Ми повинні робити вигляд, що в УПЦ не має інших думок, протилежних ПЦУ?
16 лютого цього року мені випала честь «засвітитися» на круглому столі представників УПЦ та ПЦУ, який відбувся у Софії Київській за сприяння ДЕСС
Тема – «Церква, суспільство, держава: діалог заради єднання та перемоги».
Відверто кажучи, наївно сподівався, що моя участь в цьому заході пройде непоміченою та не приверне до себе особливої уваги. Але це дійсно було наївно ))) Ясна річ, після заходу до мене почали звертатися друзі й колеги з проханням поділитися своїми вражаннями і змістом самої зустрічі. Якби не ці прохання, я б так і сидів мовчки, щоб не привертати до себе уваги. Але вже пізно ))) Тому поділюся своїми думками та головними тезами, які були мною озвучені. Решта – доступна і на Ютюбі, і в постах інших учасників на фейсбуці. Єдине, одразу попереджу, що вимкну можливість коментувати під цим постом. Я знаю, що це не демократично, але конструктиву в подібних коментарях немає жодного, а витрачати час і сили, щоб «відгавкуватися» кожному, шкода. В мене є реальні справи, якими треба займатися: як ученого секретаря, викладача, наукового керівника, священика тощо. І ще. Я розумію, що за своїм жанром пост має бути коротким, але я збираюся знехтувати цим правилом. Даний текст розрахований на тих, кому він цікавий.
Отже. Враження.
1. Діалог передбачає наявність двох сторін. Добре, що така можливість була завдяки ініціаторам зустрічі. Кожна сторона змогла висловити свої думки й переживання. Але подив викликає те, що деякі присутні, вочевидь, виявилися незадоволеними тим, що до них на «огоньок» завітали «зайві» – я і проф. С. М. Бортник. Виходить, ми своєю присутністю «підпсували» ту єлейну атмосферу зібрання, на яку вони розраховували. Але наскільки можна вважати діалогом те, коли з протилежної сторони ти хочеш чути лише «піддакування»? Чи ми повинні робити вигляд, що в УПЦ не має інших думок, протилежних ПЦУ?
2. В цілому, атмосфера зустрічі була відкритою, ніхто не переходив на особистості, всі мали можливість висловитися, задати питання, навіть незручні, в тому числі й до голови ДЕСС В. Єленського. Інша справа, що не всі були задоволені відповідями або реакцією протилежної сторони ))
3. При тому, що атмосфера зібрання була відкритою й сприятливою для відвертої розмови, викликало подив те, що ряд учасників закликали не лише до сприяння з боку держави, а конкретно до тиску на ієрархів УПЦ, щоб змусити їх до переговорів. Це що, вони мають сидіти під дулом пістолету? Це можна назвати діалогом? З фізики я пам’ятаю, що сила дії дорівнює силі протидії.
4. В назві круглого столу були слова: «діалог заради єднання та перемоги». З боку ПЦУ чомусь відчувалося, що предметом обговорення має стати об’єднання. Проте єднання означає солідарність, згуртованість, одностайність, спільність дій (в даному контексті – заради перемоги). Невже, щоб спільно захищати свою Вітчизну і здійснювати гуманітарну допомогу всі українці мають належати тепер до однієї Церкви? А як щодо мусульман, буддистів і взагалі атеїстів? Вони неблагонадійні, бо не знаходяться у єдності з ПЦУ?
Основні тези, які я озвучив під час обговорення:
1. Згідно з рішенням свого вищого органу, УПЦ – незалежна від Московського Патріархату. Вживання до неї означень «російська» і «московська» – не припустимі.
2. Єднання суспільства заради перемоги та розбудови своєї держави не означає приналежність всіх українців до однієї Церкви і навіть релігії. Є ще рівень громадянських цінностей, верховенства права, гідності людини, народження і проживання на українській землі, які нас об’єднують і слугують основою для спільних дій.
3. Відповідальність за порушення законів має бути індивідуальною, а не колективною. Не зрозуміло, чому будь-яка організація (парафія, підприємство тощо) має нести відповідальність за злочини свого члена або керівника.
4. Якщо держава збирається заборонити УПЦ, то чи можливий будь-який діалог в принципі? З ким тоді домовлятися? На що тоді розраховувати? Просто велика кількість віруючих піде «в тінь», як колись УГКЦ. Але їхній досвід показав, що силові методи в сфері свободи совісті неефективні.
5. У діалозі з УПЦ ПЦУ наріжним каменем ставить питанням встановлення євхаристійного спілкування. Але для УПЦ питання в іншому – канонічному статусі та апостольській спадковості ПЦУ. Тому предметом діалогу, як я його бачу, є саме це. На яких канонічних підставах у 2018 р. були зняті усі відлучення та заборони з кліриків УПЦ КП та УАПЦ? Цього не можна з’ясувати з повідомлення для преси Константинопольського Патріархату. Треба оприлюднення самого офіційного документу, в якому вказані конкретні канони та історичні прецеденти. Інакше, ми воюємо з вітряками, даючи оцінки якихось інтерв’ю, коментарів, коментарів на коментарі і т.д. Є конкретні загальнодоступні документи 1992 та 1997 рр. про судові діяння над Філаретом (Денисенком). Дайте такі ж з боку Константинополя. Тому що усі питання про ПЦУ спотикаються саме тут. Подальші кроки до єднання можливі лише в суспільно-гуманітарній сфері на загальногромадянському рівні, а не екклезіологічному. Але, я так думаю, що нікого це не влаштує з обох сторін. Наше спільне прагнення в іншому.
Мабуть, на цьому можна й зупинитися, хоча були ще й розмови поза мікрофоном ))
