«Християни, в спортзал!»

Таким слоганом підсумував своє ставлення до спортивної підготовки молоді та відповідного тренінгу дорослих відомий християнський проповідник, письменник, радіо- та телевeдучий, протоієрей Андрій Ткачов. При цьому він розмежував поняття «великого спорту» (як явища соціального, новинного й комерційного) та спортивні тренування як такі.

Отець Андрій вказав на те, що робота над своїм тілом підвищує витривалість і спортивний тонус чоловіків та жінок, що слугує здоров’ю нації. Однак, не секрет, що такий вектор є досить несподіваним для багатьох православних християн, які до сьогодні асоціюють спортивний спосіб життя з тим, що віддаляє їх від Бога.

Підстави для цього, безперечно, є, адже у вимірах постмодерної культури спорт найперше пов'язаний з культом тіла, духом суперництва і навіть саморекламою (щось на кшталт «ризикуй, вигравай та перемагай»). Однак, можлива шкода від захоплення спортом значно менша, аніж повна його відсутність у житті людини.

Відторгнення спеціальних фізичних навантажень через побоювання «не потрапити в Царство Небесне», переконаність у тому, що час, який доведеться відвести для занять спортом, краще присвятити благодійності, молитві чи чомусь обов’язково «важливішому» за системні тренування, найчастіше невиправдані. Ті, хто таки займається спортом, знають, наскільки саме він допомагає самоорганізації, зібраності, концентрації, витривалості і дає потрібний заряд енергії і для ближнього, і для Христа.

Окрім того спорт не тільки «тонізує» людину – він «очищує» її свідомість, «гасить» пристрасті і полегшує перенесення постів, тривалої молитви, поклонів, можливого пішого паломництва (яке вимагає неабиякої фізичної тренованості, якщо вже не сильної віри). Спорт унеможливлює бездіяльність та призвичаює до наполегливої праці, послуху, вміння відмовляти собі в зайвій їжі, сні, пагубних звичках, розвагах та шкідливих задоволеннях. Завдяки йому людина стає зосередженою, цілеспрямованою й відповідно «відкритою» для Бога, інакше –починає деградувати і тіло, і душа.

Думка православних авторитетів з цього приводу, як на мене, абсолютно прозора. Відомо, що отці ранньосередньовічної Церкви засуджували римські спортивні змагання через їхню пагубну для душі філософію («хліба і видовищ»), а також розпущеність тих, хто їх спостерігав. З іншого боку, серед християнських богословів була практика проводити образні паралелі між атлетами, борцями, як тренують своє тіло, та мучениками, які ведуть духовну боротьбу за свою душу.

Архієпископ Запорізький і Мелітопольский Лука

Негативним було ставлення середньовічної англійської Церкви до футболу, однак, через ряд причин, зовсім не пов’язаних із самою грою: жорсткі сутички між гравцями, які подекуди закінчувалися фатально; невдалий час, відведений для гри (матчі проходили в недільні дні, після літургії, на масляному тижні чи в Великий піст); лихослів’я, яким нерідко грішили гравці, та деінде відверте святотатство (скажімо, використання кладовища в якості футбольного поля). Саме тому в церковних колах футбол називали грою «негідною та безглуздою». Втім, цього не скажеш про сучасний футбол (як професійний, так і любительський), який здебільшого має інакшу культуру, хоча і не без прикрих винятків.

Що стосується спортивних тренувань, то на їхню необхідність християнам вказували навіть святі. Приміром, Феофан Затворник вважав, що тим, хто працює розумово, займатися гімнастикою та фізкультурою слід обов’язково. Святитель Василій, єпископ Кінешемський, говорив про неодмінність спортивних занять з метою укріплення здоров’я. При цьому він давав конкретні рекомендації для того, аби «м'язи збільшуються в об'ємі» та набували міцності і пружності («Бесіди на Євангеліє від Марка»).

Святий праведний Алексій Московський (Мєчьов) також радив займатися фізичними вправами, бо вони сприяють духовному росту, розвивають силу волі та допомагають у боротьбі з помислами. Не цуралися спорту й самі подвижники. Спортсменом міжнародного класу, членом збірної СРСР з водного поло був ієромонах Василій (Росляков), якого православні християни знають як одного з трьох іноків, убитих в Оптіній Пустині пасхального ранку 1993 року. Немало сучасних ієреїв також мають спортивне минуле й підкреслюють те, що саме це розвило в них мужність, витривалість, дисципліну і контроль над своїми страстями.

10-кратна рекордсменка світу з гирьового спорту, Любов Черепаха, Україна

Логіка такого підходу до свого духовного життя очевидна, адже основне для християнина – це навик боротьби зі своїми гріхами, що неможливо доти, допоки людина не навчиться долати саму себе. При чому це значно легше апробувати на своєму тілі, аніж на своїй душі. А саме цьому, як ніщо інше, сприяє спорт, результатом якого є не лише красиве, треноване тіло, але й процес загартовування потом, кров’ю, сльозами і величезним терпінням. Спорт автоматично підключається до «нагляду» за «целомудрієм» людини, на якому щоразу робить акцент Церква.

Ще Климент Александрійський, еллінський проповідник та засновник богословської школи в Александрії, вважав особливо корисними фізичні навантаження для молодих людей, сексуальна енергія яких має спрямовуватися в потрібне русло, утримуючи їх в благочесті. Тож можна дискутувати з приводу людей похилого віку, багатодітних мам, яким насправді бракує часу на себе, але молоді, фізично та психічно здорові християни просто не можуть не займатися спортом. Хоча б через «зобов’язання» жити «чистим» життям поза шлюбом чи перспективу народження здорових дітей.

Однак, для того, аби спорт став самоочевидним вибором, слід з самого малку привчати до нього своїх чад. Особливо тих, чиє життя пробігає в містах чи в умовах посиленої мисленнєвої праці. Йдеться не лише про здоров’я чи дозвілля дитини – це перші кроки у становленні її характеру, перші навики самодисципліни і вміння переборювати себе. У поєднанні з духовним вихованням, яке також забезпечать батьки, це розвине необхідний досвід смирення, а при правильному підході попередить виникнення гордині, самолюбства та марнославства у підлітка, який прагнутиме першості. 

Досягти цього вдається навіть окремим спортсменам-професіоналам, які нерідко працюють на межі своїх фізичних та психічних можливостей і мають доступ до «великих арен» та великої слави. Переконливим прикладом цього є православний християнин і спортсмен високого класу, росіянин з українським корінням, Федір Ємельяненко – багаторазовий чемпіон світу зі змішаних єдиноборств. Він довів, що поєднувати віру і спорт можливо, адже все виходить зі ставлення людини до того, чим вона займається: «Не вважаю, що православні канони, те, чому вчить Біблія, якось можуть суперечити моїй спортивній кар'єрі, участі в боях. Я ставлюся до змішаних єдиноборств саме як до спорту. Так, він чоловічий, жорсткий, але це спорт. Я виходжу не на собачі бої, не вбивати, у мене немає ніякої агресії, бажання жорстоко нокаутувати свого суперника під час виходу на ринг. Має бути правильне ставлення до того, чим займаєшся, і розуміння», – вважає спортсмен.

Федір Ємельяненко

Небезпека того, що спорт стане пристрастю, яка руйнуватиме душу, існує. Для багатьох спортсменів він таки стає смислом життя, як і слава, що слідує за ним. Але якщо людина має щиру віру, духовний стрижень і совість, узгоджену з Христом, вона зможе не допустити цього, зможе не перетворити спорт у «одержимість». Ризик «підсісти» на «культ тіла» сьогодні великий, однак, значно менший, аніж інші антихристиянські пристрасті, які можуть затягнути людину на саме дно, якщо вона «розслаблено» проживатиме життя. 

А за допомогою спорту людина краще долає життєві труднощі (яких у православного християнина більше, аніж достатньо), швидше приводить себе до тями (вчасно «нейтралізувати» гріх – навик, якого маємо набути ми всі), стає сильною і навіть морально стійкою (що особливо необхідно в умовах сучасної релігійно-конфесійної ситуації на Україні). Часто завдяки спорту вона долає свої страхи, комплекси, свою слабкість і якраз тоді починає думати про душу і Христа. 

Випадок ранньохристиянського грецького святого, мученика Нестора (Солунського) доводить, що християнин завжди має бути готовим і до фізичного відстоювання віри, для якого потрібні спортивні навики. Святий відомий своїм переможним двобоєм з «велетнем» Лиєм, улюбленим борцем нечестивого, кровожерливого царя Максиміліана Геркулія, приятеля Диоклитіана. На догоду цареві, який до того ж ненавидів християн, Лий на смерть боров людей, кидаючи їх з помосту на списи, чим вельми тішив свого покровителя. А так як міць його була невимовна, а сила диявольська, то Лий завжди перемагав.

Тільки не цього разу, адже юний красень Нестор заручився молитовною поміччю свого наставника і соратника святого великомученика Димитрія, на той час ув’язненого Максиміліаном за його віру. Святий попросив підтримки Самого Господа – і переміг «непереможного», за що був страчений царем. Однак, наразі важливо інше: попри те, що Господь наділив Нестора силою, необхідною для перемоги над ворогом, він був тренованим чоловіком – займався боротьбою, розвиненою в той час у Греції, та володів прийомами конкретного бойового мистецтва, до чого зобов’язувала служба в дружині святого великомученика Димитрія, воєводи Солунського.

Спорт також дає можливість своїм прикладом донести до інших якісь важливі, з християнської точки зору, ідеї та цінності. Про це знав легендарний полководець Олександр Суворов, який мав глибоку віру та гарячу, жертовну любов до Батьківщини. Свого часу він проробив над собою виняткову роботу: маючи слабке здоров’я від народження, він постійно виконував фізичні вправи та загартовував організм. Це зробило його здатним навіть у шістдесят років в люті хрещенські морози тренуватися без одягу по кілька годин, а після цього купатися в ополонці. Через це сучасники вважали його «надлюдиною».

Олександр Суворов був надзвичайно вимогливим до себе, до того ж зобов’язував своїх підопічних. Серед мотивуючих лозунгів генералісимуса – «Переможи себе – і будеш непереможний!», «Молися Богу – від Нього перемога!», «Нічого не починай без молитви», «Бережи здоров'я!». На тих, хто ігнорував останню необхідність, чекали палочні екзекуції. Результатом такого «спартанського» виховання воїнів ставало те, що там, де у супротивника зі ста захворювало десять, в армії Суворова з п’ятсот – жодного. 

Тому сьогодні, попри всі упередження, які можуть виникати в людей воцерковлених, питання про те, чи може християнин займатися спортом, вже давно не стоїть. Але постає інше: як православний християнин може НЕ займатися спортом? Не важливо, який різновид кожен обере для себе (важка атлетика, гімнастика, бокс, фітнес, плавання тощо), але якщо це працюватиме на духовне життя людини – ним слід займатися, не роздумуючи. Особливо це стосується жителів міст, для яких «спортзал» – це фізична праця, якої вистачає в людини сільської місцевості.

Регулярні фізичні навантаження сприятимуть здоров’ю психіки, попередять депресії, підвищать працездатність і створять потрібний клімат для молитви. Спортом варто займатися, враховуючи, щоправда, незначні «обмеження», «передбачені» для християнина. Це стосується тренувань, заснованих на певних антихристиянських традиціях чи духовних практиках (приклад йоги), а також тих, які, можливо, розвивають гнучкість, але розтлівають і тіло, і душу (стріп-пластика та усі види «брудних» танців). 

Втім, не спорт стоїть на шляху до спасіння душі людини, а її гріхи, не він втягує нас у суєту світу цього, а тільки наша власна духовна неміч. Тому, думаю, для православних християн настав час усвідомити те, що сьогодні кожен має бути в тонусі, у фізичному в тому числі. Тож, брати і сестри, «в спортзал»!

Читайте також