Святий Іоанн Кронштадтський – викривач антирелігійних поглядів Л. Толстого

Святий праведний Іоанн Кронштадтський (1829-1908) – великий молитвеник руської землі, подвижник благочестя, мудрий та смиренний пастир Православної Церкви. Серед великого сонму подвижників віри та благочестя ім’я отця Іоанна Кронштадтського займає виключне місце. Ще при житті його називали живою легендою та духовним маяком для всього руського народу. За словами видатного богослова Руської Православної Церкви – архієпископа Никанора (Бровковича) (1826-1890): «отець Іоанн Кронштадтський – це вражаюче знамення часу».

Його знали та любили, до нього їхали з усіх кінців Русі, його просили про допомогу. І він завжди знаходив для кожного час та сили. Для багатьох паломників особливо цінною була проповідь батюшки, адже вона зігрівала людські серця. Все його життя було живою проповіддю святості та світла святого Євангелія. Своїм служінням ближньому та прикладом істинної любові отець Іоанн повернув багатьох заблудлих людей до Православної віри. Це був посланник Божий, котрий показав людям шлях до духовного зцілення та спасіння. Він дав надійне керівництво в духовному житті для всіх, хто шукає душевного спасіння, для всіх «голодних та спраглих правди» (Від Матвія 5:6). Все його життя – це приклад істинного служіння Богу та людям. Це приклад справжнього пастиря Церкви Христової.

Епоха, в котру жив та трудився святий праведний Іоанн Кронштадтський, представляє собою час соціальних та суспільних потрясінь з однієї сторони, і духовно-релігійного застою з іншої. Багато людей розуміли, що лише Церква здатна ввести ясність в життя народу, допомогти відновити віру, вдихнути живий дух у вмираюче та змучене народне тіло. Для досягнення таких високих цілей потрібні були і відповідного рівня пастирі. Таким світильником для Русі і прикрасою Церкви в кінці XIX – початку XX століття став Іоанн Кронштадтський.

Всеросійський батюшка жив в час передреволюційний, час духовно – морального занепаду, цілковитого зубожіння віри. «Подивіться, як світ приближається до кінця; всюди безвір’я, всюди наклеп на Творця, всюди зухвала зарозумілість та безвір’я…».

І в цей неспокійний час, коли про вічне життя забули, коли вірять в безликий світовий розум та еволюцію світу, коли гордість поборола багатьох, коли зачерствілі серця впали в безвір’я, а про суспільство сміливо можна було сказати, що пристрасті побороли багатьох, саме в цей грізний час прозвучав голос Кронштадтського пастиря.

Прозвучав його голос, котрий пронісся по всій Русі і пом’якшив серця багатьох. Людські душі почули голос люблячого пастиря, котрий призивав всіх. Отець Іоанн не лише звертався до голосу совісті, але й повчав, що робити, щоб врятуватись: покайтесь, омийте сльозами всі свої гріхи!

Святий праведний Іоанн Кронштадтський вказував, що спасіння можливе лише в Церкві, бо лише в Церкві перебуває вічно Господь наш Іісус Христос. Лише в Церкві істинна та спасіння; а поза Церквою – омана та погибель; лише для тих, хто перебуває в Церкві існує безмірна жертва за гріхи. Отець Іоанн бачив, що лише в Церкві людина може жити, а не існувати. Церква являється єдиною дорогою до Бога, в Ній все свято. Як вказує протоієрей Г. Флоровський: «в отця Іоанна бачимо повернення до духу Святих Отців: Церква є вічна Істина».

Отець Іоанн чітко розумів, що потрібно християнам: загальне моральне очищення, всенародне глибоке покаяння, зміна язичницького на християнське, тому завжди повторював: очистимось, омиємось сльозами покаяння, примиримось з Богом, і Він примириться з нами.

Єресі та розколи отець Іоанн пояснював як зраду Христу, як болісне роздирання Його Святого Тіла – Церкви. В їх основі лежить одне – демонська гординя. Саме цьому, отець Іоанн був непримиримим борцем проти будь-яких посягань на Святе Тіло Христове, на Церкву.

Іоанн Кронштадтський вів постійну боротьбу проти лютого ворога Христового – Л. Толстого, котрий вміло прикривав свої богохульства за колишньою славою талановитого письменника. Люди не бачили єретика, а бачили великого руського письменника, автора романів «Війна та мир», «Анна Кареніна». Тому, святий пастир з самого початку відкриває справжні імена Льва Толстого: «лев, що шукає пожерти кого» (1 Петра 5:8); Іуда зрадник («якби йому з дитинства дали поняття про християнство, то з нього не вийшов би такий Іуда зрадник»); предтеча антихриста; сліпий безумець, котрий ніде не бачить Господа Бога; вчитель безбожників, атеїст та антихрист; новий Арій, котрий зухвало підняв свою сиву голову проти Христа та Церкви і захопив за собою багатьох своїх почитателів; безумець, котрий вірить, що вірно мислить; відступник від Бога, шанувальник свого «я» (собі вклоняється як кумиру), шанувальник сліпого людського розуму.

Отець Іоанн задає питання: чому Бог попустив явитись Л. Толстому і подібним атеїстам та анархістам в буремний час? І вбачає єдину відповідь: щоб явились сильні захисники, апологети Церкви, і тоді Істина Божа з’явиться у новій красі.

Великий руський священнослужитель протистояв «великому» руському письменнику (в минулому великий письменник, адже навіть літературні критики відзначали наскільки впав літературний рівень Л. Толстого після духовної кризи, після «Арзамаського жаху»), котрий через диявольську гординю зробився одним із найлютіших єретиків останнього часу, та весь свій письменницький талант направив на саме зухвале сатанинське богохульство та знищення всього святого. Іоанн Кронштадтський протистояв тому, чия слава земна, а значить миттєва та скороминуща. Протистояв тому, хто хоробрий лише чорнилами на папері. Протистояв тому, хто спотворив свою особистість до моральної потворності, до огиди. Святий праведний Іоанн Кронштадтський та граф Л. Толстой були ніби два протилежних полюси: на одному – слава та святість Руської Церкви, на іншому – відлучений від Церкви єретик.

Руське суспільство жваво цікавилось цією «битвою гігантів»: один гігант добра та правди, інший – зла та брехні. Одного дав народ, виніс його на своїх плечах і прославив як втілення всього святого, всього чистого та великого; інший – це плід інтелігенції, тої її частини, котра заперечує Бога, хулить Його ім’я, котра прославляє свого ідола за те, що він кинув брудом в Святу Церкву. Тому не дивно те, чому на бік отця Іоанна ставала більшість. Л. Толстой не міг не рахуватись з авторитетом та аудиторією «всеросійського батюшки».

Іоанн Кронштадтський визнавав, що в своїй колишній літературній творчості Л. Толстой дійсно мав талант, але з початком богохульства на святиню цей талант він цілковито загубив, а все, що залишилось направив проти Бога та Церкви. Для будь-якої мислячої людини очевидним являється цілковите невігластво колишнього письменника Л. Толстого в релігійній сфері, хоча він всіма силами намагався це приховати: «Толстой – колос, але у своїй сфері, в області літератури романтичної та драматичної, а в області релігійній він справжній пігмей, нічого не знаючий»; «Толстой цілковитий невіглас по відношенні до релігії, він азбуки християнської не знає. Він лише романіст, котрий спритно красивими словами складає анти-богословські тенета…Він – приклад цілковитого несприйняття християнства»; «Він знав лише писати легкі романи, а тепер вступив в боротьбу з Церквою, але нічого не виходить»; «Толстой – колишній романіст, а нині самозванець-богослов. Він нічого не тямить в богослов’ї. Нарядився в одежу мужика, щоб вдосталь насміятися над вірою його та Росії». Вказані цитати святого праведного Іоанна Кронштадтського яскраво вказують ким насправді став Л. Толстой, до якого безумства та гордині він впав. Вони вказують, що саме через гординю та лукавство Л. Толстой не зміг зрозуміти висоту християнського вчення, не зміг зрозуміти Істину. На думку Іоанна Кронштадтського, Л. Толстой навіть і не намагався зрозуміти Істину християнської віри, адже єдина його «віра» – це віра в хаос.

Л. Толстой став для отця Іоанна символом зрадництва Православної віри, втіленням небезпечної антирелігійної тенденції в суспільстві: «Багато людей зробилися духовними трупами. «Живуть» так, ніби не доведеться помирати і давати звіт про своє життя. Покаяння для них немає, а серце далеко від Бога». Для отця Іоанна Л. Толстой – це проповідник зла, язичництва та безвір’я в поєднанні з радикалізмом. Істинний пастир не міг мовчати проти того, хто відкрито та свідомо посягнув на всі догмати Православної віри, хто прагнув відібрати віру у людей – те, чим людська душа живе, дихає. Не міг мовчати пастир проти того, хто пише та друкує все, що здумає, спокушаючи цим народ православний.

Для Іоанна Кронштадтського було цілком очевидним те, що Л. Толстой всіма силами прагнув цілковито зруйнувати віру в Іісуса Христа (в Того, в Кого він ніколи не вірив), позбавити людей Спасителя. Повстав на Христа – єдине джерело життя, бо не вірував у Нього, а тому невіруючий Л. Толстой вже осуджений: «Хто вірує в Нього, не буде засуджений; хто ж не вірує, той вже засуджений, що не повірив в Ім'я Однородженого Сина Божого» (Від Івана 3:18); «Хто вірує в Сина, той має вічне життя; а хто в Сина не вірує, той життя не побачить а гнів Божий на нім перебуває» (Від Івана 3:36); «Бо загинуть безбожні, і Господні вороги, як овечий той лій, заникнуть, у димі заникнуть вони!» (Псалми 36:20).

Святий праведний Іоанн Кронштадтський вважає, що Л. Толстой своїм безвір’ям перевершив демонів, бо й демони вірують, і тремтять (Якова 2:19). «Для Толстого не існувало віри в Бога (була віра в безлику істоту, котра дала життя людині. Тут Іоанн Кронштадтський вбачає толстовський абсурд: як щось безлике, безособове могло дати початок особистісному? На це питання Л. Толстой і сам не мав відповіді, але з невимовною фанатичністю проповідував), він цілковито знищив віру для себе, а тому прагнув знищити її і в інших. У своєму наклепі на віру він прагнув знайти собі самовиправдання», – вказує пастир.

Цей руйнівник не здатний нічого натомість дати людям, – вказує отець Іоанн, – він здатний лише залишити душу в хаосі, пустоті та мороці. Хаос, пустота та морок у Л. Толстого замість безцінного скарбу руського народу – Православної віри. Очевидно, що «премудрість» Толстого – це безумство. Настільки жахливі плоди толстовського вчення та прагнення «вдосконалити» людство. Святий праведний Іоанн Кронштадтський зауважує, що Л. Толстой хоч і мріяв про «вдосконалення» всього людства, але сам залишався безкінечно далеким до досконалості та до самого поняття «досконалість», адже у Л. Толстого, – вказує Іоанн Кронштадтський, – досягти досконалості – це зробити всіх безбожниками та моральними дикунами.

Істинний пастир не міг мовчати проти того, хто оголосив війну Істині та Церкві. Не міг мовчати, коли Л. Толстой проповідував безбожництво, та смерть, адже віддалення від Бога (єдиного Джерела життя) – це смерть. Без Бога немає життя. Від отця Іоанна, як учня Христового, важко було б очікувати іншу реакцію: «це мій обов’язок як пастиря, у котрого розкрадають його овець!».

Неможливо навіть уявити собі, щоб великий руський пастир мовчав та сховався! Весь світ потребував того, щоб авторитетний голос піднявся проти Л. Толстого. А хто ж міг говорити для нього авторитетніше, як не Іоанн Кронштадтський?! В словах святого пастиря справедливість, правда, захист, сповідництво!

Отець Іоанн чудово розумів, враховуючи славу Толстого і його вплив на суспільну свідомість, до котрих руйнівних наслідків може привести проповідь «нової релігії»: безвір’я та анархія. Іоанн Кронштадтський наголошував: «багато сліпців духовних вчились і вчаться у Л. Толстого, котрого з жадібністю читають і попадають в його тенета, відчужуються від Бога, впадають у відчай і закінчують самогубством. Ось плоди диявольського таланту, котрий сіють вороги Божі».

Кощунство та єресь Л. Толстого змусили Іоанна Кронштадтського як віруючого та православного священника боротись з ним жорстко, люто. Саме тому критика о. Іоанна була безкомпромісною, нищівною – par pari (з лат. «рівним за рівне»). Критика за злобний та несправедливий наклеп Л. Толстого на християнську віру. Емоціональний елемент в критиці Іоанна Кронштадтського викликаний безмежною любов’ю до пастви, котру всіма силами потрібно було зберегти від пагубного впливу.

Л. Толстой знав, що його релігійні «пошуки» (богохульні творіння, котрі були результатом наслідування західного безбожництва та озлоблення за відлучення від Церкви (це затьмарило його світову «славу»)), його явний наклеп та злісне повстання на святиню зустрічали праведний гнів святого пастиря – Іоанна Кронштадтського.

Л. Толстой знав про правдиву критику, але не відповідав отцю Іоанну. Не відомо жодної статті цього єретика проти о. Іоанна. Можливою причиною, чому Л. Толстой не відповідав було те, що через свою гординю вважав це нижче своєї аристократичної «гідності», котру він вже давно втратив (якщо вона взагалі в нього була). Саме гординя керувала Л. Толстим в його повстанні на все святе, в повстанні на Церкву та Христа: «розгордився як сатана і не визнає потрібним покаятись». Лише один раз Л. Толстой написав про Іоанна Кронштадтського, написав правду, мабуть сам цього не зрозумів: «між нами та ними немає нічого спільного» (тобто, між толстовцями-безбожниками, та віруючими духовними чадами отця Іоанна).

Руський письменник М.С. Лєсков (1831-1895) вірно вказав, що не можна кульгати на обидва коліна, неможна одночасно любити Л. Толстого та Іоанна Кронштадтського. Не можна, адже Л. Толстой бунтував проти Бога, а Іоанн Кронштадтський повністю довіряв Богу та просив Його допомоги. Але шляхи отця Іоанна та Л. Толстого зійшлись в одній точці – спасіння та життя вічне. В цій точці отець Іоанн боровся за спасіння людських душ, а Л. Толстой за те, щоб їх погубити.

Своє відношення до толстовського «нового християнства» Іоанн Кронштадтський спочатку висловив усно, з амвону, потім опублікував. Він постійно викривав єресь Л. Толстого, котрого чекала вічна погибель: «погинуть ось ті, хто бокує від Тебе, понищиш Ти кожного, хто відступить від Тебе!» (Псалми 72:27).

Іоанн Кронштадтський відкрито розвінчав образ, котрий шанувала вся невіруюча інтелігенція, він виступив проти їх ідола. За це на отця Іоанна посипались докори, докори за те, що він став за Православ’я. На цю критику в свій бік отець Іоанн відповідав: «Бог з ними. Нехай лають нас, а ми будемо держати себе з достоїнством священного сану».

Іоанн Кронштадтський критикує Л. Толстого за те, що той сам збився з істинного шляху, вказаного Господом, але через гординю прагне якомога більше людей переконати у своїй правоті, прагне переконати своїми безглуздими думками. Отець Іоанн радить Л. Толстому згадати слова Святого Писання: «Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, і його потопити в морській глибині…» (Від Матвія 18:6).

Отець Іоанн звертається до всіх, хто вагається: «не знайти іншого шляху, як лише во Христі. Інші шляхи ведуть до погибелі. Це сатана відкриває ці «нові» шляхи. Ніякі Толсті ніколи не знайдуть і не покажуть нам іншого шляху, бо наш шлях – вірний», про Л. Толстого сказано в Писанні «Вони постидяться, коли дні їхні минуть» (Псалми 101:4).

Для отця Іоанна цілковито ясна першооснова вчення Л. Толстого: гордість, зарозумілість, обожнювання самого себе, презирство до Самого Бога та Церкви. На першому місці стоїть гордість, саме ця гордість остаточно осліпила душу Л. Толстого «пробуває той у темряві й ходить у темряві, і не знає, куди він іде, бо темрява очі йому осліпила» (1 Івана 2:11), саме через цю гордість він почав вірити лише собі (Іоанн Кронштадтський вказує, що у Л. Толстого idea fix – вірити лише в себе) та у свій розум, саме через цю гордість Л. Толстой повстав на Христа. Іоанн Кронштадтський додає, що це було не просто повстання, а крайня злоба. Злоба на Христа, злоба безпричинна, злоба гріховна. На думку святого праведного Іоанна Кронштадтського, Л. Толстой все критикує та змішує з брудом, а найменшу критику в свій бік не може витримати. Ось, – говорить отець Іоанн, – де проявляється толстовська невиправна гординя.

Плоди цього вчення також ясні: розпущеність умів, сердець, моралі, безвір’я та безбожництво, поклоніння своєму розуму, гординя бісівська, самогубство. На думку отця Іоанна єдине до чого може привести подібне вчення – руйнування всіх законів Божих та людських: «По їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Від Матвія 7:16).

Л. Толстой посягнув на істину Євангелія та всього Святого Писання, знущається та сміється над Ним, має намір цілковито Його змінити під своє вчення – мертву воду. Не можна було допустити, щоб цей єретик змінив Істину на явну брехню. Варто вказати яскраві слова Іоанна Кронштадтського, котрі розкривають істину натуру Л. Толстого: «вірити брехні = вірити Л. Толстому». Цю просту арифметичну рівність Іоанн Кронштадтський пропонує нам пам’ятати завжди.

Святий праведний Іоанн Кронштадтський як апологет, як істинний пастир Церкви, як учень Христовий не міг мовчати та не діяти. Не міг мовчати, адже Толстой прагнув знищити те, що було беззаперечно важливим, дорогоцінним та святим для людей всіх віків.

Причиною такого зухвальства Л. Толстого була гординя, котра роками руйнувала його душу. Гординя породила в його душі, – говорить отець Іоанн, – відчуття власної досконалості та переваги над всіма. Тому Л. Толстой і відчув себе суддею Слова Божого. Для Іоанна Кронштадтського здається очевидним, що слова пророка «Горе мудрим у власних очах та розумним перед собою самим!» (Ісая 5:21) стосуються саме гордовитого Л. Толстого, а тому мнима мудрість його приречена на загибель і розум безбожника Толстого буде відкинутий, як він відкинув Розум Божий і сам звеличив себе вище Бога.

Для Іоанна Кронштадтського особливо великим кощунством Л. Толстого над християнськими святинями, перед очима всіх віруючих, було його повстання на таїнство Євхаристії. Таїнство великої милості Божої до грішної людини, милість, котрою ми можемо спасатись від гріха та смерті: «Хто тіло Моє споживає та кров Мою п'є, той має вічне життя, і того воскрешу Я останнього дня» (Від Івана 6:54). Толстой цілковито заперечує це велике таїнство, заперечує без жодних доказів. Замість доказів у нього лише злоба на святиню. Святий пастир вказує Л. Толстому на слова Того, проти Кого він боровся: «Бо зо слів своїх будеш виправданий, і зо слів своїх будеш засуджений» (Від Матвія 12:37); «Тому Я сказав вам, що помрете в своїх гріхах. Бо коли не ввіруєте, що то Я, то помрете в своїх гріхах» (Від Івана 8:24). Для святого праведного Іоанна Кронштадтського являється цілковито зрозумілим те, що всі богохульні слова та безвір’я Л. Толстой буде засудженим в день суду: «А теперішні небо й земля заховані тим самим словом, і зберігаються для огню на день суду й загибелі безбожних людей» (2 Петра 3:7).

Читайте також