Вулиця Шептицького – pro et contra?

Упродовж останніх декількох місяців у дусі декомунізації набирає популярності доволі незвична акція: в ряді обласних і навіть районних центрів перейменовують вулиці на честь митрополита Шептицького.

Подається це як вираз загальноукраїнської духовно-національної місії: «В iсторiю Андрiй (Шептицький) ввiйшов як голова ГКЦ (з 1901 по 1944 рр.), як свята Iпостась Церкви, як вождь українського народу... Український народ уважав митрополита Андрiя мужем, якого Боже провидiння послало в перiод боротьби за скромнi автономнi права Церкви i незалежнiсть української держави... Народ ще раз змiнив iм'я монаху-митрополиту, назвавши його своїм Мойсеєм...» [1].

Що ж насправді ховається за ширмою цього ідеологічного популізму і чи варто ім'ям греко-католицького митрополита називати вулиці українського народу з 1000-літньою православною історією?

«Будьте вiрнi цiсарю до останньої краплі кровi»

29 липня 1865 р. в сiм'ї Яна i Софiї Шептицьких у селi Прилбичі Яворiвської волостi Львiвського воєводства народився третiй син, якого 9 серпня охрестили в римо-католицькому костьолi пiд iменем «Роман Марiя Олександр». Рiд Шептицьких був досить вiдомим на захiдних землях України. Корiнням своїм вiн сягав у боярську старовину, iз нього вийшли декiлька iгуменiв i єпископiв, два греко-католицьких митрополити — Лев i Афанасiй (Шептицькi). Ще дiд Романа розмовляв по-українськи, але батько, Ян Шептицький, уже вiдчував себе справжнім поляком, ревним римо-католиком. Вiн був типовим представником середньої шляхти, депутатом Львiвського сеймику, членом Віденської «Ради панiв» i, будучи зайнятим полiтичною дiяльнiстю, не придiляв належної уваги вихованню дiтей.

На противагу йому, дружина, Софiя Шептицька (21 травня 1837-го — 17 квiтня 1904 р.) задавала тон всьому сiмейному життю. Походила вона зі старовинного польського роду Фредрiв, багато представникiв якого були вiдомими дiячами польської культури, навiть рiдний брат Софiї Ян Олександр Фредро був відомим письменником. Її духовними наставниками були два єзуїти: Генрiх Яцкiвський i Мар'ян Моравський. Їх уплив на матiр майбутнього митрополита був настiльки сильним i всеохоплюючим, що навiть самi католицькi iсторики змушенi визнати це: «Глибокiй духовностi Шептицької покровительствували досвiдченi духовнi опiкуни, головним чином виднi єзуїти, якi в той час по дорученню Папи Лева ХIII являлись реформаторами Греко-Католицької Церкви» [2].

Бувши духiвниками матерi, єзуїти стають керiвниками духовного життя сина.

Безумовно, юний гiмназист не знав тодi про далекоглядні плани єзуїтiв i роль, вiдведену в цих планах йому. Роман старанно навчався в гiмназiї святої Анни, одночасно активно пiзнавав основи духовного життя пiд керiвництвом єзуїтiв. I настільки мистецьким був процес його «духовного вдосконалення», що майже через рiк пiсля знайомства з Яцківським настає в життi молодого польського графа момент, який майбутнiй український митрополит охарактеризує як вiдправний пункт свого нового життєвого шляху: «Я вiдправляв реколекцiї звичайним порядком. Отець Яцківський вказав менi звичайнi пункти i пояснив, як над ними роздумувати... Я почав роздумувати i виразно вiдчув внутрiшнiй голос — ти повинен бути базилiанином» [3].

Результат відмінної обробки єзуїтiв прозвучав у душi юного графа «гласом Божим», який визначив усе його подальше життя. I якщо мати, бувши екзальтованою католичкою, навiть у поривi справжнього одкровення, змогла лише охарактеризувати трагiчнiсть учинку свого сина, то батько, Ян Шептицький, із притаманною йому прямотою викриває справжню причину цього «Божого покликання»: «Отець Яцкiвський став душепастирем матерi, духівником дiтей,... вiн вибрав Романа i при допомозi матерi, i особистими стараннями. Це не була справа Божа. Вiн оплутав молодий розум iнтригами та компліментами i посвятив його власнiй меті, яку в своєму фанатизмi вважає Божою славою, але що може виявитись тiльки невдалою спробою групи людей, які кидають нову жертву в пащу мiльйонного ворога» [4].

Андрій Шептицький — учень єзуїтів

14 серпня 1891 р. Шептицький приймає чернечий постриг базиліанського ордену з iменем Андрiй (Андрей) у Кристинополi, «що автоматично рiвнялося зміні обряду на греко-католицький» [5]. 31 жовтня 1900 р., пiсля смертi митрополита Юлiана Куїловського єпископ Андрiй Шептицький отримує номiнацiю на митрополита Львiвського. Особистiсть тридцятип'ятилiтнього митрополита стала своєрiдним пунктом перетину багатьох рiзних iнтересiв: поляк за походженням, єзуїт за вихованням, український патрiот за життєвими обставинами, полiтична фiгура, на яку ставили захiднi держави, i зрештою — вiстря схiдної полiтики Риму. У всьому цьому поряд iз запаморочливим піднесеннням уже таївся зародок майбутнього трагiзму.

На перших порах перебування митрополита Андрея (Шептицького) у Львовi вiдзначалось передусiм полiтичною активнiстю. Вже 28 грудня 1901 р. вiн обирається вiцемаршалом Галицького сейму, а з 1903 р. стає членом австрiйської «Ради панiв».

Змiнюються i його особистi полiтичнi погляди — вiн залишає табiр москвофiлiв i пристає до народовцiв [6].

Підпорядкована йому Львівська архієпархія нараховувала 1400 приходiв, 725 священнослужителів [7]. Тому Шептицький, не дивлячись на вже прогресуючу хворобу, придiляв велику увагу органiзацiї приходського життя. Вiн практикував активнi «вiзитацiї» на приходи, багатьох священикiв знав особисто, багато проповiдував, сам вiв i контролював катехизаторську роботу.

Але всi цi проблеми вже вiдходять на заднiй план. З 1905 р. в ГКЦ вимальовується сильний ухил вiд своєї внутрiшньоцерковної дiяльностi до здiйснення тих зовнiшнiх iдей, для яких була створена унiя. Пiй X, утвердившись в своєму становищі, при пiдтримцi єзуїтiв, пiсля поразки Росiї у вiйнi з Японiєю i першої росiйської революцiї «побачив можливiсть вiдновлення католицької церкви на всiй Україні i навiть на Московщинi, i тому звернув особливу увагу на митрополита Шептицького»  [8].

Львiвський владика, в свою чергу, бувши вихований i постiйно керований тими ж єзуїтами, вже самостiйно ступив на стезю унiатсько-прозелітичної дiяльностi. В лютому 1907 р. на аудієнцiї особисто вiд Пiя X вiн одержує дозвіл «дiяти у Схiднiй Українi i Росiї таємно, без вiдома секретаря курiї кардинала Дель Валь, який не мiг апробувати нi єдиної таємної акцiї на територiї Росiйської держави, не ризикуючи погiршити з нею стосунки» [9].

Перша свiтова вiйна не застала греко-католикiв зненацька. Вони були добре поінформовані, зорiєнтованi i пiдготовленi. Вже в першi днi вiйни митрополит Андрiй звернувся до своєї пастви з посланням: «Дорогi мої, в дуже важливий час ведеться вiйна мiж нашим цісарем i московським царем, вiйна справедлива з нашої сторони. Московський цар не мiг перенести, що в австрiйськiй державi ми, українцi, маємо свободу вiросповiдання i полiтичну волю. Вiн хоче забрати у нас цю свободу, закувати нас в кайдани. Будьте вiрнi цiсарю до останньої краплі кровi» [10].

Позицiя львiвського владики настiльки iмпонувала австрiйським властям, що намiсник Галичини щодо цього послання видав своє розпорядження, в якому наказував: «Необхiдно надати допомогу Його Екселенцiї графу Шептицькому в розповсюдженнi його листа всiми доступними засобами» [11]. Зразу ж було покладено початок практичній реалiзацiї цих програмних закликiв — приступили до формування легiону Українських Сiчових Стрiльцiв (УСС). I вже тут пiшли першi невдачi.

Не дивлячись на цiлеспрямовану обробку греко-католицького духовенства, українцi не хотiли воювати на боцi Австрiї. За свiдченням iсторика Iсидора Нагаєвського, «це небажання виходило iз того факту, що саме династiя Габсбургiв вiддала український народ Галичини під гегемонiю полякiв. До вiйськової справи була настiльки велика вiдраза, що нiхто iз молодих людей не хотiв йти на вiйськову службу, хоча митрополит Андрiй не раз говорив i переконував навiть синiв священикiв в тому, що вiйськова служба є почесним служiнням своєму народовi» [12].

Спiльними зусиллями формування легiонiв УСС все-таки почалося. 6 серпня 1914 р. австрiйський консул Урбас доповідав своєму кабiнету мiнiстрiв про початок формування легiону; на їх жовто-синьому прапорі повинен був бути австрiйський орел i галицький лев. Вiн особливо пiдкреслював, що митрополит Андрiй пiдтримує цю акцiю [13]. Через декiлька днiв двi тисячi добровольцiв вже давали присягу своєму польовому капелану — унiатському священику О. Нижанкiвському. Український легiон ввiйшов до складу армiї Гофмана.

Одначе вiйна, не дивлячись на непiдготовленiсть Росiї, йшла не за австрiйським сценарiєм. 6 серпня 1914 р. розпочалася Галицька битва, а вже через мiсяць росiйськi вiйська зайняли Львiв. Пiд час цiєї операцiї начальник штабу австрiйського корпусу полковник Станiслав Шептицький писав своєму братові митрополиту ГКЦ Андрiю: «Росiяни атакують... Ми терпимо поразку... Твоє хлопське вiйсько пороху ще не нюхало, але вiдомо, що при першiй можливостi вони збираються «зi славою» здатися росіянам. Ти i Казимир подумайте про себе i виїжджайте зі Львова» [14]. І це була не просто насмiшка поляка, як тепер намагаються подати. «Iсторiя Галицького стрiлецтва» свiдчить: «Станiслав Шептицький, деякою мiрою, мав рацію. Багато українцiв зовсiм не поривалися проливати кров за цісаря i часто здавалися в полон росiянам» [15].

3 вересня 1914 р. росiйськi вiйська вступили у Львiв. Не дивлячись на попередження брата Станiслава, незважаючи на всі «страхiття азiатiв», якими вiн так лякав свою паству, митрополит Андрiй залишився у Львовi. Чому, з якою метою? Сьогоднiшнi апологети унiї розцiнюють цей учинок як акт самовiдданого мучеництва, але бiльш об'єктивна оцiнка цього перiоду життя Шептицького дозволяє зробити зовсiм iншi висновки.

Якоюсь мірою, глава ГКЦ розраховував i буде розраховувати на царя Миколу II, якому ще 10 березня 1914 р. написав листа iз запевненням у своїй вiрностi Росiї як «об'єднувачу слов'янства», титулуючи себе при цьому «Православно-Католицьким Галицько-Руським митрополитом» [16]. Але справжню причину свого добровiльного перебування на «окупованiй» територiї розкрив сам митрополит у своїй проповiдi в Свято-Успенському храмi мiста Львова 6 вересня 1914 р. «Стiйте твердо своїй вiрi, хоча б за це i вимагалось заплатити кров'ю... Користуйтесь падiнням кордонiв... Держiться своєї Церкви i несiть її свiтло на Схiд» [17]. Справжня єзуїтська мета: не спiвучасть Церкви у швидкому вирiшенні загальноєвропейської трагедiї, а використання цiєї трагедiї для своїх цiлей окатоличення України i Росiї.

Безумовно, що проповiдi такого характеру викликали вiдповiдну реакцiю росiян. 12 вересня був проведений обшук в покоях митрополита i в соборi, а 19 вересня вiн був заарештований та iнтернований на територiю Росii. Наказ на арешт пiдписав генерал Брусилов, який у своїх спогадах свiдчить: «Андрiй Шептицький був заарештований не тому, що був очевидним ворогом Росiї, а тому, що знову почав виголошувати проповiдi, вiдкрито ворожі нам»[18].

Архiвнi документи дозволяють доповнити спогади росiйського генерала. Виявлена переписка Шептицького з цісарем Францом Йосифом, з дiячами Руху Визволення України, з органiзаторами Легiону Сiчових Стрiльцiв [19]. Але головне — написаний рукою митрополита проект дiяльностi ГЦК на всiй Українi: «Коли тiльки австрiйська армiя вступить на територiю росiйської України, ми повиннi виконувати потрійне завдання: військова, правова і церковна організація держави... У сферi церковнiй — скасування синоду, всi церковнi декрети видає митрополит Галицький,... вiн же визначає кiлькiсть єпископiв... Котрi не захотять пiдкорятись — можна буде ліквідувати» [20]. Не привид добровiльного мучеництва, а виявлення цих документiв було справжньою причиною арешту глави унiатiв України.

18 вересня разом із ректором Львiвської семiнарiї Йосифом Боцяном митрополит Андрей вивезений у Київ, звiдки вiдправив росiйському царевi привітання з приводу «успіхів росiйської армiї i возз'єднання Галичини з Росiєю, за що трьохмiльйонне населення Галичини з радiстю вiтає росiйських солдатiв як своїх братiв, а вiн, вiдданий царевi i Святiй Русi, готовий вiддати життя i душу за справу царя» [21]. Настiльки всебiчно безглуздим є змiст цього листа, що до сих пiр унiатськi iсторики хоч якого-небудь пояснення йому просто не знайшли.

В Києвi робити iз греко-католицького митрополита «царського в'язня» нiхто й не думав. Йому був наданий розкiшний номер у готелi «Континенталь»; тут проживали священик Йосиф Боцян і монах-базилiанин Гродський, камердинер митрополита. Перебуваючи в такому ув'язненні, владика вирiшує якомога краще використати його для реалізації своїх прихованих планiв. В готелi вiн сам особисто (!) рукопокладає двох єпископiв — Йосифа (Боцяна) на Луцьку кафедру i Димитрiя (Яремка) — на Острозьку. Це було причиною переведення Шептицького в Нижнiй Новгород, а пiзнiше — в Курськ, із нарахуванням пенсiї у розмiрi 4000 карбованцiв, як i росiйським православним єпископам.

Звiдси він знову хотiв встановити пiдпiльний зв'язок iз Львовом, за що був переведений у Суздаль, пiд контроль православного єпископа Павла, хоча контролем це можна назвати з великою натяжкою: старенький єпископ багаторазово просив унiатського митрополита відмовитись від усяких нелегальних ацій, за якими не барилися покарання з боку влади. Але прохання не допомогли: знову нелегальна дiяльнiсть, i в супроводi солдатів митрополит Андрей вiдправлений у Ярославль, де його застає революцiя.

Цi три роки дали львiвському владицi ореол мученика, звання «царського в'язня». Вищенаведенi факти i документи свiдчать про інше, а мабуть, найбiльш точно охарактеризував цей перiод життя митрополита Андрея відомий iсторик Української Автокефальної Церкви Василь Кудрик: «Росіяни, заарештувавши його, не брали на катування, не морили голодом, але вiдносились до нього з повагою, як до графа i митрополита. Його перебування у Росiї нiчим не вiдрiзнялось вiд перебування у Львовi, а головною його справою було навернути росiян до того католицизму, який копав могилу українцям» [22].

Тим часом війна продовжувалась. Із 15 червня 1915 р. почавсь вiдступ росiйських вiйськ iз Захiдної України. Разом із ними добровiльно пiшли в Росiю близько 20 000 галичан [23]. Австро-угорськi та нiмецькi вiйська знову «звiльняли» Галичину. I, як виявилось, справжнє насильство щодо до українцiв Галичини i їх Церкви чинили не росiйськi «окупанти», а саме цi «визволителi»: «При поверненнi австрiйська армiя влаштовувала обшуки i масово вiшала українцiв ... 36 тисяч цивiльного населення було розстрiляно або повiшано, стiльки ж загинуло в австрiйських таборах» [24].

Архієпископ-військовополонений. Австрійська листівка часів війни

Два роки вiйни — перiод досить невеликий, але вiн змiг викрити непригляднiсть становища захiдноукраїнської гілки ГКЦ: великий потяг до Православ'я, велике число конвертитiв: серед клiру — приблизно 1/3, серед мирян — 1/4 частина, тотальна пасивнiсть духовенства ГКЦ i, накiнець, трагiчне завершення полiтичного еквiлiбризму унiї мiж австрійсько-польською державністю та нацiонально-визвольними прагненнями. Такий хiд подiй змусив греко-католикiв до тверезої переоцінки своїх релiгiйних i суспiльних позицiй, що було з належною правдивiстю пророблено єпископом Григорiєм (Хомишиним).

15 лютого 1916 р. у статтi «Про посланництво українського народу у Католицькiй Церквi» вiн пише: «Унiя має в собi двi хвороби: з одною прийшла у свiт, друга виродилась пiзнiше. Головною хворобою, з якою унiя прийшла в свiт, залишається її незрозумiлий природжений опiр до повного єднання з Католицькою Церквою... Друга хвороба унiї — це підпорядкування через її лiдерiв справ церковних справам народним,... справи вiри зайняли другорядне мiсце» [25]. Мабуть, бiльш точно i правдиво охарактеризувати унiю не змiг нiхто.

8 березня 1917 р. уряд князя Львова звiльнив Шептицького, одначе додому вiн не поспішає — ще два місяці він намагається вести напружену прозелітичну діяльність в Росії, і лиш 7 червня 1917 р. глава унiатської церкви покинув кордони Росiї, а через два днi був уже у Стокгольмi. Повернувшись у Львiв, митрополит з головою поринув у кругообіг запущених мiсцевих справ, знову почав часто служити, проповiдувати. Але все це в уявi владики було лише тiнню майбутньої унiйної дiяльностi. 9 грудня 1917 р. вiн звертається до унiатського духовенства з посланням: «У зв'язку з наступом нiмецьких вiйськ на Українi вiдкривається нове поле для мiсiонерської дiяльностi, щоб цi землi змогли ввiйти у «Святу Унiю» [26].

«Йде важка боротьба з Православiєм...»

Ще гримiли бої громадянської вiйни, але початок 20-х рокiв уже змальовував контури майбутньої полiтичної карти Схiдної Європи. 8 травня 1919 р. рада Лiги Нацiй прийняла рішення про вхiд Захiдної Галичини у склад Польщi, а 25 червня того ж року визнала за Схiдною Галичиною право автономiї, але пiд протекторатом Польщi на 25 рокiв.

Не особливо церемонячись з правом автономiї, Польща зразу ж почала вважати всю Галичину своєю складовою частиною, поки на Версальськiй конференцiї рада послiв Антанти (14 березня 1923 р.) визнала входження всiєї Галичини у склад Польщi. Рiшенням тiєї ж конференцiї визнавалось входження Центральної i Схiдної України в склад УРСР, Закарпаття — в склад Чехословакiї, а Буковини — в склад Румунiї.

В особливо важкому становищі виявились греко-католики Галичини. Поляки не могли пробачити їх активної нацiонально-визвольної дiяльностi. Поряд iз загальною експансiєю українцiв Галичини в цi роки мало мiсце цiлеспрямоване силове придушення ГКЦ. У 1919 р. було заарештовано близько 1000 унiатських священикiв, а впродовж 1920 — 1922 рр. — 375 священикiв, 44 монахи, 41 монахиню було вивезено в Польщу [27].

П'ятьох iз них поляки розстрiляли без суду. Митрополит Андрiй знову пробував протестувати, але безуспiшно. Вiн шукав пiдтримки у нунцiя Ахiле Раттi (майбутнiй Папа Римський), двiчi був на прийомi у нього, але у вiдповiдь на очiкувану пiдтримку владицi Андрiю було висловлено лише незадоволення його полiтичними прагненнями.

1925 р. принiс унiатам Галичини чергове випробовування, котре поклало кiнець їх широкомасштабній мiсiонерській дiяльностi i сильно похитнуло їх претензiї на духовне лiдерство серед українцiв Галичини. Мова йде про конкордат мiж Римом i урядом Польщi. Договiр цей, повною мiрою, задовільнив iнтереси обох сторiн — Римо-Католицька Церква стала державною церквою в Польщi. Одначе зворотня сторона конкордату переслiдувала iншi цiлi.

Вiдповiдно до умов конкордату, греко-католицька iєрархiя, поряд зі всiм католицьким єпископатом, склала присягу на вiрнiсть i лояльнiсть Польщi. 12-й артикул конкордату мiстить текст цiєї присяги: «Перед Богом i на Святому Євангелiї присягаю вiрнiсть польськiй державi. Присягаю i обiцяю, що з повною лояльнiстю буду визнавати уряд..., не буду брати участi в нiяких непорозумiннях, не буду присутнiм на зборах, що могли б нанести збиткiв польськiй державi чи правопорядковi» [28].

Наступнi положення конкордату були не менш принизливими для ГКЦ. Уся її адмiнiстративна дiяльнiсть була приведена у повну відповідність з Догматичною Конституцiєю 1-го Ватиканського собору «Dei Filius». Усіма церковними справами у Польщi керує конференцiя єпископату пiд головуванням примаса. У склад конференцiї входять єпископи всiх обрядiв Католицької Церкви; конференцiя скликалась раз на рiк, мiж її сесiями справами керували комiсiї.

Митрополит Андрiй (Шептицький) працював в унiйнiй i правовiй комiсiях. Вiдповiдно визначень конкордату, Шептицькому пiдпорядковувались три українськi єпархiї Галичини, двi Закарпатськi єпархiї, греко-католики Канади та Америки i пiдпiльний унiатський екзархат Росiї. Попросту кажучи, ГКЦ була чiтко визначена не як нацiональна українська церква, а лиш як один iз трьох католицьких обрядiв (римо-, греко- i вірмен) з пiдпорядкуванням примасу Польщi, а не Риму безпосередньо.

Але найбiльш убивчим для унiйних планiв Шептицького виявилось положення №18, яке визначало, що унiати, якi проживають поза вищевказаними територiями, підпорядковуються римо-католицьким єпископам.

Тим часом у Галичині кардинально змінювалась політична обстановка. З листопада 1927 р. Українська Визвольна Організація (УВО) перетворилася у сильну Органiзацiю Українських Нацiоналiстiв — ОУН — пiд керiвництвом старого знайомого владики Андрiя Евгенiя Коновальця. ОУН ставила перед собою найширшi цiлi, але безпосереднiм завданням поточного перiоду вважала боротьбу проти польського режиму.

Із 1930 р. вона почала саботажнi акцiї проти полякiв: бойовики ОУН палили зiбране зерно, сiно, польськi будинки. Для полякiв цi акцiї ОУН стали приводом репресiй проти українцiв — у вереснi 1930 р. почалась так звана «пацифiкацiя» — утихомирення. Загони армiї та полiцiї, пiдкоряючись наказу генерала Фелiцiана Славой-Складовського, йшли вiд села до села, знищуючи майно мiсцевих кооперативiв, товариств «Просвiти», вбивали селян, проводили масовi арести українцiв, в тому числi i священикiв ГКЦ.

Митрополит Андрiй з метою протесту проти пацифiкацiї у листопадi 1930 р. вирушив до Варшави, але на прийом до Пiлсудського пробитися не змiг, обмежившись зустрiчами з членами уряду. Пiд час цих зустрiчей Шептицький публiчно засуджує ОУН. А повернувшись у Львiв, видає чергове пасторське послання, у якому засуджує тероризм з обох сторiн, знову, як в епiзодi 1908 р. з Мирославом Січинським, нi слова не кажучи про причини i масштаби терору з боку українських нацiоналiстiв i воєнних дiй з боку уряду Польшi. Адже пацифiкацiя нанесла величезнi збитки матерiальному i культурному досягненню Захiдної України. У 1920 р. в Галичинi було 3662 українськi школи, а пiсля пацифiкацiї в 1931 р. залишилось лише 770; 400 000 гектарiв землi було роздано польським колонiстам [29].

Простий народ тягнувся до Православ'я, про справжній духовний стан якого доносились вiстi iз Схiдної України. В цей час пройшла навiть чутка про створення православної єпархiї у Львовi, що викликало гостру реакцiю Шептицького: «Йде важка боротьба з Православiєм; у зв'язку з цим ми повиннi приготовити маси так, щоб вони змогли не тiльки витримати ворожий наступ, але й перемогти» [30]. При всій публiчно декларованій любовi до «неприєднаних братів» це було, мабуть, найбiльш вiдкритим вираженням дiйсного вiдношення до них. Одначе перемогти виявилось справою неможливою навiть в територiальних кордонах ГКЦ, швидше навпаки — почався масовий перехiд у Православ'я на Лемкiвщинi.

Час для роздумів

Посилений тиск польських властей i Римо-Католицької Церкви iз зовнiшнього боку, бездiяльнiсть УНДО i активiзацiя галицьких комунiстiв — з внутрiшнього примусили унiатську iєрархiю шукати пiдтримки серед українських нацiоналiстiв, а саме — серед ОУН.

Онтологiчнi передумови цього приховувались у низових приходських структурах унiї: українськi нацiоналiсти виводились iз того самого суспiльного кореня, що й священики — iз селянства. Тому перед лицем зовнiшньої небезпеки вони логiчно неминуче прийшли до утворення єдиної ультраправої платформи з метою нацiонально-релiгiйної боротьби за незалежнiсть. Правда, єдиною залишалась тiльки вихiдна платформа, так як величезна рiзниця вибраних заходiв боротьби i полiтичних орiєнтирiв часто приводила до непорозумiння.

Але в серединi 30-х рокiв греко-католицькi священики в бiльшостi своїй стають активними учасниками рiзних структур ОУН. Бувши громадськими лiдерами села, давно пiдмiнивши мiсiю спасіння душ людських соцiально-полiтичною дiяльнiстю [31], iз середини 30-х рокiв вони органiчно вплели цю дiяльнiсть в найбiльш результативну, як їм уявлялось, форму боротьби за народне благо. На цiй стадiї участь греко-католицьких священикiв у дiяльностi ОУН ще хоч якось можна було виправдати: про закулiсну суть закордонних дiй оунiвцiв рядове духовенство знати ще не могло, запропонованi iдеали боротьби за благо народу були самими свiтлими, а цiлi — реально досягненими.

Одначе, вже через рiк-два вихiдцi iз унiатського духовенства Галичини, вийшовши за межi низових структур ОУН, очолили її верхнi ешелони. Серед них — засновник i багатолiтнiй вождь ОУН Євгенiй Коновалець, його наступник, керуючий маєтками митрополита Шептицького Андрiй Мельник, син унiатського священика села Угринів Степан Бандера, син декана Скалатського району (Тернопiльської обл.) Ярослав Стецько, вожак молодiжної секцiї ОУН напередоднi вiйни священик мiста Галича Iван Гриньох i багато iнших. Сильна нацiоналiстична течiя спостерiгалась серед студентiв семiнарiї, серед базилiан. Державнi властi воєводства доповiдали в Мiнiстерство Сповідань: «Монастирi в Жовквi i Креховi є дуже дiяльними на соцiально-полiтичному полi, вони становляться центрами українського нацiоналiзму» [32].

«Я комунiзм нiколи не називав i не називаю нашим ворогом»

1 вересня 1939 р. Нiмеччина почала воєннi дiї проти Польщi i через три недiлi окупувала її. 17 вересня радянська армiя перейшла польський кордон i почала свiй рейд по землях Захiдної України. 28 вересня Сталiн i Гiтлер уклали «пакт приязнi», вiдповiдно до якого Москва вiдступала Нiмеччинi Люблінське воеводство — українськi землi Холмщини, Підляшшя i Побужжя, а взамiн отримувала Литву [33].

Таким чином, до першого жовтня 1939 р. Українська ГКЦ була роздiлена радянсько-нiмецьким кордоном на двi частини. Львiвська, Станiславiвська i більша частина Перемишльської епархiї виявились зайнятими радянськими вiйськами, а захiдна частина Перемишльської єпархiї з Апостольською Адмiнiстратурою на Лемкiвщинi ввiйшли у склад нiмецької сфери окупацiї. У цих мiсцевостях в загальнiй кількостi 147 приходiв i близько 254 тисяч мирян ГКЦ залишились пiд нiмцями.

Весь цей час митрополит Андрiй безвиїзно перебував у Львовi, зачинившись у своїй резиденцiї i не рiшаючись нi що-небудь почати, нi навiть публiчно висловити своє вiдношення до того, що дiялось. 15 вересня нiмцi бомбили Львiв, декiлька бомб упало на семiнарiю, церкву Св. Духа, бiблiотеку — все це, в тому числi бiльша частина архiву, було знищено; 22 вересня у Львiв ввiйшла радянська армiя.

Партiя УНДО — дитя митрополита — закликала до захисту Польщi; правi нацiоналiсти вже активно спiвпрацювала з нiмцями, плекаючи надiї про створення незалежної держави; основна маса галичан сприймала прихiд радянських вiйськ з вичікувальною настороженiстю — з одного боку були наляканi вiстями про жорстокi реалiї сталiнського режиму в Радянськiй Українi, а з другого — полегшено усвiдомлювали, що яким би незаконним з боку СРСР був акт вторження в Галичину, вiн все ж таки скасовував тягар анексiї Схiдної Галичини Польщею (вiдповiдно до рiшення ради Послiв вiд 14 березня 1923 р.) Бiльшiсть все-таки зустрiчала радянську армiю як визволительку [34].

Але радість тривала недовго — у новостворених захiдних областях почалось інтенсивне перетворення мiсцевого соцiально-полiтичного ладу на радянський: нацiоналiзацiя промисловостi i банкiв, реорганiзацiя полiтичної влади i системи освiти, конфiскацiя помiщицьких земель.

Практична реалiзацiя цих пропагандистських фраз була типовою для сталiнського режиму: непомiрнi податки, шалена пропаганда атеїзму, запис у комсомол, примусова безплатна праця на оборонних спорудах. До цього добавлялися масовi депортацiї i арешти: за два роки радянської влади iз Галичини було депортовано близько чотирьох тисяч «ворогiв народу», в 1941 р. лише за два мiсяцi — травень, червень — тiльки у Львовi було арештовано шiсть тисяч чоловiк [35].

Митрополита Андрiя у 1939—1941 рр. властi не чiпали зовсiм, нiкого не арештували iз кафедрального клiру i прислуги владики, будинок його залишили в повнiй недоторканностi. Ставлення до ГКЦ новий режим формував виходячи зі своїх невiд'ємних принципiв войовничого атеїзму, якi вiн втiлював тут всього лиш трохи обережнiше, нiж на решті територiй Радянського Союзу.

1940 р. ознаменувався новими унiйними починаннями Шептицького, а новизна ця заключалася в тому, що радянську окупацiю вiн почав розглядати як позитивний фактор у своїх проектах. I якщо в 1939 р. митрополит лише теоретично намiрявся приступити до насадження унiї на всiй територiї СРСР, то на початку 1940 р. вiн просто об'явив конкурс на парафiї в Києвi, Одесi, Вiнницi, Харковi i Полтавi. Вiд кандидатiв на цi приходи вимагалось «готовностi до будь-яких жертв, якi будуть потрiбнi» [36].

Не особливо розраховуючи на самопожертвування своїх мiсiонерiв, владика прагне здобути прихильнiсть влади. 7 квiтня 1940 р. вiн пише: «Я комунiзм нiколи не називав i не називаю нашим ворогом чи ворогом Церкви... Я збираюся звернутися до уряду СРСР, щоб вiн дозволив менi i десятковi духовних осіб ведення роботи... за схiдним кордоном нашого краю» [37]. I цi намiри, при всiй абсурдностi, були настiльки сильними та постiйними, що Шептицький через два мiсяцi пiдтвердив свої слова навiть в розмовi з представником польського пiдпiлля В. П'єховською: «Вiн виразно дати зрозумiти, що коли б радянська влада дозволила поширення унiї на цiлiй Українi, то в той же момент вiн зi всiєю ГКЦ був би готовий до спiвробiтництва з СРСР» [38].

Тiєю ж весною, не дивлячись на притиснення влади, помiтно активiзується i внутрiшня дiяльнiсть унiатiв. 2 травня 1940 р. у Львовi вiдкрився єпархiальний собор, на якому були присутнi делегати всiх єпархiй ГКЦ. За двохмiсячний перiод роботи собору було видано 46 постанов, серед яких — цiлий ряд канонiчних i лiтургiйних нововведень: для мирян була введена «Присяга католицькому вiросповiданню», священство було зобов'язане до ведення мiсiонерської дiяльностi, а 46 постанова гласила: «За прикладом латинської церкви вводимо в наш обряд свято Серця Iсусового... Божому серцю присвячуємо цiлу Україну, духовенство Православної Церкви i весь православний народ» [39]. Очевидно, що всьому православному народу залишалося лише проникнутися глибокою вдячнiстю за таку турботу про себе.

Друга половина сорокового року принесла крах унiйних планiв з того боку, звiдки його зовсiм не чекали. 30 травня 1940 р. Пiй XII анулював попереднi права Шептицького, надавши йому новi досить-таки скромнi повноваження: «Рахувати скасованими всi надзвичайнi повноваження данi в порядку виключення митрополиту Андрiю (Шептицькому) через Пiя X, Бенедикта XV, Пiя XI на письмi чи усно, якi мали силу до цього дня» [40].

«...почалась нова епоха в життi Соборної Самостiйної України»

Коли 30-го червня 1941 р. радянськi вiйська залишили Львiв, першим у нього ввiрвався «Нахтiгаль» (на сiм годин ранiше нiмцiв). I за цi сiм годин офiцери батальйону проголосили Я. Стецька прем'єром Крайового Уряду, а пiсля цього вiдправились до собору Св. Юра, де їх зустрiв сам владика. «Митрополит Шептицький вислухав отця I. Гриньоха, якого знав як свого учня, благословив легiонерiв i український уряд» [41]. Не вдаючись в аналiз ситуацiї, що склалась i, очевидно, керуючись лише вiдомим прислiв'ям «куй залiзо, пока гаряче», новоспечений уряд того ж 30 червня на три години дня скликав «Нацiональнi збори Захiдної України».

Збори вiдкрив замiсник «провiдника» ОУН Я. Стецько, вiн зачитав «Акт проголошення Української держави»:

«...На Захiдних землях України створюється українська влада, пiдлегла Українському нацiональному урядовi, котрий буде створено в Києвi...

Новостворена Українська держава буде тiсно спiвпрацювати з Великою Нiмеччиною, що пiд керiвництвом свого вождя Адольфа Гiтлера створює новий лад в Європi i допомагає українському народу звiльнитися вiд московської окупацiї. Українська нацiональна армiя разом iз союзною нiмецькою армiєю буде боротися дальше проти московської окупацiї i за новий порядок в усьому свiтi...» [42].

«Потiм виступив отець I. Гриньох, багаторiчний душпастир українського студенства, а тепер польовий духовник легiону Степана Бандери, в сірому вiйськовому мундирi — вiн передав привiт вiд сотника Романа Шухевича i всiх українських воїнiв...

Єпископ Йосиф (Слiпий) поздоровив збори вiд iменi митрополита Андрiя (Шептицького), заявив, що митрополит всiм серцем i душею вiтає цей великий iсторичний почин поновлення української державностi i закликає всiх вiрних, весь народ негайно стати до працi для цiєї великої справи...

Збори передали вiтання керiвнику ОУН С. Бандерi. Вiтання творцю i вождю Великої Нiмеччини Адольфу Гiтлеру.

Вітання славнiй непереможнiй нiмецькiй армiї.

Вітання митрополиту Андрiю.

Всi присутнi гаряче вiтали присутнiх тут високих нiмецьких старшин» [43].

Митрополит Андрiй з приводу такого розвитку подiй видав спецiального «Пастирського листа»: «По волi Всемогутнього i Всемилостивого Бога в Тройцi Єдиного почалась нова епоха в життi Соборної Самостiйної України. Народнi збори, що вiдбулися вчора, утвердили i проголосили цю iсторичну подiю.

Повiдомляю тебе, український народе, про таке вислуховування наших молитв, i закликаю тебе до прояву вдячностi Всевишньому, вiрностi Його Церкві, а також до прояву послуху властям.

Воєннi часи вимагають вiд нас ще багато жертв, але справа почата в iм'я Боже i з Божою благодаттю, буде доведена до успiшного кiнця.

Жертви, необхiднi для досягнення нашої мети, проявляються передусiм у слухняному пiдкоренню Божим законам, непротивленню розпорядженням влади...

Переможну нiмецьку армiю вiтаємо як визволительку вiд ворога. Встановленiй владi вiддаємо належний послух. Визнаємо Головою Крайового Правлiння захiдних областей України пана Ярослава Стецька» [44].

Ейфорiя самостiйностi продовжувалась. 1-го липня в усiх греко-католицьких храмах служився подячний молебен, звучали многолiття в честь нiмецької армiї, зачитувались послання владики Андрiя. А вiн, тим часом, «лiтав мрiями над Схiдною Україною, яку нiмцi легко займали, так як воїни радянської армiї, зломанi i збентеженi, масово здавались в полон. Митрополит виношував думки про самостiйну Україну i об'єднання Церков» [45].

Кров i страждання мiльйонiв людей, тягар вiйни, ганебне iго нiмецької окупацiї — все це приймалось Шептицьким у якостi пiдмостків унiйної дiяльностi. I цей спогад заслуговує повного довiр'я, бо належить він найближчому сподвижнику владики Андрiя — майбутньому капелану дивiзiї СС «Галичина» о. Василю Лабi.

10 липня Львiвський митрополит видає «Послання до духовенства», в якому зобов'язує своїх священикiв «мати приготовлений прапор нiмецької армiї — червоне полотнище, а на ньому вишита на бiлому фонi свастика — який можна вивiсити на своєму будинку» [46]. Але доля зле посмiялася над такою прихильнiстю митрополита до фашизму i оунiвцiв.

25 липня вiн звертається до Галицького селянства з безпрецедентним для церковного дiяча зверненням «До хлiборобiв»:

«Шановнi хлiбороби! Нiмецька армiя визволила вас iз тяжкого рабства. Сьогоднi ви можете вiльно працювати для добра вашої сiм'ї i вашого народу. Одначе, ваше звiльнення накладає на вас обов'язок по вiдношенню до власного i до нiмецького народiв. Беззастережно виконуйте розпорядження ваших сiльських властей і нiмецької армiї. Бiльшовизм принiс вам тiльки зло i нещастя. Тепер ви повиннi самi пiклуватися, щоб вашi дiти та весь народ досягли кращого життя!

Весь урожай, якого не потребуєте самi, не зволiкаючи доставляйте на збiрнi пункти за вiдповiдну винагороду. Хто продає свое зерно в iншi руки, крiм збiрних пунктiв, грiшить проти Бога, держави i народу i пiдлягає суровому покаранню...» [47].

Нiколи бiльше — нi перед тим, нi пiсля — владика не писав стiльки, як у цей мiсяць, i в усiх зверненнях був один лейтмотив: послух владi i заклик до спiвробiтництва з нею, а будь-який опiр нiмцям розцiнювався як грiх проти Церкви.

19 вересня гiтлерiвцi зайняли Київ, у зв'язку з чим митрополит Андрей, забувши недавнi образи i розчарування, звертається до фюрера з улесливим поздоровленням: «Як голова Української Греко-Католицької Церкви я передаю Вашому Превосходительству мої сердечнi поздоровлення по поводу оволодiння столицею України, златоглавим мiстом на Днiпрi — Києвом!... Я буду молити Бога про благословiння перемоги, що стане запорукою миру для Вашого Превосходительства, нiмецької армiї i нiмецького народу» [48].

Окрилений пiдтримкою Риму, митрополит Шептицький 30 грудня 1941 р. видає чергове послання: «До всiх Високопреосвященних i Преосвященних архiєреїв Православних на Українi i українських землях» [49]. У виключно доброму i коректному дусi «дружньої турботи» пр

Читайте також