Злочини фашистів та їхніх пособників на Сербській землі

«Ідеологія... Це вона дає шукану твердість вбивці».

О. Солженіцин

Було важко писати про ті жахи, які пережили Сербські мученики. Важко буде і читати вам про це. Але мовчати теж не можна. Їхня кров, їхня мука – це свідоцтво про лицемірство і брехню європейської політики. Правда про мучеників Сербії досі ховається в таємницях архівів та засекречених документах другої світової війни. Світ робить все, щоб правда про святих страждальців Сербії була віддана забуттю.

Хто з нас може сказати що-небудь про мучеників Сербії? Ми знаємо про Освенцім, про Бухенвальд, але хто знає про Ясеновац, Жадавно, Стару Градишку та інші концтабори? Мученикам цих таборів я присвячую цю публікацію.*

Передісторія

10 квітня 1941 року усташами (хорватськими нацистськими радикалами) було створено Незалежну Державу Хорватія (НДХ), на чолі якої став кат Анте Павеліч. Це було нацистське утворення, сформоване за допомогою гітлерівської Німеччини та Італії Муссоліні, з благословення папи римського Пія XII (!), на території Югославії – Хорватії, Боснії та Герцеговини – відразу після захоплення Югославії гітлерівськими військами. НДХ увійшла в історію небаченими звірствами, які вчинялись хорватами по відношенню до сербів, євреїв та циган. У період Другої світової війни в НДХ було знищено близько 2 мільйонів сербів. В НДХ серби були оголошені поза законом. Є свідчення, що це відбувалося за допомогою католицької церкви, під керівництвом архієпископа Алоїзія Степінаца. 

Проводилася жахлива за своїми масштабами планомірна політика винищування сербів: їх можна було безкарно вбивати, катувати, виганяти з будинків, відбирати майно...

Історія

У Ясеновацькому концтаборі, за деякими оцінками, хорватами було знищено понад 700 000 осіб. З них 500 000 – православні серби, решта – євреї, цигани. Це був не єдиний табір. Був ще табір в Жадовно, де було вбито до сімдесяти п'яти тисяч осіб. Близько сімдесяти тисяч осіб (в основному жінки) були знищені у Старій Градишці (відзначимо, що в числі охоронниць там служили католицькі черниці). У Слано усташі знищили близько десяти тисяч сербів. І це лише кілька з десятків хорватських таборів, де серби піддавалися планомірному винищенню.

І як їх вбивали! Фашисти Освенціма були гуманістами в порівнянні зі своїми побратимами-хорватами. Вони просто труїли своїх в'язнів газом, а потім померлих спалювали. Хорвати робили інакше – вони вбивали своїх жертв спеціальними ножами – «серборізами» (це були пристосовані для вбивств сільськогосподарські інструменти), розбивали голови молотами, живим людям відрізали руки, ноги, пальці, вуха, губи, виколювали очі, жінкам відрізали груди.

Анте Павеліч одного разу показав італійському кореспондентові цілу корзину, наповнену чимось слизуватим. «Це устриці?» – запитав кореспондент. «Ні, – з посмішкою відповів Павеліч, – це сербські очі, двадцять кілограмів, дар моїх вірних усташів» (Рівелі, «Архієпископ геноциду». С. 66). Очі виймали не з померлих людей, а з живих, серед яких було чимало дітей! Згадки про такі кошики зустрічаються неодноразово. Наприклад, є оповідання про те, як один усташ носив намисто з сербських очей, а інший – ремінь, з якого звисали сербські язики (Там же. С. 103). Деяких сербів примушували пити ще теплу кров їхніх зарізаних родичів, а потім різали їх самих.

Концтабір в Ясеноваці

Усташі прагнули до повної незалежності Хорватії, а досягнувши її, оголосили громадянами лише арійців – хорватів та німців, всіх інших же (сербів, євреїв, циган) – лише власністю держави, як худобу.

Павеліч по відношенню до них був категоричним: «Або за Дріну, або в Дріну». І пливли по річці Дріна тіла з табличками – «В Белград. Королю Петру», пливли відрізані дитячі голови з написами: «М'ясо для Белградського ринку». Зазначимо, що Павеліч був благочестивим католиком, і навіть у вигнанні в Аргентині він кожного дня слухав месу.. Він невпинно боровся за традиційні католицькі цінності та, апелюючи саме ними, закликав своїх сподвижників до безжальності. «Ми не маємо права бути гуманними».

Свідоцтва

Геноцид був ВСЕНАРОДНИМ. І у знищенні православних найактивнішу участь брали католицькі священики, католицькі ченці та черниці. Табір Ясеновац не має аналогів у всій історії людства за звірствами, муками та способами вбивств. Мабуть, не було такого способу позбавлення життя людини, який би не застосовувався у цьому таборі.

В'язням пробивали голову «сербомолотами», ломали їм кістки, затоптували їх у бруд. Для перерізання горла німецькою фірмою «Золінген» були виготовлені «серборізки» – злегка вигнуті клинки на шкіряній рукавичці. При їх розробці, за вказівкою хорватського уряду, головною вимогою була можливість якомога швидше вбивати при мінімальній втомі виконавця.

«Сербосіком» називалися змагання з різанини ув'язнених, які регулярно проводилися в Ясеноваці. Абсолютним чемпіоном став вихованець католицького товариства «Крижари» («Хрестоносці») Петар Брзица, який 29 серпня 1942 року за одну ніч перерізав горло 1360 в'язням і отримав за це від табірного священика золотого годинника, а також срібний сервіз, вино і порося. Пізніше він утік до США, де отримав американське громадянство. В його видачі Югославії та Ізраїлю було відмовлено.

Для відділення голови від тулуба в таборі використовувались як традиційні знаряддя вбивств (шаблі, сокири, великі ножі), так і ручні пили, що приносили значно більші муки. Також ув'язненим надрізали шкіру і засипали у рани сіль або бруд, викликаючи інфекцію. Припікали їм розпеченим залізом геніталії. Щура саджали на живіт, потім накривали кришкою, яку нагрівали, поки щур не прогризав шкіру і не проникав у живіт в'язня. Видирали нігті кліщами, засліплювали в'язнів уколом голки в око, відрізували носи, вуха та язики, проколювали шилом серце, ґвалтували дочок на очах у батьків, під страхом мук змушували синів ґвалтувати рідних матерів, відрізали чоловічі статеві органи і клали їх до рота матерям і дочкам. Довга і болісна смерть була у тих, кого підвішували на спеціальних гаках.

Ув'язнених топили в річці Сава та в каналізаційних каналах, які були з'єднані з озером, яке слугувало єдиним джерелом води для в'язнів. Це викликало епідемії. В меморіальному комплексі зберігається незвичайний експонат – «Тополя жахів». На ньому не тільки вішали людей, але й прибивали до його стовбура за руки і за ноги, залишаючи вмирати протягом декількох днів. Взимку оголених в'язнів обливали холодною водою та замикали в бараках, де вони вмирали від обмороження.

У Ясеноваці зберігся «Насип смерті» від залізниці Белград - Загреб до лівого берега Сави. В'язні будували його у важких умовах, стоячи по пояс у мулі та бруді, часто переносячи глину в шапках або навіть в долонях. Втративши сили, ці ходячі трупи оступалися і падали в насип, після чого живцем замуровувались в нього. В ньому лежать близько 10 000 людських трупів.

Колишній полковник інженерної служби югославської армії Хінко Пічілі переробив піч для обпалення цегли, і в ній стали спалювати людей. Тих, кого заводили всередину будівлі, спочатку били по голові сербомолотами або кувалдами, а потім запихали в піч, навіть якщо вони були ще живі. Зауважимо, що в нацистських концтаборах спалювали тільки трупи.

Там же, на території цегельного заводу, вірні сини католицької церкви з літерою U на пілотці огородили частину двору і загнали туди 160 в'язнів, залишивши їх без їжі. Коли через кілька тижнів увійшли туди, то побачили менше десятка ув'язнених, які гарчали як дикі звірі та обгризали кістки своїх померлих від голоду товаришів.

Другим комендантом страшного Ясеноваца був францисканський священик Мирослав Филипович, що отримав прізвиська «Ясеновацький диявол» та «Брат Сатани». Надихаючи усташів перед початком акції, святий отець заявив, що якщо те, що вони роблять, – гріх, то він бере його на себе. Також він вимагав вбивати абсолютно всіх, а дітей – в першу чергу.

Улюбленою розвагою нового коменданта було питати у новоприбулих ув'язнених, чи є серед них родичі, щоб, нібито, випадково їх не розділити, а потім під тортурами примушувати братів битися на смерть один з одним, або примушувати батька вбити сина. Також отець любив вистругати 10-сантиметровий кілочок, вставити його вертикально в рот ув'язненого, а потім вдарити по підборіддю прикладом. Він називав це по-церковному: «дати просфору».

Зоряний час Мирослава Филиповича настав під час прийому німецької делегації. У Німеччині очікували прибуття 68 тисяч хорватських євреїв, і повідомлення про те, що вони вже знищені, викликало підозру. Керівництву СС не вірилося, що можна знищити так багато людей за такий короткий термін, ще й без газових камер. До комісії були включені і офіцери з німецьких концентраційних таборів для передачі досвіду.

Спочатку святий отець продемонстрував свій новий винахід – дихаючі могили. В'язнів зі зв'язаними руками заштовхували до ями, ставлячи максимально щільно один до одного, а потім засипали їх пухкою землею, яка колихалася ще довгий час. Потім німцям продемонстрували змагання з сербосіку, а також все різноманіття форм остаточного рішення як єврейського, так і сербського та інших питань.

Через те, що євреїв в таборі вже не залишилося, а вбивства сербів, німців мало цікавили, то для демонстрації здібностей отця Мирослава були відібрані 12 хорватів-комуністів однакового зросту. Їх вишикували біля стіни і наказали дивитися на портрет Гітлера, що висить під стелею. Після цього Мирослав Филипович за кілька секунд пройшов уздовж цього ряду, тримаючи ніж у витягнутій руці. Всі 12 чоловік впали замертво з перерізаним горлом, а святий отець дістав трубку, вставив її у кровоточиве горло і, висмоктавши кров, сказав по-німецьки: «Кров комуністів солодка». За свідченням очевидців, один німецький офіцер втратив свідомість.

Оберштурмфюрер СС Шмідт заявив, що їм тут треба не вчити, а вчитися, і пожартував: «Якщо в Хорватії такі монахи, то які ж тут кати?» На прощання отець Мирослав благословив есесівців на «богоугодні справи».

У цьому Ясеновацькому таборі проводилися експерименти з удушення в'язнів отриманим від німців газом «Циклон Б». За один день було отруєно 1300 дітей – такого не було і в німецьких концтаборах. Керівництво табору звернулося з проханням до архієпископа Алоїзія Степінаца надіслати у допомогу наглядачкам католицьких черниць, і прохання було виконано. Незабаром «святі сестри» перевершили по жорстокості наглядачок-усташек.

У таборі отець Мирослав брав дитину у матері, благословляв її, а потім підкидав вгору. Тричі він її ловив, а на четвертий вихоплював кинджал, і дитина помирала, наткнувшись на нього. Під керівництвом святого отця у Стара Градишці було знищено 60 тисяч жінок та 20 тисяч дітей у віці до 12 років. Табір виділяється ще й тим, що був єдиним у світі, де утримувалися в'язні в пелюшках – наймолодшому з загиблих було всього 2 місяці.

Мирослав Филипович до кінця життя залишався католицьким священнослужителем і носив рясу. В ній його й повісили у 1946 році за вироком югославського суду.

«Брат Сатани», тобто отець Мирослав, не був унікальним явищем навіть в Ясеноваці. Крім нього там були католицькі священики Бряклячич, брати Маткович, Матієвич, Брекало, Черіна і Віповац. Ув'язнені згадують, як провівши перед усташами богослужіння і сказавши їм «слово Боже», вони вішали на рясу автомат, брали «серборізку» та йшли «працювати».

Ось свідоцтво про іншого священика – Звонімира Брекала. Він був значно гуманнішим за отця Мирослава і просто перерізав дітям горло ножем. Ним же вперше був застосований і «сербомолот» – спеціальний молоток з щербинами на металевому наконечнику, спеціально розроблений за дорученням уряду Хорватії для розбивання голів сербів. Тоді було вбито 2835 осіб, з них 553 – діти. Все це задокументовано в книзі колишнього католицького священика Віктора Новака «Магнум Крімен» («великий злочин»), включеної до списку заборонених книг Ватикану.

Священик Діонісій Юричевич звертався до жителів м. Стазу, куди він прибув для насильницького хрещення православних: «Ми всі прекрасно знаємо, куди будуть "вислані" ті, хто відмовиться від хрещення. Південні області я вже очистив, від немовлят до старих. Я зроблю це і тут, тому що сьогодні не гріх убити навіть семирічну дитину, якщо вона заважає нашому усташському режиму... Не звертайте уваги на моє священицьке облачення. Я візьму до рук автомат та знищу всіх, хто буде протистояти державі та усташській владі» (с. 123). Перехрещення, правда, не рятувало від смерті. Усташі вбивали новонавернених, пояснюючи їм: «Нам потрібні не ваші тіла, а ваші душі».

Мученик Вукашин

Один з приголомшливих мученицьких актів стосується Вукашина – православного серба, який був убитий катами. Можна без перебільшення сказати, що його смерть – це ікона всіх сербських мучеників. Для нас дуже важливо те, що свідоцтво про його смерть виходить не з вуст православних, яких не залишилося в живих, а з вуст самого вбивці. Свідоцтво ката записано доктором Недо Зецем: «У серпні у таборі було велике надходження полонених. Тоді Йєрі Маричич послав на винищення близько трьох тисяч ув'язнених, а ми – Перо Брзіца, Зрінушич, Шипка та я – посперечалися, хто за ніч більше переб'є. Почалася бійня, вже через годину за кількістю вбитих я помітно відірвався від інших. В ту ніч я був на підйомі, мені здавалося, що я ніби відриваюся від землі, що я на небесах(!): ніколи раніше не відчував я такого блаженства. За кілька годин я знищив більше тисячі людей, в той час як мої суперники зарізали не більше 300-400.

І ось тоді, в момент найвищої насолоди, мій погляд впав на літнього селянина, він з якимось незрозумілим спокоєм стояв і мовчки дивився, як я вбиваю жертву за жертвою, і ті вмирають у страшних муках. Його погляд ніби паралізував мене, я ніби скам'янів, кілька секунд я не міг поворухнутися.

Потім я взяв себе в руки, підійшов до нього, щоб дізнатися, хто він. Він розповів, що звуть його Вукашин, родом з села Клепац, що всі його рідні загинули від усташів, а його самого послали в Ясеновац. Він говорив про це все з тим же спокоєм, який вражав мене набагато сильніше, ніж страшні крики і стогони вмираючих навколо нас людей. Коли я слухав старого, дивлячись в його небесно-чисті очі, в мені раптом спалахнуло нездоланне бажання найпекельнішим катуванням зруйнувати цей незбагненний мені внутрішній спокій, щоб його стражданням, стогонами та муками повернути своє колишнє захоплення кров'ю та болем.

Я вивів його з ряду, спочатку посадив на пень і наказав йому крикнути: "Хай живе Павеліч!", погрожуючи відрізати йому вухо у разі непокори. Вукашин мовчав. Я відтяв йому вухо. Він не промовив ані слова. Я знову наказав йому кричати: "Хай живе Павеліч!", погрожуючи відрізати друге вухо. Він мовчав. Я відтяв йому інше вухо. "Кричи: "Хай живе Павеліч!" або позбудешся носа!". Старий мовчав. В четвертий раз я наказав йому кричати ті ж слова під загрозою вирізати з його грудей живе серце. Він поглянув, немовби дивлячись крізь мене, в якусь безкінченність, і тихо, але виразно промовив: "Дитя, роби свою справу!"

Від цих слів я збожеволів остаточно, кинувся на нього, виколов очі, вирізав серце, перерізав горло і ногами спихнув в яму. І тоді в мені ніби щось обірвалося. Я більше не міг вбивати. Перо Брзіца виграв суперечку, перебивши 1350 ув'язнених, я мовчки заплатив йому програш. З тих пір немає мені спокою. Я став пити, все більше і більше, але алкоголь дає забуття ненадовго, і навіть в сп'янінні я чую цей голос: "Дитя, роби свою справу!" І тоді я, натикаючись на стіни будинків, біжу по вулицях, з криками трощу і б'ю все, що трапляється на шляху, кидаюсь на кого попало. Вночі немає сну, лише тільки настане забуття, я знову бачу ясний погляд старого і чую це нестерпне: "Дитя, роби свою справу!" Я перетворився у грудку жаху та болю, я безсилий перед цим кошмаром. День і ніч переслідує мене спокійний лик Вукашина з Клепца».

Післямова

Папа Пій ХІ ніяк не реагував на терор у Хорватії, хоча знав всі його подробиці. Він відлучив у 1949 році від церкви комуністів, але жодного слова не сказав про садистів-усташів. Звірства усташів дивували навіть бувалих есесівців. Після війни Католицька церква так званою «щурячою стежкою» забезпечила втечу багатьом хорватським катам, в тому числі і самому Анте Павелічу, до Іспанії, Аргентини та у інші безпечні місця.

Хтось скаже, що, можливо, була така історична ситуація: Італія під владою Муссоліні, папа був у безвихідному становищі. Що тут можна сказати? Вихід завжди є. Можна сказати правду і померти, як це зробив Іоанн Хреститель. Може його наступники в цьому покаялися? Можливо, переосмислили помилки минулого і принесли хоча б запізнілі вибачення за ті злочини, які творили їхні попередники на сербській землі? Ні, не принесли та не вибачились, і навіть більше того – у 1998 р. папа Іоанн Павло II розпочав процес канонізації кардинала Степінаца. За що, запитаєте ви? За те, що той просидів п'ять років у в'язниці за свої злодіяння, папа назвав Степінаца «в'язнем комунізму» і вирішив, що він – «святий мученик». 

Ця канонізація – плювок в обличчя сотням тисяч жертв усташського геноциду. А також визнання причетності Ватикану до цих злочинів. А те, що світова спільнота досі так і не визнала геноциду проти Сербів, говорить про найглибше лицемірство та про подвійні стандарти сучасних політиків, для яких вигода важливіша, аніж совість.

P. S. Католицька церква заперечує свою причетність до усташського геноциду сербів. Не так давно була створена православно-католицька комісія, яка займається вирішенням спірних питань, пов'язаних з життям кардинала Степінаца. У липні цього року відбулося перше засідання. Сербська Православна Церква послідовно виступає проти канонізації Степінаца.

Так, у вересні 2015 року сербський патріарх прокоментував чергові заяви хорватських католицьких лідерів про майбутню канонізацію Степінаца наступним чином: «У нас немає відомостей..., щоб він що-небудь зробив для полегшення становища нашого народу в Хорватії і для того, щоб запобігти геноциду над нашим нещасним народом».

«Там вчинено геноцид. Ми не знаємо, наскільки Степінац цьому сприяв, але знаємо, що він нічого не зробив, щоб цього запобігти», – заявив тоді предстоятель Сербської церкви.


* Англійською мовою опубліковано дуже багато матеріалів на цю тему. Російською вийшла не так давно книга Марка Ауреліо РівелІ «АРХІЄПИСКОП ГЕНОЦИДУ» (L' Arcivescovo del genocidio). Вона розповідає про злодіяння проти людства канонізованого католицькою церквою архієпископа Алоїса Степінаца. Її підзаголовок звучить так: «Монсеньйор Степінац, Ватикан та усташіська диктатура в Хорватії 1941-1945». Важливо, що вона написана вченим католиком, якого не можна запідозрити в упередженому ставленні.

Див. також книгу «Слава і біль Сербії. Про сербських новомучеників» – зібрання житій мучеників і сповідників Сербії XX століття, та інші.

Читайте також