Велика Вітчизняна війна: чудо та казки

«Розповідати про те, що могло бути, але було тільки в уяві автора,
чи не означає "брехати" на провидіння Боже... що це, мовляв, – на славу Божу,
для виховання почуття віри та любові – це вже буде міркування у дусі тих,
хто вчить, що мета виправдовує засоби. Міфи нам не потрібні.
Історія Церкви сповнена фактами настільки повчальними,
що ніяка фантазія міфів до них не додумається».

Архієпископ Никон (Рождественський)

Навряд чи коли-небудь у нашому народі зітреться пам'ять про найбільшу трагедію ХХ століття – Велику Вітчизняну війну. І справа навіть не у тому, що це була найстрашніша та кровопролитна війна в історії людства. Воєн і трагедій, нехай і меншого масштабу, завжди вистачало, а вбивство собі подібних завжди було і, мабуть, буде одним з основних занять людини «розумної». Для нашого народу це була не просто війна – це була грандіозна битва за виживання! Виживання як фізичне, так і духовне. Бо трагедія цієї війни якимось незбагненним, містичним, чином наклалася на трагедію богоборства, що розгорталась у той же час, трагедію чисто духовного порядку.

Саме тому у православних людей пам'ять про Велику Вітчизняну завжди викликала та буде викликати не простий інтерес до пам'ятних подій минулого, а живе, духовне переживання – біль про те, що наш народ (у тому числі, і багато наших близьких людей: батьки, матері, діди і т. д.) був змушений пройти через це горнило страждань, був змушений зійти на цю «Голгофу», щоб там отримати, може бути, останню у житті можливість зустрічі «віч-на-віч» з люблячим Богом (можливість, яку колись, на зорі християнства, отримав розсудливий розбійник). Тим більше, що, судячи з фактів історії, всі інші можливості подібної зустрічі більшістю людей, що будують світле майбутнє без Бога, були, у той час, геть відкинуті. Так що для нас, людей віруючих, ця війна мала, у першу чергу, нехай навіть трагічний, але духовний зміст. Зміст, який потрібно не фарбувати фарбами різного роду чудес та знамень («Рід лукавий та перелюбний шукає знамення» (Мф.12:39)), але який кожен з нас повинен ще і ще раз застосовувати до свого життя, до своєї душі.

І ось тут, з жалем, доводиться констатувати факт, що це нам не завжди вдається. На жаль, занадто часто ми, сучасні християни, починаємо придумувати різні казки про те, що війну ми виграли завдяки «великому молитовнику» гір Ліванських митрополиту Ілії або «великому полководцю» Георгію Жукову, або завдяки «батьку всіх народів» Йосипу Сталіну, що «воцерковився» і т. д., і т. п.

Часом, це нас так захоплює, що, у процесі міфотворчості, ми абсолютно забуваємо про те, що війна закінчилася не так вже давно, і що більшість подій воєнного часу можна або документально підтвердити, або також документально спростувати. Так що коли неупереджений дослідник починає спокійніше вивчати предмет, він з подивом дізнається про незаперечні історичні факти.

Наприклад, про те, що митрополит Ілія (Карам) ніколи не зустрічався зі Сталіним. Він просто приїжджав у СРСР, як і багато інших східних ієрархів (ще з часів падіння Візантії) за матеріальною допомогою або у складі делегацій Антіохійської Церкви. І приїжджав не один, а, за деякими джерелами, шість разів.

Перша поїздка митрополита у СРСР відбулася тільки у 1947 році – тобто, вже після закінчення війни. Його візит був пов'язаний з величезними клопотами та розтратами для нашої Патріархії, так що у 1958 році йому було відмовлено у прийомі з посиланням на «велику кількість церковних делегацій».

До речі, відповідно до спогадів очевидців, тобто людей, які особисто знали митрополита, він був далекий від того, щоб хоч якось претендувати своїм життям на втілення подвижницького ідеалу. Так, митрополит Питирим (Нечаєв) писав, що «великого друга Росії» напівжартома називали «грабіжником». А один з найвідоміших петербурзьких священиків, протоієрей Василій Єрмаков, згадуючи приїзд митрополита Ілії у Ленінград, відгукувався про нього як про «пройдисвіта, що збирав та що вивозив руське національне надбання».

У цьому контексті буде цікаво процитувати лист Патріарха Алексія (Симанського) до своєї сестри, який він писав після першого приїзду митрополита у СРСР: «У нас, останнім часом, з приїздом митрополита Ілії (Карама), дуже метушливо. Правда, були передихи, коли він їздив до Ленінграда на тиждень та до Києва на кілька днів. Він їде, обтяжений подарунками. Зокрема, я йому дав: одягання, митру, білий клобук та ікону у перлах, великий портрет у рамі, чашу, дискос та весь прилад та ще дрібні речі. Всього тепер у нього не більше і не менше як 50 місць багажу, і дуже великих. Крім того, на ньому моя шуба (біляча)».

У тому числі, доречно буде зауважити, що навіть особистий секретар митрополита Мату Ассад за десять років роботи з владикою жодного разу не чув від нього оповідань про історію з молитвою, про одкровення, йому дане, про лист та наступну зустріч зі Сталіним. Хоча про свої поїздки у СРСР ієрарх Ассаду неодноразово розповідав.

Ну, а якщо вже говорити про великих полководців, то сьогодні не меншим секретом (для того, хто хоч трохи цікавиться нашою історією) є той факт, що, до моменту розвінчання культу особи Сталіна, саме він – «батько народів» – був головним натхненником Перемоги та головним «переможцем». Але, після відомих подій, старий ідол був повалений, і радянська пропаганда в якості нового «переможця» зупинила свій погляд на маршалові Жукові, який, хоча і вписав кілька славних сторінок в історію наших перемог, мав такі грандіозні промахи, що про них було прийнято скромно замовчувати.

Так, наприклад, сплановані Жуковим влітку 41-го року контрудари залишили нашу армію, фактично, без бронетанкових військ, і солдати змушені були своїми тілами закривати німецьким танкам дорогу на Москву. А розроблена Жуковим Ржевсько-Вяземська наступальна операція під кодовою назвою «Марс», спочатку задумана як головна наступальна операція влітку 1942 року, закінчилася грандіозною катастрофою, в якій загинуло понад 300 тисяч радянських солдатів та офіцерів. І це – навіть не дивлячись на те, що у ході операції було задіяно сил та засобів набагато більше, ніж у ході битви за Сталінград.

Більш того, навіть ті помилки, які визнавав сам Жуков, ми, чомусь, схильні приписувати йому у заслуги. Йдеться про штурм Зеєловських висот (розташованих на підступах до Берліну), під час якого, на думку Жукова, були допущені істотні прорахунки. І який, на думку більшості військових та світських істориків, був не тільки зайвим, але ще й коштував нам не менше 100 тисяч життів. Ну, а про жорстокість Жукова, про його жадобі слави залишилася величезна кількість спогадів. Так, наприклад, після того, як Сталіну донесли про культ особи Жукова, що розвивається в окупованому Берліні, він швидко прибрав його з армії.

Але всі ці факти затьмарюють особисті визнання Жукова (зроблені ним у мемуарах) про його віру. Взагалі, читаючи спогади маршала, якось не дуже віриться, що вони були написані віруючим православним християнином. Більш того, після їх прочитання віриться у те, що написані вони нехай людиною і віруючою, але все ж віруючим у «світле комуністичне майбутнє людства» та у «велику справу КПРС» та інше.

Ось тільки деякі цитати (самі ж мемуари тягнуть, скоріше, не на військові спогади, а на хвалебний спів радянському ладу): «Всесоюзна Комуністична партія дійсно була справжнім натхненником та організатором нашої перемоги... Народ та його армія бачили у комуністах та ленінській партії зразок високого радянського патріотизму та відданості інтернаціоналізму». А ось і пряме висловлювання Георгія Костянтиновича, що стосується його віри: «...Пройшли довгі роки. Забуті труднощі громадянської війни... Але ніколи не зітреться з пам'яті те, що кожним з нас керувала тверда віра у справедливість ідей, які проголосила ленінська партія у дні Жовтня...»

Але ж ми звикли чути про нього, що він завжди возив з собою ікону Казанської Божої Матері, що він таємно відвідував одного з останніх оптинських старців і взагалі, мало не був таємним ієросхіігуменом та т. д.

Що ж стосується «воцерковлення» Сталіна, то воно (тобто уявне воцерковлення) було викликано виключно політичними мотивами, а конкретно – турботою про те, щоб уникнути заворушень населення на окупованих територіях (там, де німці не перешкоджали відкриттю храмів та вільному віросповіданню православ'я). На противагу цьому, у районах, не зайнятих ворогом, гоніння на Церкву (аж до розстрілів священнослужителів) тривали з не меншою силою, що і у передвоєнні роки.

Відверто кажучи, особисто мені, після ознайомлення з подібними православними казками, стає соромно перед людьми, що тверезо мислять, вміють працювати з джерелами. Навряд чи вони, що називається, «купляться» на подібний «благочестивий обман» (тобто обман, задуманий, нібито, для підвищення авторитету Православ'я в очах невіруючого люду). Швидше, вони не захочуть з нами спілкуватися, тому що побачать у цьому спробу видати бажане за дійсне. Побачать спробу підробки, яка не прикрашала та ніколи не буде прикрашати віруючу людину, а тільки дискредитує Церкву в очах сучасників.

Поміркуйте самі: хіба не дивним виглядає міф про те, що якийсь чужинний митрополит міг так полум'яно молитися, що у результаті Господь почув тільки його! Швидше я повірю у те, що Господь почув молитву прп. Серафима Виріцького, який, за прикладом прп. Серафима, молився безліч днів та ночей про спасіння нашої Батьківщини. І я не просто готовий у це повірити – я вірю у це безумовно, як вірю і у полум'яну молитву тих священиків, ченців, єпископів та мирян, які пережили всі жахи війни і так само, як і їхні невіруючі брати, втрачали у цій війні своїх близьких, друзів, та й самі вмирали тисячами (як це було у блокадному Ленінграді, наприклад).

Я вірую, безумовно, у молитву тих мільйонів дружин, матерів, сестер, братів, хто залишився у тилу, хто був приречений на каторжну працю по 14-16 годин на добу, при мізерному харчуванні та інших тяготах військового життя. Вірю у молитву тих, чиї близькі пішли на фронт. Пішли, практично, на вірну загибель. Так, наприклад, за статистикою, лейтенант, що вийшов з училища, у кращому випадку, міг прожити на передовій кілька тижнів. А ті, хто був важко поранений (хто позбавлявся рук, ніг та т. д.), вважалися щасливчиками. Може бути тому, за час війни, не один мільйон людей, що залишилися у тилу та воювали на фронті, звернулися до Бога, у результаті чого саме після війни почалося духовне відродження нашого народу. Та й як же інакше, якщо вони відчули Бога через біль всієї своєї істоти, а не теоретично, як багато сучасних християн.

Але ще більше я не вірю у «геніальних» полководців, які силою свого «генія» зломили хребет нацизму. Особисто для мене глузливо звучать слова про те, що наші полководці швидко вчилися у ході війни та від поразок перших років переходили до перемог. Справа у тому, що вчитися вони повинні були у академіях, а не на полях битв. Вивчившись в академіях, вони повинні були (якщо вже були так талановиті) перемагати противника не числом, а вмінням (1). Але, ні в якому разі, не повинні були губити мільйони солдатів, прирікаючи їх на загибель в оточенні, у невдало спланованих наступах. Часто кидаючи їх без боєприпасів та можливості відступу (як було з захисниками Севастополя), прирікаючи їх на взяття міст до річниць соцсвят, на загибель у полоні або, у кращому випадку, на сталінські табори при поверненні з полону.

Так що це – перемога не полководців, а всього нашого народу. І, у першу чергу, солдат, які так самовіддано билися, так не щадили живота свого та душу полагали за други своя, що прощали горе-«переможцям» будь-які прорахунки. Вони не тільки прощали прорахунки, а й тікали завчасно з госпіталів, самі добували собі зброю у бою та мужністю своєю, часто безрозсудною, потрясали ворога.

У цьому сенсі, показовий випадок, коли при наступі на Сталінград один німецький генерал звернув увагу на вбитих робітників. Вони були кинуті у бій, навіть не встигнувши отримати обмундирування, і так і лежали на полі битви у цивільному одязі, твердо стискаючи у своїх задубілих руках гвинтівки старого зразка. Але не це спантеличило генерала. Його вразило те, що всі вони лежали обличчям у напрямку до ворога, тобто ніхто з них не намагався втекти назад (хоча їх кинули на вірну загибель – з гвинтівками на танки!). Вражений генерал відразу ж доповів командувачу (Паулюсу), що вони повинні негайно піти з цієї країни, тому що війна з такими людьми абсолютно безперспективна (цьому факту є документальне підтвердження). Природно, він відразу ж позбувся посади. Але ми-то тепер знаємо, що слова його виявилися пророчими.

Дивно, але багато хто з нас до сих пір не розуміють цього простого та одночасно чудесного факту – факту Перемоги в умовах, коли для перемоги не було ніяких реальних умов та передумов. Саме тому перемога у Великій Вітчизняній війні – це перемога не Сталіна, не маршалів та радянського ладу. Це Перемога нашого народу! Перемога, безсумнівно, досягнута за допомогою Божою!

І у першу чергу – це перемога наших солдатів. Причому, цей останній факт не відхилявся навіть одним з найкривавіших тиранів всіх часів та народів І. В. Сталіним, який якось у ході чергового дипломатичного банкету, розговорившись з одним американським дипломатом, сказав: «Ви думаєте, вони за нас так воюють? За радянську владу? – І тут же, не чекаючи відповіді, продовжив: – Ні! Це вони так захищають свою матінку-Русь!!!»

Посилання:

1. Напевно, єдиний хто цілком міг би відповідати званню талановитого полководця Великої Вітчизняної війни – це маршал К. К. Рокоссовський, який дійсно воював не числом, а вмінням.

Читайте також