Дорога до храму лежить через “Воскресіння”

Днями Рівненський архієрейський камерний хор “Воскресіння” відсвяткував 25-річний ювілей із дня заснування. Унікальний колектив із яскравим індивідуальним звучанням за чверть століття став упізнаваним та завоював чимало вітчизняних та закордонних нагород. Про творче життя колективу, чи існує ідеальний хорист, і що значить для хору чверть століття, – наша розмова із його художнім керівником і диригентом Олександром Одинцем.

Олександр Олександрович, чи Сан Санич, як жартома звуть його студенти – людина непересічна. Талановитий регент, який зумів за 4 роки стати душею колективу, прекрасний викладач, якого обожнюють учні, та диригент, один змах палички якого змушує сотні сердець слухачів завмирати у передчутті дива, віддає своєму дітищу весь, як сам жартує, «вільний і невільний» час.

«Воскресіння» – не тільки архієрейський богослужбовий, а й камерний хор.

– У хорі "Воскресіння" завжди складалося так, що був склад так званий концертний і церковний, – пояснює Олександр Одинець. – Церковний склад менший з тієї простої причини, що ми усі навіть не помістимося у соборі. На кліросі насилу стає дванадцятеро хористів. На виступи до церковного складу додається ще кілька співаків. Усіх нас разом – 40.

(Зауважимо, що прихожани УПЦ у Свято-Воскресенському соборі досі моляться, як перші християни – у напівпідвальному невеликому приміщенні нижнього храму. Там же служить і архієрей. Основну будівлю у 1992 році було захоплено розкольниками, і до сьогодні верхній храм Свято-Воскресенського кафедрального собору перебуває у їхньому користуванні).

Олександр Тарасенко, alma-pater «Воскресіння», який був незмінним керівником та диригентом хору впродовж більше 20 років, поставив високу планку художньої майстерності колективу. За чверть століття критерії добору виконавців не змінилися: хороший голос, уміння читати з листа, нотна грамотність, музичний інтелект. Щоправда, зараз хор відрізняється від попереднього складу.

– Навіть не через те, що змінилися учасники, – пояснює Олександр Одинець. – Змінилося звучання: воно не гірше і не краще, воно – інше. Це – як дерево, на якому щороку розпускається листя. Дерево те ж саме, але листочки щороку – інші. Традиція чистого інтонування, гарного звуку, переконливої трактовки хорових творів – залишилися, бо це – головні засади хорового виконавства, і не тільки для “Воскресіння”.

– А найважливіше, – наголошує маестро, – має бути відданість хору. У нас є правило: якщо людина не прийшла на репетицію раз-другий, не попередила, ми прощаємося.

Олександр Олександрович жартує, що ідеальний хорист, як і ідеальний регент – існує:

– Ідеальний хорист – це коли ти ще тон не задав, а він уже чекає. Ідеальний хорист – це добросовісна людина. І я щасливий, що Бог мені послав у хор таких людей.

У хорі – і це видно навіть по ставленню співаків один до одного – панує тепла товариська атмосфера. Не дивно, що в такій згуртованій хоровій родині познайомляться майбутні сімейні подружжя хору: Олександр та Оксана Тарасенки, Олег та Лариса Кочубеї, Володимир та Наталія Іваники. Примітно, що у «Воскресінні» немає світських співаків, усі вони – люди воцерковлені, які живуть Таїнствами Церкви.

– У мене був досвід, коли я пробував запросити до хору представників інших конфесій, бодай у концертний склад, – зізнається маестро. – Але якось не склалося, вони самі мимоволі відсіялися після кількох репетицій. Вокальні дані, музична грамотність – це, звичайно, дуже добре. Буває, що після тривалої роботи в церковному хорі в хористів атрофується почуття благоговіння перед святинею. Все стає звичним, рутинним. Якщо ж приходити просто відпрацювати службу – тут нема про що говорити.

Символічно, але «Воскресіння» стало для багатьох, якщо не для всіх, його учасників – без перебільшення – дорогою до храму. Про це згадував і Олександр Одинець:

– Хор – це те, через що багато людей прийшло до Церкви. Я сам прийшов у Церкву через хор і не побоюсь так сказати – якби ми не були у хорі, сумніваюсь, що когось би ви побачили зараз у храмі. Це факт.

Своїм воцерковленням і подальшим розвитком як музиканта завдячує «Воскресінню» і Микола Дворак. Син протодиякона Свято-Воскресенського кафедрального собору, він, фактично, ріс у храмі. Хористи «Воскресіння» пам’ятають Колю маленьким хлопчиком в окулярах, який раз-по-раз мандрував від вівтаря до роздягальні, пильно приглядаючись до хористів на кліросі. Хто б міг подумати, що із білявого карапуза виросте юнак із розкішним оксамитовим басом, і з 2008 року стане незмінним учасником, а потім – і менеджером колективу.

– Дякуючи «Воскресінню», я сьогодні у «Воскресінні», – посміхається Микола. – Якби я не почув цей хор у момент дитинства, і це не сподобалося б мені настільки, то я не пішов би у музичну школу, не вступив би до музичного училища і, тим більше, до інституту культури. «Воскресіння» стало для мене стимулом для розвитку і головною причиною того, що я залишився у Церкві. Усі мої друзі знають, що у суботу ввечері та в неділю зранку – я в храмі, звикли уже. Якось, – згадує хорист, – довелося поїхати у відрядження до столиці. Сиджу на нараді і поглядаю на годинник: о, а у нас вечірня закінчується, «Високопреосвященнейший владыко, благослови!». Пропускаєш службу, і тебе починає «ламати». Це – як друге дихання.

Друге дихання відкрилося для «Воскресіння» у 2012 році. Тоді Олександрові Тарасенку запропонували роботу у столиці, і колектив очолив його учень, Олександр Одинець.

– Раніше я пробував рівнятися до когось. Мені подобалися, та й зараз імпонують житомирська «Орея», хор «Хрещатик», «Київ», два жіночі хори – «Паванна» з училища Глієра і хор Галини Горбатенко з університету Драгоманова. Але найбільше потрясіння від хору у мене було, коли я почув «Воскресіння», – зізнається маестро.

Олександр Одинець не любить, коли його називають глибоко духовною людиною чи успішним диригентом. Про себе він каже, як про людину віруючу і щасливу в професії:

– Я вірю в Бога. Чи духовна я людина? «От юности моея мнози борют мя страсти»... У храмі я регент, поза храмом – диригент. З тієї позиції, що у мене є улюблена робота, у мене хороші співаки, і ми часом непогано співаємо, – так, я успішний і щасливий. А часом, після репетиції, коли щось пішло хоч трохи не так, буває, ідеш і відчуваєш себе найнещаснішою людиною в світі. На даний момент, я задоволений – слава Богу за все!

Утім, маестро скромно применшує власні досягнення. Концертну діяльність хору можна, безперечно, назвати катехізаторською: у «Воскресіння» – більше сотні концертів православної музики в десяти країнах Європи! Головним чином, цю місіонерську роль колективу зумовлює репертуар – його основу складає духовна музика. Хор відроджує автентичне звучання волинської церковно-співочої традиції, зокрема, і унікального Острозького розспіву XVI століття. Не можна не підкреслити, що для керівника колективу принциповим є виконання творів, що звучать украй рідко, як-от хоровий концерт Миколи Голованова «Радуйтеся Богу, помощнику нашему» чи Острозький розспів у гармонізації Олександра Козаренка. Ці твори співає лише «Воскресіння».

Колектив тріумфально заявив про себе у 1993 році, коли здобув І премію і дві спеціальні нагороди (за найкращу інтерпретацію творів Леонтовича та за краще виконання духовної музики) на ІІ Всеукраїнському конкурсі ім. М. Леонтовича у Києві. Далі буде успіх у Польщі, Туреччині, Болгарії, Франції. Загалом у творчій скарбничці колективу – дипломи лауреатів у шести міжнародних, двох всеукраїнських конкурсах, численних фестивалях в Україні та за кордоном. Нині хор виконує величезну кількість творів – від стародавніх розспівів до обробок сучасних композиторів. Є навіть ряд тематичних концертних програм. Дискографія «Воскресіння» включає, зокрема, і крупні циклічні композиції С. Рахманінова та О. Гречанінова. У репертуарі «Воскресіння» – класичний жанр хорового концерту – Ведель, Бортнянський та Голованов, Літургії Дилецького і Рахманінова, духовні мініатюри Алфєєва, Чеснокова, Шуха, Єлецького, Дичко, Степурка, народні, обрядові пісні, колядки, щедрівки: від творів «золотої доби» української духовної музики до композицій сучасного стилю.

Навіть програма ювілейного вечора до 25-річчя хору була вибудувана таким чином, що слухач зміг пройти крізь часові пласти православної музики від ХVІІ до кінця ХХ століть. А композитор Михайло Шух, почувши свій твір «Святий Боже» у виконанні «Воскресіння», запропонував колективові творчу співпрацю.

– За 25 років у нас було 112 хористів, ми підрахували що це – майже 4 покоління. Усі співаки були по-своєму унікальними. Кожен із них був особливим моментом в історії хору, – підсумовує Олександр Одинець. – Я дякую Богу, що усі співаки, котрі були у хорі завжди переймалися, що «Воскресіння» повинен бути неповторним, спів його повинен бути унікальним, він повинен відрізнятися від інших. Ми намагалися і намагаємося добирати людей так, щоб «Воскресіння» був не просто хором, а у нього було дуже виразне лице, особлива харизма, і щоб ці люди страшно любили церковний спів і хорову музику. Ми дуже любимо, коли нас запрошують на празник. І коли після служби бабуся, якій 85 років, каже: «Слава Богу, що я до цього дожила, що я таке почула», – у цей момент серце наповнюється чимось таким, що думаєш: «Слава Богу, що я сюди приїхав, і що не ми, і не я, а через наш хор Господь посилає такі хвилини».

Читайте також