Молодість, старість і Бог

Час, у якому ми живемо, призвичаїв нас до того, що старість – це найменш бажана перспектива існування людини. Краще смерть, аніж старість, краще почуватися молодим у 80-т, аніж у 30-ть визнати, що минає все, і молодість також. Тепер старість чи її відчуття – ознака того, що твоє життя «скінчилося», а соціальна, економічна та фізіологічна затребуваність зависла на рівні якоїсь мінусової величини. Бути старим не просто принизливо, а навіть соромно, бути старим – це ніби бути невдахою. Саме тому дбайливі «експерти» через ЗМІ щосили радять нам робити все для того, аби якнайдовше залишатися молодими. Здоров’я, молодість і краса – те, що забезпечує успіх, достаток і щастя.

Ці тенденції прийшли до нас із західного світу, де доглянуті 50-річні жінки виглядають як 35-річні, а їхні ровесники мужчини часто найбільш бажані кандидати у чоловіки навіть для тих, кому ледь за 20-ть, а пенсіонери у 70-т подорожують усіма куточками світу, змушуючи наших співвітчизників щоразу зітхати над тим, як не пощастило бабі Маші, яка за все життя не бачила нічого, окрім рідного села. Саме захід навчив нас тому, що приймати власну старість такою, як вона є, – це «складати зброю» перед самим життям, а тому придумав безліч способів того, як можна продовжувати насолоджуватися ним, навіть коли тобі «за».

Сьогодні старіти недопустимо. Якщо ми й говоримо про старість, то тільки про ту, якій вдалося обманути саму себе. Хто викликає захоплення у наших сучасників? Американець Поль Брегг – основоположник теорії про довголіття і практик здорового способу життя, який до самої смерті займався серфінгом. Німкеня Йохана Кьяс, яка навіть після 85-ти демонструє складну гімнастичну програму, чи австралійка Бет Калман, яка у віці під 90-то виявляє неабияку фізичну силу й переконує, що йога робить нас молодшими. Американська танцівниця Жаклін Мердок, яка прославилась на весь світ завдяки тому, що у 82 стала обличчям бренду Lanvin, чи 84-річна французька манекенниця Кармен Делл'Орефіс, яка «бажає померти на подіумі в туфлях на високих підборах»...

Жаклін Мердок

Кармен Делл'Орефіс

Так яскраві й, здавалося б, показові приклади формують у суспільній свідомості насправді хибний образ так званої «успішної старості»: якщо старіти, то тільки так – до кінця залишатись енергійним, діяльним та красивим. Однак, у цьому й увесь смисл – це НЕ кінець і слід зважати на те, з чим кожна така зіркова постать у свій час приходить до Творця...

Православний публіцист і психолог Галина Калініна в одному з розділів своєї книги «Що грає мною? Страсті та боротьба з ними в сучасному світі» (2008) розмірковує над природою старості: «Очі старості звернені всередину, назад, адже і покаяння (по-грецьки – «метанойя») означає «поворот назад». Старість зірко вдивляється у минуле, згадує те, що давно пішло, аналізує, переживає заново. Чи це не дар Божий для немічної душі, чи це не можливість розкаятися в гріхах, обілити перед смертю одяг совісті? Старість відкрита і беззахисна перед життям, як дитинство, – чи це не милість Божа, що дозволяє нам знову стати «як діти», щоб зручніше увійти в Царство Боже? Старість безпорадна і немічна, чи це не узда для гордості і не найкоротший шлях до вищої чесноти – смирення?»

Так, старість – час виняткової роботи над своєю душею: особливого молитовного подвигу, переосмислення життя та розкаяння у гріхах.Саме тому старість – це величезна милість Божа, особливо відчутна, коли бачиш, скільки тих, кому не було ще й двадцяти, поховано на кладовищі… Попри це ми відчайдушно не хочемо старіти. Бо старість немічна, хвора і максимально наближена до смерті. Тіло втрачає пружність, з’являються зморшки, волосся змінює колір, а зіниці яскравість; притуплюються рецептори, згасають відчуття. Така старість лякає, відштовхує і викликає внутрішній спротив.

Комплекс Доріана Грея – так психологи називають фобію, пов’язану зі страхом старіння – слабості, самотності, бідності, потворності. Літературний персонаж, який продав душу за вічну молодість і можливість насолоджуватися усім, що може дати краса, вважав, що втрачаючи останню, людина втрачає все. В цьому ж нас переконливо запевняють ті, хто продовжує розробляти все нові технології, що дозволять кожному стати таким, яким він хоче бачити себе у дзеркалі. Стільки розмов про «комплекс старості», від якого сьогодні лікують психологи, і нічого про «комплекс гріховності»…

Переваги молодості безперечні і побоювання старості небезпідставні, однак «істерія», в якій опиняються всі, хто переступає певну вікову межу, просто шокує. А омолоджуюча косметична лихоманка, яка заполонила глянцевий світ та віртуальний простір, пропонує найвибагливіші «рецепти молодості» для тих, хто-не-хоче-старіти. Радикальні та все ще експериментальні генна й фертильна терапії, що потребують клітин ембріонів ненароджених немовлят, «авторитетна» пластична хірургія, та «доступні кожному» ультразвукова ліпосакція (видалення підшкірного жиру за допомогою низького атмосферного тиску), кріоліфтинг (омолодження шкіри за допомогою низьких температур), фейсбілдінг (гімнастика для обличчя), підшкірні ін’єкції ботоксу, імплантація золотих та срібних ниток з метою підтяжки шкіри обличчя й тіла, – десятки послуг і найменувань.

Найбільше піддаються впливу з боку повсемісної пропаганди індустрії краси - жінки. Особливості ринку праці та негласні стандарти маскулінного світу призводять до того, що вони ладні випробовувати на собі які-завгодно новинки медицини та косметичної хірургії, тільки б якнайдовше залишатися молодими та привабливими. Як жінка розумію «необхідність»/бажаність деяких із них, але як людина віруюча пригадую, що для християнина тіло – це храм Святого Духа, тому найперше воно має бути позбавлене скверни гріха.

Тридцять – найбільш «виправданий» вік для ботоксу. Тридцять – саме тоді преподобна Марія Єгипетська розпочала боротьбу з гріхом… Подібні контрасти показують абсолютно інші виміри тієї ж реальності. Коли захід впевнено доводить, що молодість слід усіляко подовжувати та брати від неї «по-максимуму», православ’я закликає до духовного «тонусу» вже сьогодні, до «досвіду» молитви і смирення найперше тоді, коли тобі доступно все. Бо старість дійсно перетворюється на пекло, якщо до її приходу людина не привчена БОРОТИСЯ зі своїми пристрастями.

Один із гарвардських науковців, австралійський молекулярний генетик Девід Сінклер переконав громадськість у тому, що винайшов ліки від старості, – ця новина сколихнула мережу Інтернет біля двох років тому. Вчені відкрили ген старіння, нейтралізація якого дозволить клітинам людини оновлюватися «вічно». Тепер над цим активно працює професура Цукубського університету, і повідомляє про обнадійливі результати вже сьогодні. Симптоматично: людина знає, СКІЛЬКИ вона хоче жити, але не знає, ДЛЯ ЧОГО вона живе. І замість того, аби усвідомити замисел Господа по відношенню до себе, вона прагне зайняти Його місце. Чергове безумство світу цього. Що стосується нас – простих смертних – не знати, як складатиметься з «вічністю» тілесною, однак вічність духовна нам забезпечена, тому маємо докладати до своєї душі як мінімум стільки ж зусиль, скільки докладаємо до свого тіла.

Марк Тулій Цицерон в трактаті «Про старість» сказав, що в старості людину зігрівають спогади про цікаво прожите життя та добрі звершення. Давньоримський мислитель і державний діяч відстоював активність старих, особливо в сфері літератури, мистецтва та виховання молоді. На противагу язичницькій античності один з Отців Церкви Августин Блаженний осмислював старість як той етап буття людини, в якому вона найбільше відповідає ідеалам релігійних поглядів. Саме в старості зникає більшість «прив’язок» до мирського і всі «втіхи» людина знаходить у Бозі, а не в тілесних задоволеннях. Тепер тіло смиряє людину: його біль, відразливість, неспроможність ні на що без Іншого та без Бога. Втім, попри всі ці труднощі належить продовжувати любити й віддавати. Тому старість вимагає подвигу і жертви, можливо найбільших у житті.

Християнство закріпило високий ціннісний статус старості в суспільстві, пов’язавши її із мудрістю, добротою та Вічністю. Особливе ставлення до літніх людей заповідав Господь, Який наказував поважати їх і дбати за них:«Перед лицем сивого встань і вшануй лице старого, і бійся Господа Бога твого» (Лев. 19, 32). Виняткове відношення в православ’ї і до старців, наділених не лише особливим духовним досвідом, силою молитви та даром прозріння, але й безмежною любов’ю та вірою Христовою, що завжди справляло враження навіть на далеких від Бога мирян. Звісно, вік – це зовсім не те, що визначає православне старчество, яке виходить далеко за межі простого уявлення про старість, але хотілося б зупинитися саме на окремих духовних подвижниках похилого віку.

Серафім Саровський – великий духовний світильник землі Руської, який мав по-дитячому ясні, по-старечому прекрасні очі та зворушливий погляд, в якому було «ціле одкровення любові», – розповідає про свої дитячі враження одна із молодших сучасниць старця Надія Аксакова, згодом стариця Шамордінської обителі. А посмішку, яку випромінювало його покрите зморшками, виснажене обличчя, можна було порівняти хіба з посмішкою новонародженого, якого ще втішають його нещодавні приятелі – ангели, – згадує жінка. Стремління, відвага та істинно пасхальна радість, – те, що характеризувало старця. Хисткий тілом, але сильний Божою поміччю, він закликав стяжати мирний дух, щоб навколо спасалися тисячі.

Ще одним значимим прикладом справжньої старості став для нас Амвросій Оптинський – один із найбільш шанованих святих Православної Церкви і реальний прототип старця Зосими в романі Федора Достоєвського «Брати Карамазови». За станом здоров’я його можна було назвати інвалідом уже в 35-ть, але до самої смерті, попри сильний, виснажливий біль, він мужньо ніс свій послух, не втрачаючи при цьому ні почуття гумору, ні доброти. «Цей сивочолий старець з виразним обличчям на диво глибоко і блискуче говорив про внутрішнє життя і християнство», – згадує особисту зустріч зі святим письменник Євгеній Поселянин. Це була людина, яка, забуваючи себе, з ранку до вечора надавала підтримку всім (не залежно від статусу чи соціальної значимості), хто приходив до нього за порадою, розрадою чи просто благословенням.

Такою ж самовідданою була блаженна стариця Матрона. Будучи сліпою від народження, потерпаючи від переслідувань та соціальної невлаштованості життя, вона віддавала стільки світла, стільки любові кожній людині! За свідченнями біографів, свята допомагала абсолютно кожному, хто просив її про допомогу.

Чи нещодавно визнаний святим, фактично наш сучасник Паїсій Святогорець – духовне світило грецького народу, афонський монах, великий молитвеник, але надзвичайно проста, відкрита й смиренна людина. «В ньому було стільки любові, що кожен відчував, що він ближчий, аніж рідний батько», – ділиться його духовний «син» Афанасій Раковаліс. Його любов перевершувала звичайні земні мірки – вона була божественною, духовною, і поруч нього завжди відчувалася гостра присутність Бога.

Так виглядає старість, яка угодна Богу, а не людям. Такою є старість, що має бути зразком для нас, християн. На схилі віку у цих людей також були зморщені обличчя та немічні тіла, вони мучилися від хвороб і потерпали від злиднів, але скільки любові, доброти та тепла віддавали іншим, як багато служіння Господу було в їхніх серцях і життях! Вони були сповнені такого внутрішнього сяйва, що нікому б на думку не спало назвати їх жалюгідними чи потворними. А все тому, що подвижники існували поза вимірами «молодості-старості», які визначають наше з вами існування. Спільним знаменником всього для них завжди був Бог, а це набагато більше, аніж «молодість» у 60-т чи здорове довголіття у 90-то. Істинно віруючим у Нього, Він дарує радість, легкість і снагу незалежно від віку, а якщо є внутрішнє горіння, то жодна старість не спотворить ні тіла, ні душі.

Читайте також