Любов ніколи не перестає…

У Великий піст не зовсім випадає говорити про тілесну чуттєвість, однак якщо вона становить небезпеку для християнської душі, то стає актуальною не залежно від часу. Особливо, якщо затьмарює собою все та штовхає людину на безумства, здатні зруйнувати не лише її життя (найперше духовне), але й життя тих, на кого спрямовані її фатальні почуття. Про згубні наслідки пристрасті, руйнацію, яку несе в собі ненависть, і очищення через пізнання Бога та справжньої любові йдеться в унікальному художньому зразку святителя Миколая Сербського «Кассіана. Повість про християнську любов» (1952). Історія горбатої дівчини Юлії, яка відчайдушно прагла земних почуттів, але була зневажена тими, хто просто потребував грошей її батька. Історія боротьби з власною ненавистю та віднайдення Бога через скорботи, прощення і милосердя. Однак найперше – це історія знаходження Божественної Любові, яку покликаний знайти кожен із нас.

Філософ-богослов (Оксфорд, Санкт-Петербург), доктор декількох світових університетів, той, кого називали «новим Златоустом», Миколай Сербський розпочинає свою оповідь передпасхальною подорожжю паломників з Сараєво до монастиря Мілешево, в якому вони мають принести вдячність Богові за свої порятовані під час Другої світової війни життя. Один із них, Павлє Сарайлія, і розповідає своїм супутниками історію монахині Кассіани чи, як її знали до постригу, «горбатої Юлії». За заповітом свого батька, який був другом батька Юлії, колишнього Сараєвського поміщика, рукопис з її історією Павлє має відвезти в монастир, до якого вони прямують, туди, де похована Кассіана.

Перед слухачами постає печальна історія дівчини-інваліда, обманутої трьома чоловіками, які обіцяли одружитися з нею, якщо вона їх профінансує. Тепер серце Юлії сповнене жаги помсти, якій стає на заваді отець Каллістрат, на той час ігумен монастиря Мілешево. Завдяки йому героїня зрозуміє, що через свою легковажність потрапила в сіті диявола та «справедливість», якої вона прагне, тільки загубить її душу. Отець Каллістрат показує ображеній на весь світ дівчині, що не існує «доброго» чи «злого» Бога – є тільки «Бог правди», Який карає злочинців тоді, коли вважає за потрібне, і так, як цього велить Його істина. «Горбатій Юлії» не вдається вбити свого зрадливого нареченого, однак, коли той повертається після вінчання з молодою дружиною з церкви, це вчиняє хтось інший.

В старцеві Каллістраті прочитується образ самого Миколая Сербського. Його герой нікого не судить, а все, що споглядає у своєму житті, оцінює з перспективи іншої, «горньої» реальності: «Для нього не існувало ні Сараєво, ні Стамбула, ні земного Єрусалиму, ні цілого світу. Він носив у собі свій світ, нескінченно віддалений від світу цього, і свою музику, нечутну симфонію ангельських істот». А все тому, що монах бачив земне через «небесний бінокль» й осмислював все виключно з молитвою. Втім, «не зважаючи на те, що духом перебував він у захмарних висотах, з цих висот він легше проникав у людей і обставини, легше розумів людські потреби та правильніше лікував їх». Для «Великого монаха», як називали старця Каллістрата турки, реальністю було те, що зображувалося на іконах і фресках, «але зате любов його до живих людей була безмежною – заради Христа і заради життя вічного». Це помітно хоча б з того, з який болем він співпереживає страждаючій Юлії, з якою силою бореться за її душу.

Миколай Сербський переконує, що коли людина втрачає віру, допомогти їй може тільки Господь, тому старець Каллістрат починає молитися за грішну Юлію, між душею якої і Богом став сатана. Втім, вдається йому це не одразу. Вища любов інакша, аніж тілесна і пристрасна, та говорити про неї з тим, хто втратив віру, неможливо. Автор також твердить, що тільки тоді, коли в людині є справжня віра в Бога, вона може пізнати вищу, Божественну любов, яка не залежить ні від тілесної краси, ні від потворності, «бо віра – це корінь, з якого росте і тягнеться вгору стебло надії, і на якому сяють золоті плоди любові».

На прикладі свого героя святитель осмислює виняткову складність чернечого подвигу: якщо мирські люди після певних розчарувань можуть покаятися та все ж вийти на дорогу, яка веде в життя вічне (як це сталося з «горбатою Юлією»), то монахи не можуть так піддаватися зневір'ю і змінювати свій шлях – «вони можуть тільки падати і вставати, знову падати і знову підніматися на цьому шляху», і так до самої смерті. Завдяки старцю героїня цієї історії розуміє, що в період невдач від Бога відвертаються тільки ті, чиїй вірі бракує стійкості. Шлях до монастиря також зовсім не простий: для того, аби стати черницею, Юлія має зненавидіти себе заради любові Христової – не тільки своє тіло, але й свою душу. Сприяючи цьому, отець Каллістрат поступово відкриває дівчині численні грані Божественної Любові, Яка, зрештою, відновлює її душу.

Святитель розповідає, як віра змінює його героїню й оновлена душа Кассіани, сповнена любові Христової, таки знаходить своє щастя. Дівчина мріяла мати багато дітей – тепер її будинок наповнений сиротами, вона хотіла дарувати любов – Кассіана опікується турецькими дітьми та навертає до православ’я мусульман. Правда, за доброту її все життя б’ють по горбу, і рани ці вона носитиме до смерті. Не випадково рукопис, в якому викладена історія монахині Кассіани, завершується вшануванням найважливішого для православного та мусульманського населення Мілешево: гробу святого Савви, пам'яті отця Каллістрата та монахині матері Кассіани. Літературний персонаж, згаданий поруч імені реального сербського святого, втілює уявлення автора про «ідеальну» служительку Божу, сповнену християнських чеснот.

Однак головною частиною повісті святителя Миколая Сербського є «Сто слів про Божественну любов» – «настановний» рукопис, який отець Каллістрат залишив Кассіані і який та до самої смерті щодня читала. В записках старця автор вибудовує християнську концепцію любові, засновану на євангельському вченні та досвіді отців Церкви. Невипадково в англомовній версії повісті «Кассіана» представлена як «наука про любов» («Cassiana – the Science on Love»): в знайдених писаннях осмислюються всі грані Досконалої Любові та називаються критерії, за якими її можна розпізнати.

Те, що люди іменують любов’ю, насправді не більше, аніж її слабкий символ, оскільки природа любові нетварна та вічна. Святитель називає любов’ю ім’я Того, хто є Альфою та Омегою (Початком і Кінцем), – Бога, Який відкрився людині як Любов і саме Любов поставив першою зі Своїх заповідей. Ця Новозавітна істина перекреслила собою все, у що вірував язичницький світ, в якому існувала віра в трійцю, але не у святу та не в єдину. Індуси вірили й тепер вірять у Трімурті – три верховних божества, одне з яких Шива – диявол і руйнівник того, що створюють два перші, – Вішну та Брама. В Єгипті також вірили в потрійне божество, але як у сім'ю, з'єднану плотською любов'ю Осіріса та Ізіди, які народили сина Хоруса, якого Осіріс вбив, що й спричинило розпад цього жахливого шлюбу.

До Христа своїм розумом люди зуміли створити великі цивілізації, але не змогли дійти до правильного розуміння Бога (як Святої Трійці) та не відчули Його як Любов. Це знання їм приніс Христос, тому, вважає Миколай Сербський, мислити Бога без Сина – те ж саме, що мислити Бога без Любові. В Святій Трійці він бачить ключ до таємниці любові, яка, за словами цитованого в повісті Ісаака Сірина, солодша за життя, і, що додає вже сам святитель, сильніша за смерть. Любов потребує мужності, жертви, а часто й смерті, попри це любов – радість і життя. Двічі стрясалась земля любов’ю Божою: перший раз, коли Він помер в муках на хресті, щоб звільнити рід людський від гріха і смерті, а в другий раз, коли, звільнивши в'язнів із пекла, воскрес у сяйві та славі. Це та любов, яка прийшла з небес. За словами Кассіана Римлянина, вона належить виключно Богу і тим, хто відновив у собі образ і подобу Божі.

Якщо любов не в Бозі і не від Бога, то це тільки чуттєва пристрасть, яку люди вживають як наркотик, щоб цим «дріб’язком» тішити своє позбавлене будь-якого сенсу життя. Тепер замість любові – бажання тілесної насолоди, прагнення до влади та спрага знань. Людина втратила Бога й почала шукати опору в речах, однак «ту порожнечу, яка залишається в душі, коли в ній немає Бога, й увесь світ не може заповнити». Так люди обміняли Божественну любов на спрагу миттєвих насолод, які почали називати любов’ю. Однак ці бажання не змогли ні замінити справжню любов, ні зробити людину щасливою, гірше того – саме через них вона стала нещасною. Якраз це відчула на собі головна героїня повісті Миколая Сербського до того, як віднайшла Бога в своєму житті.

В цьому ключі автор говорить про протистояння плоті та духу. Без любові до Бога будь-яка інша любов нереальна і недовга – як пориви теплого вітру, які поступаються місцем морозу. Тіло не може ні любити, ні ненавидіти – здатність любити належить душі. Коли душа любить тіло – це не любов, а пристрасть. Коли душа любить душу не в Бозі, то це або захоплення, або жалість. Коли ж душа в Бозі любить душу, не зважаючи на зовнішність (красу чи потворність), це і є справжня любов. Справжня любов, як правило, постійно зростає в силі та натхненні, незважаючи на людську старість; хіть же швидко проходить, а часто переростає в огиду та доводить до відчаю.

Миколай Сербський називає різні сторони любові: молитву, милостиню, смиренність, чистоту, терпіння, жертовність, мужність, вміння прощати та радість. Він згадує слова апостола Павла стосовно довготерпіння та милосердя любові, яка не зраджує, не величається, не шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, усе зносить і ніколи не перестає… (Дивись: 1 Кор. 13). На думку святителя, більш красивого гімну любові не промовлялося людською мовою. Такої любові потребує кожна людина. Недаремно Христос навчав любові до хворих, бідних та ущербних, Він навчав безкорисливості та благородства, навчав Власним прикладом. По Своїй великій любові Господь шукав нас самих, в той час як нам через її нестачу потрібен не Він Сам, а лише блага, які Він може нам дати.

Любов багато прощає і нею прощається все. Цього очікував від героїні «Кассіани» Господь, цього очікує і від нас, але для цього слід навчитися любити Його більше за цей світ, за все, що є у ньому, більше самого себе. Тоді можливе духовне «переродження» людини, можливе оживлення її душі. В повісті Миколая Сербського це стається не тільки з «горбатою Юлією», – кардинальних внутрішніх змін зазнає один із кривдників дівчини – колишній студент медицини й тепер один із паломників, які прямують до монастиря Мілешево. Він слухає історію монахині Кассіани зі сльозами, бо вже довгий час розкаюється у скоєному й ніяк не може вибачити собі минулої підлості. Господь давно притягнув його до розплати, та й жінки простила його ще за життя, однак герой почувається недостойним такої милості й з душевною важкістю помирає на її могилі. «В моїй дурній молодості, – зізнається він, – я зневажав її через потворне тіло, а в гіркій старості обожнював більше за всіх на світі. Я зрозумів, що моя душа була потворнішою і горбатішою за її тіло».

До відповідного висновку приводить Миколай Сербський і свого читача: страшно мати «горбате» тіло, однак, ще страшніше – «горбату» душу. Така душа не здатна бачити внутрішню красу іншого, не здатна відчувати його біль і проявляти безкорисливу жертовність; не здатна розрізняти справжню духовну любов та чуттєві пориви плоті, але найстрашніше те, що така душа закрита для Бога. Втім милосердя та любов Господа здатні «розрівняти» навіть таку душу, якщо вона навчиться розкаюватися, прощати і бути великодушною у ставленні до ближніх, як цьому вчили отець Каллістрат, монахиня Кассіана та Христос, Якому вони поклонялись.

Читайте також