Афон, як чудо

Дати визначення такому явищу як чудо дуже важко. Чому? Тому що чудес навколо нас надзвичайно багато. За великим рахунком, все наше життя - суцільне чудо. Більше того, саме життя як факт, теж чудо. Нам здається, що чудо - це щось незвичайне, або надзвичайне.

Наприклад, по кімнаті в якій я зараз сиджу, почне літати стілець. Чудо? Сьогодні, так. І завтра. І, можливо, через тиждень. Але потім, ми звикнемо до того, що він літає… І єдине, на що ми звернемо увагу, це о котрій годині відбувається польот (просто, в той час треба буде пригнути голову). Тому, чудо, яке повторюється з дня в день, переходить до розряду цілком звичних речень, які згодом знаходять своє раціональне пояснення. Як результат - ми звикаємо до чудес і перестаємо їх помічати.

Цікаво, що в грецькому тексті Нового Заповіту слово «чудо» не вживається взагалі. Там, де по-церковно-слов’янськи (українськи, російськи) ми чуємо або читаємо «чудо», у греків стоїть «сила» або «знамення». Тобто, євангелісти, які писали на грецькій мові, відносили до розряду надзвичайних подій тільки ті, в яких можна було чітко побачити прояв Божої сили, або констатувати якесь Боже знамення. Таким чином, зцілення сліпонародженого - сила Божа, перебування пророка Іони «во чреві кітові» - знамення.

Чому? Можливо, тому що людське серце ладне шукати чудес там, де їх немає, і бути сліпим тоді, коли вони є. Нам потрібно буквально «розжовувати», розтлумачувати все, що коїться. Тільки тоді ми хоч трохи перестанемо бути такими черствими, як завжди. Існує ще одна проблема. Тут, в повсякденному житті, навіть якщо і трапиться чудо, то пройде дуже багато часу перше, ніж ми помітимо причинно- наслідковий зв’язок. Все відбувається дуже довго і дуже повільно.

Так, молода дівчина зрозуміє чому мати була проти її нареченого тільки тоді, коли вийде заміж за нього і проживе в шлюбі років двадцять. Тому, знову ж таки, всі життєві ситуації ми схильні трактувати як щось майже випадкове, як збіг обставин та зустріч фактів. Будь-які знамення та прояви сили Божої залишаються непоміченими… Проте, є на нашій планеті місце, де всі ті речі, про які говорив вище, втрачають своє значення.

В тому місці, як в гіперпросторі, або як у квантовій механці, перестають діяти звичні нам закони. Значення всіх подій максимально близькі до їх початку, і все стає зрозумілим надто швидко. В цьому місці не помічати сили Божої чи знамень, які подає Господь, просто неможливо. А чудес стільки, що у вас не вистачає часу (а не уваги), щоб встигнути дивуватися їм.

Це місце - Свята Гора Афон. Десь у Єрусалимі, здається, я бачив камінь, який іудеї називають «пуп землі». Можливо, що з точки зору географії центр нашої планети знаходиться саме там. Однак, ті хто показував мені те місце, мали на увазі не географію, а щось більше. Звідти, казали вони, почалося життя нашій планеті. Може й так. Не знаю. Але точно знаю, що духовний центр землі, або якщо хочете - вісь, знаходиться в Греції, в Халкідікі, на півострові Афон. І переконатись в цьому мені вдалося особисто.

Справа в тому, що кілька днів назад, ми, група з чотирьох священиків та двох мирян, здійснили паломницьку подорож на Святу Гору. Описувати дуже докладно всі перипетії цієї незабутньої поїздки я не буду. Зверну увагу лише на ті моменти, які підтверджують моє глибоке переконання в тому, що Афон - це абсолютно особливе і незвичайне місце. Не знаю, як інші люди готуються до подорожей. Можливо, вони складають маршрут, знають, де мають ночувати, які святині відвідають…

Ми ж знали тільки одне - першу ніч проведемо, з Божою поміччю, в монастирі святого Павла. З перших кроків зрозуміло стало одне - буде важко. Від пристані потрібно підніматися різко вгору, по кам’янистій стежині, яка звиваючись поміж кущів веде до однієї з найзнаменитіших обителей на Афоні. Сам монастир Симонапетра розташований на вершині невеличкої гори (однак, коли дивишся з балкону архондарику (монастирського готелю) вниз, в прірву, то ілюзія «невеличкості» швидко зникає).

Прийняли нас чудово - нагодували, обдарували і з Богом відпустили. Природа на Афоні дуже гарна і дуже різна. Якщо з одного боку Гори ландшафт помірно гірський, без різких перепадів та небезпечних стежок, то з другої сторони все навпаки - ви йдете понад кручами, над вируючим морем і крутими схилами, які час від часу плавно переходять в досить жахливі прірви.

Над вами - височіє сонце та вершина Святої Гори. Саме вона була для нас тим маяком, на який ми орієнтувалися всі дні нашої подорожі. Спершу, для того, щоб вирахувати відстань і кількість кілоджоулів, щоб дістатися туди. Потім, щоб ще раз подивитися на те місце, де ми були.

Милість Божа

Так, на другий день ми вирішили піднятися на вершину. Від Агіа Павла до Агіа Анни ми добралися досить швидко. Приклалися до мощей святої праведної Анни, купили (в кого не було) молитовні вервиці (чьотки) та теплі шапки. Відпочили і, не поспішаючи, рушили до келії під назвою Панагія, яка знаходиться на висоті 1500 метрів над рівнем моря (сама вершина Афону - 2030 метрів над рівнем моря). Саме там, у Панагії ми вирішили не тільки заночувати, але й відслужити Божественну Літургію.

Що для цього потрібно? Храм, престол, антимінс, чаша, дискос, облачення, просфори та вино. Священик/и і хор (перший, другий, баритон та бас) у нас були. У отця Хризостома з монастиря святої Анни ми попросили просфору та вино. Все інше, за його словами, там було. Здавалося, що пройти оті кільканадцять кілометрів нам, ще не старим людям, буде неважко.

Однак, вже через дві години ми зрозуміли наскільки сильно помилялися… Сказати, що нам було важко - це нічого не сказати. Більше того, нічого важчого в своєму житті я ще не відчував. Чесно кажучи, навіть не знаю з чим можна було б порівняти те, що ми пережили поки піднімалися в Панагію. Було неймовірно складно!

Однак, через сім годин від початку підйому ми побачили перед собою сірий кам’яний будиночок із куполом з правого боку. Нарешті! В Панагії вже було досить людно - 4 греків, 2 болгар і 5 росіян. Серед росіян був священик - отець Володимир з Дівеєво. Привітавшись, ми присіли до столу де нас пригостили гарячим чаєм. І яке ж було моє розчарування, коли я пішов у вівтар і побачив, що… антимінса, чаші та дискоса немає, а з облачення є тільки підризник, поручі та єпитрахіль. Літургію служити було неможливо. Про що я й повідомив братію.

Яким же було наше здивування, коли отець Володимир, той, що з Дівєво, сказав, що все потрібне для звершення Літургії у нього є, - «только некому петь» - зазначив він. У нас же, все навпаки - є кому співати, але немає на чому (і в чому) служити. Зрештою, Богослужіння ми розпочали близько десятої вечора, а закінчили далеко по другій ночі.

Зранку, ще коли на вулиці було темно, ми вийшли з Панагії і почали зходження на вершину. Вперше в своєму житті я не летів, а йшов високо над хмарами. Вперше зустрічав схід сонця наче в прискореному режимі відеозйомки. Вперше піднявся на таку висоту. У всіх значеннях цього слова.

До речі, вже на вершині ми побачили ось те «знамення», про яку я говорив вище. Уявіть собі хмари, які простираються далеко під вами і на які падає тінь від Гори. А пік цієї тіні увінчаний веселкою! Господь нам явно вказав, що вершина світу тут, на Афоні (в Єрусалимі, в храмі Воскресіння, його серце).

Урок

Третя наша ніч була в Лаврі святого Афанасія Афонського. А зранку ми поїхали в Карієс - адміністративну столицю Святої Гори. План був такий - один із нас залишається по дорозі в Івероні, і влаштовується на ніч, а всі інші - їдуть до ікони Божої Матері «Достойно Єсть» і в келію до старця Паїсія. По дорозі ми впросили водія завезти нас ще в два монастирі - Каракалл і Філофей.

Обидва монастирі чимось схожі між собою, і в обидвох є досить багато святинь, до яких ми хотіли потрапити. Проте, в Каракаллі все виявилося складніше, ніж гадалося. Людини, яка відповідала за святині, не було. Інший монах, швидше за все, фондарічний (тобто той, хто відповідає за гостей), попросив нас зачекати. Скільки? Декілька хвилин.

Однак, часу у нас було обмаль, тому що водій категорично заявив, що о-пів на другу йому треба обов’язково бути в Карієсі. Так що, ми почекали хвилин 10, а потім, під журливі вигуки монаха «мощі, мощі» ми все-таки поїхали. У Філофеї знову зустрілися з отцем Володимиром (тим, що з Дівеєво) приложилися до святинь і досить швидко дісталися до Іверону.

Звідти, залишивши одного з нас в монастирському готелі (архондарику) ми через кілька хвилин приїхали в Карієс. Храм, в якому знаходиться ікона «Достойно Єсть» нас вразив. Справа в тому, що він осідає. Периметр його скріплений залізними обручами, а весь фундамент практично повністю переробляється. Дивує (і разом з тим радує) те величезне бажання, яке мають афоніти, зберегти цей древній храм, адже на його реставрацію потрібно майже два мільйони євро.

З храму ми пішли до келії, в якій ще не так давно жив старець Паїсій Святогорець. Цією стежиною я особисто йшов вже третій раз. Проте, тільки зараз помітив невеличкий вказівник із написом «Гавриїл», в сторону якого звернула група греків. На зворотньому шляху зайти до страця Гавриїла вирішили і ми. Прийняв він нас дуже радо. Кожному вручив по книжечці своїх повчань, а коли почув, що ми з України, то легенько постукав всіх по чолу.

Йдучи в Іверон ми були переконані, що проблем з поселенням не буде. Однак, нас не прийняли. Справа в тому, що останнім часом на Афон прибуває так багато паломників, що місце для ночівлі треба резервувати заздалегідь. Тому, ми вийшли від Іверської Ікони Божої Матері і вже були налаштовані ночувати на пристані - біля п’ятої багато з монастирів зачиняються, відстань до найближчого - кілька кілометрів, а йти ми не можемо взагалі, маршруток теж вже не було.

І ось, коли ми вже почали обирати для себе місце для ночівлі, на складених обабіч дороги великих стовбурах зрізаних дерев, ми побачили… маршрутне таксі номер три. Здивувалися? Звичайно! Ще більше ми здивувалися тоді, коли почули, що водій прямує в… Каракалл. Вже за півгодини ми були в цьому монастирі і першого, кого ми зустріли, був той самий монах, який просив нас почекати і приложитися до мощей. А першими словами, якими він нас надзвичайно радо зустрів, були ті ж самі «мощі, мощі», якими він нас проводжав.

Правда, на цей раз він вказував рукою на храм, з чого ми зрозуміли, що монах, який відповідає за святиню, нарешті прийшов.

Напоумлення

Останню ніч ми провели в монастирі Дохіяру (або Дохіар). Що вразило? Вигляд геронди, тобто старця і ігумена монастиря, який разом з усією братією працював в саду (збирав оливки) - старий підрясник, великі черевики, білий капелюшок на голові, фартух, велика торба через плече і велика кількість маленьких собачок навколо нього.

Попрацювати вдалося і нам. Наступного ранку ми хотіли потрапити ще раз в Агіа Анни - купити ладану, та дізнатися чи готова ікона (яку знайомі паломники з України замовили ще в минулому році). Для цього потрібно було прокинутись о четвертій ранку, дойти пішки до Дафні (найбільша пристань на Афоні), звідки паромом о 7-й ранку відплисти на Агіа Анну.

Все ніби просто. Але, не на Афоні. По-перше, рівно о 4-й почався страшенний дощ. Йти вночі, понад скелями, в таку погоду було нереально. Був іще один варіант - о 6-й ранку сісти на інший паром, який міг забрати нас від Дохіару тільки в тому випадку, якщо капітана парому повідомлять про це. Однак, і на цей паром ми не сіли - ворота монастиря були зачинені і відчинили їх тільки після того, як паром пішов. Запізнилися ми (тому що, були на службі) і на останній з можливих для нас паромів - на той, що відпливає о 8-й ранку.

Таким чином, нам нічого не залишалося, як спокійно дійти до монастиря святого великомученика Пантелеімона і там, сівши о 12-й на паром, відплисти з Афону на велику землю - в Уранаполі. А що ж ладан? Ладан ми купили в Уранаполі. Той самий, з Агіа Анни. І дешевший на кілька євро. А ікону, як нам вдалося дізнатися, ще не зробили. Тому, можливо, Господь та Божа Матір просто вберегли нас від чогось. Афон - це інший світ.

Звичайно, ми всі прекрасно розуміємо, що Бог до нас близько. Проте, тут, «в міру», ми не відчуваємо цієї близькості так реально як там, на Святій Горі. Головний висновок, який ми зробили для себе після цієї подорожі, це те, що до всього, що відбувається навколо нас можна відноситись так, як ми відносились на Афоні - у всьому бачити Промисел Божий, Його силу та знамення. І в принципі, це не важко. Варто лише захотіти.

Читайте також