константинопольська Церква є матір'ю-церквою для Київської Митрополії.

Правду кажучи, Михайло Антонович не єдиний представник українських ура-патріотів, хто дотримується схожої точки зору відносно історії Православної Церкви на Україні. Що тут скажеш? Так, дійсно, Константинопольська Церква є церквою-матір'ю для Київської Митрополії, і з цим фактом ніхто не збирається сперечатись (1). Проте справа тут зовсім не в Денисенко та його соратниках, а в тих підтасовуваннях, маніпулюванні фактами та грубих інсинуаціях відносно нашої давньої історії, якими сповнені сучасні праці українських істориків, що миттєво змінили свої переконання на догоду політичній кон'юнктурі.

У цій статті ми спробуємо неупереджено (тобто виключно на основі фактичного матеріалу) розібратися з тим, чому Київська Митрополія була передана до складу Московського Патріархату.

Що являла собою Київська Русь після татарського завоювання?

Сьогодні в середовищі «патріотично» налаштованих українських істориків домінує точка зору, згідно з якою розмови про повне розорення Києва і прилеглих до нього земель є грубим і необґрунтованим перебільшенням. Так, наприклад, в одній зі своїх праць науковий співробітник інституту Українознавства НАНУ, Іван Паславський, приписав одному з «корифеїв» української історичної науки М. Грушевському успішне викриття версії про повне економічне і людське запустіння Києва (2).

До цієї роботи І. Паславського ми ще повернемось, а зараз вдамося до деяких джерел, що описують стан справ у Київській Русі після розорення Києва ордою хана Батия.

Один з провідних церковних істориків 20-го століття прот. Г. Флоровський писав з цього приводу наступне: «Татарське нашестя було народним лихом і державною катастрофою. "Загибель землі руської", за висловом сучасника, – "навождение поганъ". "Приде на ны язык немилостив, попустившу Богу, и землю нашу пусту створиша". І не слід пом'якшувати фарби у зображенні цього розгрому та розрухи» (3).

І дійсно, картина розорення Київської Русі і, особливо, її столиці Києва, була жахливою. Київ, який на момент монгольського завоювання був одним з найбільших та найбагатших міст середньовічної Європи, був зруйнований монголо-татарською ордою мало не вщент: «Велика частина населення або загинула, або була відігнана в рабство. Місто втратило ремісників, що століттями накопичували досвід та досягли найвищих вершин у своїй справі. Були перервані традиційні зв'язки з багатьма районами країни. Київ було спалено, зруйновано, розграбовано. Археологічні розкопки дозволяють визначити ступінь руйнування міста, долю тисяч киян (Каргер.1961; Кілієвич.1982). В ході розкопок відкриті величезні братські могили... У "місті Володимира" та на Михайлівській горі неодноразово відкривали згорілі, обвалені житла...» (4).

І навіть попри те, що життя в місті після навали орд Батия тривало, все ж, аж до початку 19-го століття, Київ мало чим нагадував колишню велич: «Після відходу татар жителі стали збиратися у спустошене місто, оточили гору дерев'яною стіною, а Поділ – частоколом. Це був час повного занепаду Києва» (5).

Імператриця Катерина ІІ, котра відвідала місто наприкінці 18-го століття, досить невтішно відгукнулася про Київ того часу: «Дивне тутешнє місто. Воно все складається з укріплень та з передмість. А самого міста досі не можу дошукатися. Між тим, ймовірно, за старих часів воно було, принаймні, з Москву», – писала Катерина.

І це не дивно. Річ у тому, що і після монгольського нашестя територія України, у тому числі і її столиця, неодноразово спустошувалися і розорялися. Варто тільки згадати два штурми Києва у 1416 та 1482 роках і інші численні набіги татар, що розоряли величезні території і відводили в полон тисячі полонених.

Саме тому не викликає подиву той факт, що після розгрому монголами Києва (1240 р.) кафедра Київського митрополита деякий час залишалася вакантною. І тільки «близько 1246 р. митрополитом був поставлений свт. Кирил II..., він прибув з Нікеї до Києва раніше 1250 р.». Однак «незабаром він покинув розорене татарами місто і в 1250 р. переселився у Володимир-на-Клязьмі, звідки робив поїздки по єпархіях митрополії... У 1283 р. Київську кафедру зайняв грек митр. Максим... У 1299 р. митр. Максим переселився в столицю Північно-Східної Русі Володимир-на-Клязьмі... взявши із собою кафедральний причт і адміністрацію... В якості виправдання переїзду були висунуті "насилиа от татар в Киеве", так що "весь Киев разыдеся"... Той факт, що новий митр. св. Петро (1308-1326) – уродженець Волині – залишив своєю резиденцією Володимир-на-Клязьмі (наприкінці життя оселився в Москві), говорить про об'єктивний і незворотний характер тих змін, що сталися...» (6).

Отже, Київ був розорений, а в 1453 році під натиском мусульман впав останній оплот Візантійської імперії – її столиця Константинополь. В силу чого Константинопольський Патріархат позбувся можливості контролювати митрополії, які опинилися поза межами виниклої на уламках імперії нової ісламської держави.

У цій ситуації Київська митрополія опинилася немов залишена сама собі. На жаль, це не пішло їй на користь: на ділі митрополія швидко розділилася на північно-східну і південно-західну частини. Північно-східна частина Київської митрополії, як і слід було очікувати, знаходилась в межах Московської держави, а її південно-західну частину становили єпархії, що залишилися на території, підконтрольній Польському королівству, на той час дуже могутньому, державною релігією у якому було християнство західного обряду, тобто Католицтво.

Саме агресивна католицька експансія на тих територіях, основне населення яких було православним, і зумовило те важке, часом нестерпне становище православної церкви, про яке говорив у своєму зверненні до української нації нинішній Константинопольський Патріарх: «І справді, Церква-Мати (т.е. Константинополь – прим.автора), за відомих несприятливих обставин, обмежила себе задля того, – підкреслив Патріарх Варфоломій, – щоби з готовністю надати Українській Церкві всіляку церковну, духовну і матеріальну підтримку, орієнтуючись не тільки на повніше застосування духовної спадщини Візантії, але й на оборону її православної ідентичності від важкого політичного тиску поширювачів неправославного вчення, особливо в дуже важкі для побожного українського народу часи» (7).

І дійсно, то були важкі часи випробувань, часи, коли Захід чинив у тому числі і на нашу Українську Православну Церкву безпрецедентний тиск.

Боротьба проти унії

У 1596 році з подачі Ватикану в Бресті була укладена унія між православними і католиками, в результаті якої на світ з'явилася нинішня УГКЦ – Українська Греко-Католицька Церква, яка використовувала у богослужінні православну обрядову практику. Однак по суті, тобто насправді, вона була Католицькою церквою східного обряду, підпорядкованою Ватикану, головою якої є Римський Понтифік (8). Протопресвітер Георгій (Металліонос), який є ординарним професором історії богослов'я Афінського університету, охарактеризував Брестську унію як метод, «... яким феодальне папство користувалося для підпорядкування православ'я Риму. Хитромудрою передумовою, включеною у цей метод, є так зване збереження свободи і безперервності східних традицій» (9).

Ситуація ж ускладнилася ще й тим, що більшість православних єпископів під тиском польської влади перейшли на бік унії, тобто фактично перейшли в католицтво. Таким чином, «польські власті почали відкрите, "легальне" гоніння на православ'я з метою його повного знищення... В містах оголосили недопущення православних до муніципальних посад, саботували звичайну видачу дозволів на заняття тим чи іншим ремеслом або торгівлею» (10).

У своїй промові на Варшавському Сеймі 1620 року православний депутат Лаврентій Древінський описував тяжке становище православних наступним чином: «Вже у великих містах церкви запечатані, церковні маєтки розкрадені, в монастирях немає ченців, там тепер замикають худобу. Діти мруть без хрещення. Небіжчиків вивозять з міст без поховання, як падаль. Чоловіки з дружинами живуть без церковного благословення. Народ вмирає без причастя. У Львові не уніат не може приписатися до цеху, до хворого не можна відкрито йти зі Св. Тайнами. У Вільні тіло православного небіжчика потрібно вивозити з міста тільки в ті ворота, в які вивозять нечистоти. Ченців, непохитних на унію, ловлять і б'ють, хапають на дорогах і кидають у темницю». Вчитель Віленської братської школи Мелетій Смотрицький у 1610 р. надрукував свою книгу: «Тренос або Плач церкви східної». У ній він описав сумне становище гнаної і пригнобленої православної церкви в Польщі... Вулична чернь мала фактичну можливість безкарних нападів на православних. Підігрівали її до цих погромних випадів бродячі обшарпанці, колишні польські жовніри, озлоблені за всі свої невдачі в московських краях у пору Смути. Настрочені єзуїтами школярі робили напади на православні будинки, церкви, особливо, на церковні процесії. В судах у застосуванні до православних панувала «неправда чорна»... Селяни (хлопи), за їх залежності від панів, потрапили в додаткову муку. Змушувались гнати свого православного попа і приймати насильно призначуваного уніатського. Де панам не вдавалося передати церкву попу уніатському, там сама церква, як будинок зі всією церковною обстановкою, віддавалася в оренду на відкуп єврею. Він господарськи володів ключами, за плату в свою користь відкривав її для треб і служб. Господарював кощунно, не соромлячись словами і діями, ображав релігійні почуття православного народу... В протилежність обезглавленому і пригнобленому православ'ю, протекційна уніатська церква при усілякому сприянні влади активно розвивала свою організованість. Після пасивного за характером митр. Михаїла Рогози († 1599) його наступником, звісно, став сам творець унії Іпатій Потій. Не соромлячись прийомами наклепів, доносів, грабежів і захоплень, арешту священиків православних і надсилання на їхні місця уніатів, Іпатій захоплював і монастирі з їхніми маєтками. Намагався захопити і Києво-Печерську Лавру... Розумний і свідомий творець та вождь унії, митр. Іпатій цілком поділяв погляди уряду, що для Польщі досягнута церковна унія є лише перехідний момент. Ідеал не зберігання східного стилю унії, а якнайшвидша латинізація, щоб ця «хлопська віра» скоріше переробилась у «віру  панську», уподібнилася латинству і зникла в ньому. Творці унії розуміли, що це не так легко, але намагалися «йти напролом», досягти можливого максимуму. В цьому дусі і діяв Іпатій, поспішаючи облатинити унію якомога швидше. В особливій агітаційній книжці «Гармонія» Іпатій засуджував православ'я і хвалив латинство. Вселяв уніатській масі думку, що годі й затримуватися на дурній, важко виправній позиції. Треба швидше переходити в чисте латинство. Іпатій укладав свої теоретичні міркування практичною програмою для свого духовенства в 12 пунктах. Ці пункти приписували настільки повне підпорядкування римській владі та латинським порядкам, що викликали навіть подив і хвилювання в уніатського духовенства... Іпатію і не треба було творити нічого нового, а лише копіювати методи, які вже виправдали себе на перемозі над реформацією через єзуїтський орден» (11).

В результаті такої політики польської влади та уніатського духовенства до початку XVIII століття такі єпархії, як Львівська, Луцька та Перемишльська остаточно стали уніатськими.

Оцінюючи дії уніатів по відношенню до православних, прот. Г. Флоровський писав: «Унія в дійсності була і виявилася розколом. Вона розколола західно-руську Церкву, роз'єднала ієрархію і народ. Це був насамперед клерикальний рух. Унія була справою єпископів, які діяли у відриві від церковного народу, без його вільної і соборної згоди та ради, «скрыто и потаенно, без поразуменья народу хрестьянскаго». І складалося дивне становище: на чолі православного народу виявлялася уніатська ієрархія. Разом з тим ці уніатські єпископи своє підпорядкування Римській владі і юрисдикції вважали «з'єднанням церков». А тому спротив народу розглядали, як канонічне свавілля і заколот, повстання непокірної пастви проти законної ієрархічної влади. Звичайно, навпаки, православні вбачали в цьому непослуху і в цій неминучій антиєрархичній боротьбі тільки виконання свого християнського обов'язку, обов'язку вірності і віри. «Не попы бо нас спасут, или владыки, или митрополиты, но веры нашея таинство с хранением заповедей Божиих, тое нас спасти маетъ», писав з Афону Іоанн Вишенський. Він різко обґрунтовує право церковного народу скидати й виганяти єпископів-відступників, – «да не с тым блазненным оком или пастырем в геену внидутъ...». Боротьба проти Унії і була насамперед виявом соборної самосвідомості церковного народу... з самого початку питання про Унію було поставлене, як питання культурного самовизначення. Унія означала самовключення в західну традицію. Це було саме релігійно-культурне західництво. І подолати Унію можна було тільки через вірність і міцність візантійським та патрістичним переданням» (12).

І все ж боротьба проти насильно насаджуваної унії, проти насильницького окатоличення православного населення південної Русі продовжувалася. Величезну роль у цій боротьбі відіграло православне козацтво: «В підтримку соборного акту 1621 р. козацтво заявило, що воно не піде воювати з Туреччиною, якщо уряд не визнає православної ієрархії. Тут пом'якшила становище доброчинна польська конституційна свобода. Вже в 1623 р. на черговому генеральному сеймі православні домоглися, щоб було припинене відверте гоніння на православ'я і скасовані були формально всі ворожі православ'ю декрети, засилання, майнові захоплення. Звичайно, на ділі до буквального виконання такої постанови було далеко. Але декларована свобода все ж була полегшенням. На жаль, цього полегшення насправді не було. Звів усе нанівець трагічний акт вбивства уніатського Полоцького єпископа Іосафата Кунцевича... Іосафат, при відвідуванні Вітебська восени 1623 р., вигнавши православних з усіх церков, розгромив навіть ті курені за містом, в яких православні почали звершувати богослужіння. На дике насильство натовп відповів фізичним опором. На особисто очолювавшого погроми Іосафата натовп кинувся із палицями та камінням, вбив його і кинув труп у Двіну. Сумні були наслідки цього двостороннього насильства. Католики і унія отримали нового мученика, а виловлене з Двіни тіло його стало мощами, оточеними чудесами. Папа Урбан VIII надіслав послання, закликаючи до помсти та анафематствуючи тих, хто тепер заперечував би проти меча. Близько 10-ти городян Вітебська були страчені, місто позбавили Магдебурзького права. Заборонено всюди не лише будувати наново, але й лагодити православні церкви... Так провалилися надії Сейму 1623 р. на легалізацію православ'я» (13).

У цій атмосфері і була зроблена перша спроба возз'єднання південної і північної Русі. При повній підтримці козацтва, митр. Іов направив до Москви прохання про прийняття південної Русі у Московське підданство. Однак слабкий після Смути московський уряд, побоюючись нової війни з Польщею, не наважився на цей крок.

Відновлення ієрархії

Відновлення православної ієрархії не відразу вирішило хворобливу напругу в Західно-руській Церкві. І все ж: «Занепадницьку ієрархію, що пішла в унію, повинна була змінити черга більш героїчна. Вона і вийшла значною мірою з відроджених монастирів. Наприклад, митрополит Ісая Копинський вже будучи єпископом Смоленським, сам копав печери для влаштування монастиря. Такий же був єпископ Луцький Ісаакій Борисович, котрий довго жив на Афоні перед тим, як він був хіротонізований патр. Феофаном в 1620 р. у єпископа Луцького...» (14).

Слушний момент для відновлення православної ієрархії представився тоді, коли Константинопольський Патріарх послав з місією до Москви Антіохійського Патріарха Феофана: «Православним у Польщі, звичайно, було відомо, що патріарх Феофан, який проїжджав через Київщину в Москву... має великі повноваження від Вселенського патріарха на упорядження православної церкви в Польщі. Патр. Феофан отримав від уряду дозвіл відвідати православні монастирі, церкви та братства в різних містах, як би це не було неприємно для уніатської сторони... до престольного свята Успіння Пр. Богородиці, у Київській Лаврі зібралися за таємною змовою «посли», тобто делегати православ'я від різних областей Польщі, щоб надати формальної міці задуманому таємному відновленню православної ієрархії, як акту з польської точки зору революційному. Ризиковано було для патр. Феофана зважитись на цей «політичний бунт». Але козацтво, на чолі з гетьманом Конашевичем-Сагайдачним, державно лояльним по відношенню до польського уряду, гарантувало патріарху його захист і свободу. І ось вночі у нижній підвальній церкві, при приховуванні освітлення, під міцною козачою охороною, була звершена патр. Феофаном хіротонія семи єпископів, з них одного, як митрополита... Так православна церква нелегально відновила свою ієрархічну повноту... Стан склався напружений. Король Сигізмунд III оголосив патріарха Феофана, вже вивезеного козаками за кордон, незаконним, самозванцем та турецьким шпигуном. Поставлених ним православних ієрархів – незаконними і такими, що підлягають арешту і суду. Зі свого боку, митрополит-уніат І. Рутський анафематствував новопоставлених православних ієрархів, як лжеєпископів. Уніатські єпископи, котрі сиділи на їхніх кафедрах, оголосили, що не пустять їх у свої міста. Сам папа з Риму прислав королю вказівки, щоб той «піддав руських лжеєпископів, збуджуючих заколоти, заслуженій карі» (15).

І знову, як і в роки післямонгольского ярма, православні ієрархи були змушені залишити Київ. Тільки митрополит Іов (1620-1631), перебуваючи під захистом козацтва, міг залишатися в Києві. Інші єпископи змушені були ховатися від уніатів і підтримуючої їх влади у різних монастирях.

Отже, на нашу думку, всі перераховані вище факти переконливо показують той сумний, а краще сказати, фактично безвихідний стан, у якому опинилася Київська митрополія на рубежі 16-17 століть. Тож не буде перебільшенням сказати, що саме передача південно-західної її частини до складу Московського Патріархату врятувала західні православні єпархії України від цілковитого знищення.

Читайте також: Про те, як приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату врятувало Православну церкву в Україні. Частина 2

  Посилання:

1. Олексій Смирнов. Церква-Мати, позбавлена батьківських прав. http://uoj.org.ua/publikatsii/govorit-istoriya/tserkov-mat-lishennaya-roditelskikh-prav
2. Галицька митрополія в XIV столітті.
3. Прот. Г.Флоровський. Шляхи руського богослов’я.
4. Православна Енциклопедія. Стаття «Київ». Т.32. Церковно-науковий центр «Православна Енциклопедія». Москва, 2013., с.678.
5. Енциклопедичний словник Брокгауза-Ефрона. Стаття «Київ». Електронна версія. ТОВ «ИДДК», 2002 г.
6. Православна Енциклопедія. Стаття «Київська єпархія». Т.33. Церковно-науковий центр «Православна Енциклопедія». Москва, 2013., с.156.
7. http://arhiv.orthodoxy.org.ua/uk/dopovidi_ta_promovi/2008/07/26/17703.html
8. Ієродиякон Іоанн (Курмояров). Неправда заради спасіння, або чому греко-католики не зізнаються в тому, що вони не православні.
9. 400 років Брестської церковної унії. Збірник матеріалів міжнародного симпозіуму Неймеген, Нідерланди. Видавництво ББІ. 1998 г. стор. 94-97.
10. Карташов А.В. Нариси з історії Руської Церкви
11. Там же. 12. Прот. Г.Флоровський. Шляхи руського богослов’я. 13. Карташов А.В. Нариси з історії Руської Церкви.
14. Там же.
15. Там же.

Читайте також